73. Південна Україна в ост чверті 18 ст.

У др пол XVIII ст. активізується соціально-економічний розвиток Причорномор’я.

Колонізація причорноморських земель почалася ще до ліквідації Запорізької Січі та приєднання Криму. Першими переселенцями сюди були селяни-втікачі з Гетьманщини і Правобережжя, чисельність яких у 1775 р. досягла 100 тис. Крім того, царський уряд залучив до колонізації іноземців. У 1752 р., незважаючи на протести запорожців, частину козацьких земель було віддано кільком тисячам православних сербів, які організували дві колонії – Нову Сербію і Слов’яносербію. Слідом за ними з’явилися німецькі переселенці.

Турецько-московська війна 1787–1791 рр. Дала поштовх до захоплення Росією Криму. Так, російські війська взяли Очаків (1788 р.) та фортецю Ізмаїл (1790 р.). Наступного року було підписано Яську мирну угоду, згідно з якою до Росії відійшла територія між Південним Бугом і Дністром, включаючи Очаків. Туреччина остаточно визнала приєднання Криму до Росії, а також кордон по р. Кубань у Передкавказзі. Приєднання Криму до Росії мало виключне значення як з огляду стратегічного – усунення постійної загрози татарсько-турецьких наскоків, так і з економічного – опанування покладів корисних копалин сприяло розвитку промисловості. Окрім цього, значний поштовх дістала торгівля з країнами Близького Сходу і Малої Азії. Крім Причорномор’я, Росія розширює свою територію і на Заході.

У 1780-ті роки почалося велике захоплення Півдня. Дворяни отримували по 1,5 тис. десятин землі за умови заселення кожного наділу 25 селянськими господарствами. Аби стимулювати селян, дворяни пішли на поступки: панщина становила два дні замість чотирьох-п’яти на тиждень. З 1786 р. основну частину переселених селян складали українці з Правобережжя. На нових землях оселялися російські старовіри, німці, молдавани. Ця територія отримала назву Новоросія.

Ще швидше, ніж колонізація земель, зростали міста. У 1776 р. було засновано Катеринослав, у 1778 – Херсон – перший порт на Чорному морі, у 1783 – Севастополь. У 1784 р. на землях Кримського ханства було створено Таврійську область. У 1788 р. постав Миколаїв, де почали будувати кораблі Чорноморського флоту, у 1794 р. на місці колишньої фортеці Хаджибей – Одеса, яка стала центром усієї південноросійської торгівлі.

76. Укр історіографія Хмельниччини

В кінці 18 ст. поч. наукові спроби дослідження Хмельн: за першу таку спробу вважають працю нім історика Йогана Енгеля „Geschichte der Ukraine” 1796, який використав майже всі польські друковані та інші джерела і мав також укр. літопис. Та проте дійсне наукове дослідження іст д-сті Б.Х. було проведено лише протягом 19 ст. В 1822 Бантиш-Каменський видав «Історію Малой Россіи», оперту в основному на акти із московських та укр архівів. опубліковано Мартосом два уривки з історії Хмельниччини (1822-1823). «Історія Малороссіи» Маркевича (1842). В 1857 з’яв монографія Миколи Костомарова «Богдан Хмельницький»

Пантелеймон Куліш - зневажав особу Хмел. -трьохтомна «Исторіи отпаденія Малороссіи оть Польши» (1888-1889). Лише в кінці 19 ст. , з нагоди 250 ліття повстання Х, оживилися студії над Хмел й історики звернули увагу на позитивні сторони діяльності гетьмана. Початок поклав нарис М Грушевського «Хмельницький і Хмельниччина» 1898, потім пішли розвідки Томашівського про народні рухи в Галчині в 1648 (1898), М. Кордуби «Венецьке посольство до Хмельницького 1650» (1907) та ін. в 1912 зявился праця історика В’ячеслава Липинського про Станіслава-Михайла Кричевського й про участь укр.шляхти в повстанні Хмельницького, видані разом з меншими його працями у великій збірці «Z dziejow Ukrainy». Липинський дав загальний огляд політики Хмельницького, зясував послідовні її етапи від козацької автономії до розбудови держави. Пізніше свою загальну оцінку Хмельниччини та ї головних діячів розвинув Липинський у монографії «Україна на переломі. 1657-1659» (1920). В дусі його поглядів були написані нові праці Томасівського «Один момент під Зборовом 1649» (1913) і «Перший похід Хмельницького в Галчину» (1914). І. Каманін «Походження Б.Х.» (1913). Дуже важливими здобутками укр.. історіографії доби Хмельниччини є 8 і9 томи «Історії України-Руси» Михайла Грушевського (1916-1931), цілком присвячені добі Хмельницького.

Сучасні укр.. історики Валерій Степанков та вАлерій Смолій «Українська національна революція 17 ст.». В. Степанков в окремій праці показав соц-економічні наслідки Хмел. Темі визвольної війни присвячувалось чимало конференцій ,видавалися збірники наукових праць. Зарубіжну історіографію Хмельниччини проаналізував Валерій Цибульський. Дипломатія Б.Х. стала предметом студій Ярослава Федорука. Перша, невелика за обсягом праця вченого була присвячена вивченню дипломатичних зусиль Б.Х. за період до Зборівської битви. Друга книга змальовує дипломатичні дії уряду гетьмана лише за один 1654. зусилля укр.. уряду з проникнення та утвердження своїх впливів на території південно-східної Білорусі висвітлено у праці Віктора Горобця. Економічна політика Б.Х., зокрема такі питання, як реконструкція бюджету держави та політичний аспект економічної візії гетьмана, проаналізовані у книзі Лариси Гвоздик-Пріцак. Військовий аспект Визвольної війни детально досліджений у працях Івана Стороженка та Ігоря Свєшнікова. Значну увагу укр.. дослідники приділили об’єктивному вивченню укр.-рос. Переговорів та укладення договору 1654.