65.Культурний рух періоду Центральної Ради.

Украї́нська Центра́льна Ра́да (УЦР), також Центральна Рада — спершу загальноукраїнський центр, що об'єднував політичні, громадські, культурні і професійні організації; згодом, після Всеукраїнського Національного Конгресу — революційний парламент України, який керував українським національним рухом. Період дії: 4 (17) березня 1917 — 28 квітня 1918.

Дивись питання 64!!!!!!

66.Становлення української культури в період гетьманату п.Скоропадського (1918 р.)

Павло́ Петро́вич Скоропа́дський (* 3(15) травня 1873, Вісбаден — † 26 квітня 1945) — український громадський, політичний і військовий діяч, гетьман Української Держави у 1918 році (29.4.1918 — 14.12.1918), один із лідерів та ідеологів гетьманського руху.

З кінця 1918 р. в еміграції у Швейцарії та Німеччині, де і далі очолював гетьманський рух, Вісбаден, навколо якого групувалися різні консервативно-монархічні течії, політичні і громадські організації та діячі.

Гетьманська держава здобула широке міжнародне визнання, встановивши дипломатичні зв'язки з Німеччиною (яку гетьман навіть встиг відвідати з офіційним візитом у вересні 1918: після подорожі Скоропадського до Німеччини й успішних переговорів з кайзером Вільгельмом II та його урядом, Україна здобула більшу свободу дій у своїй зовнішній політиці, зокрема згоду німців на розбудову регулярної української армії), Австро-Угорщиною, Болгарією, Туреччиною, Данією, Персією, Грецією, Грузією, Норвегією, Швецією, Іспанією, Голландією, Італією, Швейцарією, Ватиканом, а загалом де-факто із 30-ма державами. Також було встановлено політичні та економічні відносини з Кримом, Доном, Кубанню (велися навіть переговори про входження цих держав до складу України на федеративних засадах), здобуто визнання й підписано перемир'я з Радянською Росією (12 червня 1918 року). На жаль, Антанта, орієнтуючись на відновлення «єдиної і неділимої» Росії, не визнала Гетьманську державу.

На той час Україна досягла значних успіхів у галузі науки, освіти та культури, хоч гетьман П. Скоропадський був професійним військовим. Його універсалом створюється Українська Академія Наук (що існує й досі; першим її президентом став В. Вернадський); засновуються два державні українські університети - в Києві та Кам'янці-Подільському, 150 українських гімназій. Також, вийшло друком кілька мільйонів примірників українських підручників; засновано широку мережу загальнокультурних закладів та установ (Національний архів, Національну галерею мистецтв, Національний історичний музей, Національну бібліотеку, Український театр драми та опери, Українську державну капелу, Держаний симфонічний оркестр тощо).

Важливим зрушенням у духовній сфері стало утворення влітку 1918 року Української автокефальної церкви на чолі з митрополитом В. Липківським. Гетьманський уряд завдяки своїй непохитній волі фактично поклав початок незалежності української церкви.

Дивись питання 64!!!!!!

67.Створення Української Академії наук, наукові досягнення в. Вернадського, д. Багалія, м.Кащенка, о. Фоміна та ін.

Ініціатива її заснування вийшла від Українського Наукового Товариства в Києві в квітні 1917 р., але здійснили її щойно за Української Держави (1918): на пропозицію міністра освіти та мистецтва М.Василенка створили спеціальну комісію, яка від 9 липня до 17 вересня 1918 р. виробила законопроект про заснування УАН, затверджений гетьманом П.Скоропадським 14 листопада 1918 р. Згідно зі статутом Академія мала 3 відділи: історико-філологічний, фізико-математичний, соціально-економічний. Видання Академії повинні були друкуватися українською мовою. Статут підкреслював загальноукр. характер УАН: її дійсні члени могли бути не тільки громадяни Укр. Держави, але й українські вчені Західної України (що тоді входила до складу Австро-Угорщини). Іноземці теж могли стати академіками, але за постановою 2/3 дійсних членів УАН. Першими академіками були призначені (14 листопада 1918 р.) історики Д.Багалій та О.Левицький, економісти М.Туган-Барановський та В.Косинський, сходознавці А.Кримський та М.Петров, лінгвіст С.Смаль-Стоцький, геологи В.Вернадський та П. Тутковський, біолог М. Кащенко, механік С. Тимошенко, правознавець Ф.Тарановський. Установче спільне зібрання 27.11.1918 обрало президентом УАН В.Вернадського, а неодмінним секретарем — А.Кримського. Офіційне відкриття УАН відбулося 14 листопада 1918 р.

