59.Творчість українських митців — зачинателів нових течій у світовому мистецтві (о. Архипенко, к. Малевич, о. Богомазов, в. Пальмов, м. Бойчук).

Олекса́ндр Порфи́рович Архи́пенко (*30 травня (11 червня) 1887, Київ — †25 лютого 1964, Нью-Йорк) — український та американський скульптор і художник, один із основоположників кубізму в скульптурі.

Роботи Архипенка визначаються динамізмом, лаконічністю композиції й форми; він запровадив у скульптуру поліхромію, увігнутість і отвір, як виражальні елементи скульптури, синтетичні об'ємні рухомі конструкції. Одним з перших Архипенко використовувати експресивні можливості «нульової», наскрізної форми — такою є пустота між піднятою рукою в скульптурі «Жінка, що вкладає волосся», 1915 року.

Творчість Архипенка мала великий вплив на розвиток модерністського мистецтва, у тому числі архітектури та дизайну в країнах Європи та Америки. Твори О.Архипенка перевернули світові уявлення початку XX ст. про скульптуру. Саме Архипенко вперше «склав» єдину форму з різних нееквівалентних форм, вводячи у композиції скло, дерево, метал, целлулоїд. Пластика, рух, проявлена конструкція і конструктивність, ліричність — основні якості його творів, які були високо оцінені сучасниками — Г.Аполлінером, П.Пікассо, Ф.Леже, М.Дюшаном, Р. и С.Делоне, А.Родченко, П.Ковжуном, послідовниками і дослідниками.

Його твори визначаються динамізмом, лаконічністю композиції й форми; запровадив у скульптуру поліхромію, увігнутість і отвір, як виражальні елементи скульптури, синтетичні об'ємні рухомі конструкції (Медрано); Танок, Анжеліка, бюсти Т.Шевченка, І.Франка.

Казими́р Севери́нович Мале́вич (11 (23) февраля 1879[1], Киев — 15 мая 1935, Ленинград) — российский и советский художник-авангардист, основатель супрематизма — направления в абстрактном искусстве.

Позже Малевич стал одним из активных участников футуристических выставок. В 1913 году оформлял футуристическую оперу «Победа над Солнцем». Согласно воспоминаниям самого художника, именно во время работы над постановкой оперы к нему пришла идея «Чёрного квадрата» — задник декорации одной из сцен представлял из себя квадрат, наполовину закрашенный чёрным.

В 1919—1922 годах Казимир Малевич преподавал в Народной художественной школе «нового революционного образца» в Витебске, которую возглавлял Марк Шагал. В Витебске вокруг художника складывается группа преданных учеников — УНОВИС (Утвердители Нового Искусства). Здесь же, под влиянием Эль Лисицкого, Малевич обращается к архитектуре. В 20-е годы участвовал в оформлении спектаклей В. В. Маяковского «Мистерия-Буфф».

Фильмография

Государственным Русским музеем и студией «Квадрат фильм» снят фильм «Казимир Малевич. Преображение».

Фильм Дмитрия Горбачева «Казимир великий или Малевич крестьянский». Национальная кинематека Украины. Киевнаучфильм. 1994

Витебский Центр Современного искусства на основе работ художников УНОВИС и сочинений К.Малевича снял фильм «Казимир Малевич. Будет Яснее Солнца»

Олекса́ндр Костянти́нович Богома́зов (*26 березня (7 квітня) 1880, Ямпіль Харківської губернії, нині смт Сумської області — †3 червня 1930, Київ) — український графік, живописець, педагог, теоретик мистецтва.

Є чільним представником українського й світового авангарду. 1914 року написав трактат «Живопис та Елементи» у якому розглянув взаємодію Об'єкту, Митця, Картини та Глядача, а також теоретично обгрунтував пошуки художнього авангарду.

Пройшов у своїй творчості декілька творчих періодов. Найвідоміші — кубофутуризм (1913—1917) та спектралізм (1920—1930).

Практично одразу після смерті ім'я та творчий доробок О.Богомазова було викреслено з історії радянської епохи. Лише у середині 1960-х. під час "відлиги" його ім'я та творчість були перевідкрити групою молодих київских мистецтвознавців (Д.Горбачов, Л.Череватенко та інші).

Один із чільних представників світового авангарду. Увійшов до історії українського мистецтва як один із фундаторів національного кубофутуризму.

Олександр Богомазов був не тільки митцем-новатором, але й теоретиком нового мистецтва. У 1913—1914 роках він написав теоретичний трактат «Живопис та Елементи» в якому розглянув:

Взаємодію та ролі Об'єкту, Митця, Картини та Глядача в художньому творі.

Взаємодію структурних елементів картини у сприйнятті глядачем — точок, ліній, базових геометричних фігур, кольорів, ритмів, иті.

«Мистецтво — нескінченний ритм, митець — його чутливий резонатор», — казав Олександр Богомазов своїм студентам у Київському Художньому Інституті, професором якого він був у 1922—1930 рр. Свій викладацький досвід Олександр Богомазов використав для написання своєрідного педагогічного подовження свого трактату у 1928 р.

Віктор Пальмов. Живопис цього майстра вражає – настільки оригінальними здаються прийоми виразності, що їх застосовує В. Пальмов у своєму «кольорописі». Буяння фарб і, водночас, сяючі контури не дозволять глядачеві переплутати манеру митця з будь-чиєю іще. В Україні В. Пальмов пробув недовго – чотири роки, з 1919-го до 1923-го, помер він, як свідчить автор-укладач альбому «Невідомий російський авангард» О. Сараб’янов, «від невдалої операції» [1]. Але за цей невеликий строк художнику вдалося багато чим прислужитися українському мистецтву – він викладав у Київському художньому інституті, став співзасновником Об’єднання Сучасних Малярів України, орієнтованого на європейське мистецтво.

Миха́йло Льво́вич Бойчу́к (*30 жовтня 1882, Романівка, Теребовлянський район, Тернопільська область — †13 липня 1937, Київ) — український художник, маляр-монументаліст, лідер групи «бойчукістів». Член НТШ (1912), УНТ (1917). Один із засновників монументального мистецтва України 20 ст. Представник Розстріляного відродження.

З іменем Михайла Бойчука пов’язане виникнення творчого об’єднання художників-монументалістів, відомих як «бойчукісти». Саме завдяки бойчукістам Україна у 20-30-х роках вийшла на широкий обшир світової культури, про що свідчать численні виставки, у яких брали участь послідовники й учні Михайла Бойчука, велика кількість публікацій, присвячена бойчукізму як мистецькому явищу. Творча програма Михайла Бойчука полягала у послідовному вивченні й використанні візантійського та давньоукраїнського церковного монументального малярства, мистецтва італійського Проторенесансу, української книжкової гравюри та народної картини. Пройшовши тернистий шлях науки у Віденській, Краківській академіях, тривалий час перебуваючи в Парижі серед розмаїття течій, напрямів та стилів, що вирували в столиці європейського культурного життя початку ХХ століття, Михайло Бойчук прагнув витворити новий монументальний стиль, в якому б органічно поєднувалися ці засади. У своїх лекціях студентам Київського художнього інституту 1922 року Бойчук так висловив свою орієнтацію й мистецьке кредо: «Хоча померли старі майстри, але живе їхнє вічно молоде мистецтво, і помиляється той художник, котрий розглядає творчість минулого як археологію. Довершений твір мистецтва не археологія, а вічно жива правда». Таким чином концепція Михайла Бойчука йшла врозріз з утверджуваною тоді офіційною радянською «пролеткультівщиною», яка заперечувала досягнення старих майстрів у будівництві так званої «пролетарської культури».