Вернадський Володимир Іванович (28 лютого (12 березня) 1863, Петербург, Російська Імперія — 6 січня 1945, СРСР) — український радянський філософ, природознавець, мислитель, засновник геохімії, біогеохімії та радіогеології, космізму. Академік Петербурзької АН (з 1912), професор Московського університету. Один із засновників Української Академії наук; став дійсним членом АН України та її першим президентом (з 1919). Засновник першої наукової бібліотеки в Україні (нині названої його ім'ям). З 1921 року знову у Росії. Збагатив науку глибокими ідеями, що лягли в основу нових провідних напрямків сучасної мінералогії, геології, гідрогеології, визначив роль організмів у геохімічних процесах. Для його діяльності характерні широта інтересів, постановка кардинальних наукових проблем, наукове передбачення. Організатор та директор Радієвого інституту (1922—1939), Біохімічної лабораторії (з 1929; зараз Інститут геохімії та аналітичної хімії АН СРСР ім. Вернадського). Дійсний член НТШ та ряду інших академій (Паризької, Чеської).

Багалій Дмитро Іванович (1857 – 1932) Видатний український історик та громадський діяч, музеєзнавець, етнограф, перший віце-президент Української академії наук. Наукова спадщина пов’язана з історією Слобідської України. При написанні своєї фундаментальної праці “Історія Слобідської України” вчений провів широкі наукові пошуки в архівах та бібліотеках Петербурга, Москви, Києва, Харкова, Полтави. Офіційні урядові документи (книги переписувачів, межові книги, жалувані грамоти, накази воєводам, картографічні дані), козацько-старшинські літописи, записки сучасників та очевидців, фамільні записки, пам’ятки народної творчості (історичні пісні, сказання, билини) містили значний фактичний матеріал з історичної географії та соціально-економічної історії краю. Характерною особливістю робіт Багалія є використання пам’яток матеріальної культури, даних археології та етнографії.

Кащенко Микола Феофанович (7 травня 1855, Московка — 29 березня 1935, Київ) — радянський біолог, один з перших українських академіків, доктор медицини та зоології, засновник акліматизаційних садів у Томську та Києві (1913 — акліматизаційний розсадник культурних рослин; 1919 — Акліматизаційний сад АН України). Разом з вченим В. О. Караваєвим створив зоологічний музей і був першим його директором (1919—1926). Наукові праці «Краткое руководство по зоологии, преимущественно для студентов медицины» (Томск, 1892); «Сибирские высшие женские курсы, их положение, нужды, надежды» (Томск, 1912); «Смерть и долголетие с биологической точки зрения» (М., 1914);

Олекса́ндр Васи́льович Фо́мін (1869 — †1935) — український ботанік родом з Саратовщини, дійсний член АН УРСР (з 1921). Після закінчення Московського університету працював у Юрієві (Дерпті) і Тифлісі, де заклав ботан. сад; з 1914 в Україні. 1914 — 1927 професор Київського Університету, а 1921 завідувач ботанічного кабінету і гербарію АН УРСР, з 1922 керівник н.-д. катедри ботаніки при Ботан. Саді (з 1927 при Наркоматі Освіти УССР); з 1931 директор Інституту Ботаніки АН УРСР; 1924 заснував журн. «Вісник Київ. Ботан. саду». Праці О.В. Фоміна присвячені питанням морфології, систематики і флори Кавказу, Криму, Сибіру, Дал. Сходу й України. Фомін розробив вперше ботанічне районування України і систематичне вивчення спорових рослин УРСР, вивчав сфагнові мохи околиць Києва і Харківщини, папоротеві тощо.