Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
istoriya_prava_YeS_1.doc
Скачиваний:
1
Добавлен:
18.08.2019
Размер:
200.7 Кб
Скачать

1.Моделі Європейської інтеграції (федералістська та неофункціональна ) Зміст федералістської концепції полягає в ідеї об’єднання Європи на основі федеративного принципу, який передбачав підпорядкування національних та регіональних органів управління спільним наднаціональним структурам. Розглядаючи єдину Європу як основну й кінцеву мету своєї діяльності, європейські федералісти використовували такі аргументи, як історична та культурна єдність народів, що проживали на континенті, необхідність забезпечення миру й демократії, а також вирішення економічних, політичних та інших проблем, що виходили за межі компетенції національної держави. Можна виділити два основних методи досягнення федералістських цілей: кооперативний та інтеграційний.  Кооперація представляє собою спільні дії держав, спрямовані на узгодження питань, що представляють спільний інтерес. При цьому органи управління, що утворюються внаслідок співробітництва, формуються з представників, які отримують мандат на представництво інтересів національних держав. Рішення та угоди приймаються лише одностайно і мають силу лише для тих держав-членів, що їх схвалили. В конституційному плані корпоративним органам делегується незначна частка внутрішніх повноважень держави, необхідна для впровадження узгоджених дій у життя.  Інтеграція, напроти, передбачає делегування права прийняття рішень органам управління, функціонери яких не представляють інтереси країн, громадянами яких вони являються. При цьому прийняття рішень не потребує одностайності, і вони є обов’язковими для всіх держав-учасниць. Рішення інтеграційних органів мають виконуватися без подальших узгоджень і обговорень у національних законодавчих органах.  Різниця між двома підходами федералістської теорії полягає, таким чином, у інституційно-юридичній формі європейського об’єднання, заснованій на принципі розподілу влади. 

Однією з найбільш поширених концепцій європейської інтеграції, що активно обговорюється й дискутується сьогодні, є неофункціоналізм. Виникнення неофункціоналізму як концепції фактично пов’язане зі спробами знайти відповіді на ті питання інтеграційного процесу, на які не могли відповісти прихильники класичного федералізму. На відміну від останніх послідовники неофункціоналізму в будівництві своєї стратегії виходили з урахування реальних тенденцій інтеграційного процесу, що дозволило виробити й утілити в життя ряд важливих її елементів, а саму концепцію вивести в розряд провідних напрямків теоретичних досліджень політичної інтеграції.  Концепція неофункціоналізму намагається пояснити динаміку розвитку співробітництва та координації політичних курсів національних держав, а також логіку міжнародних обмінних процесів. Неодноразові спроби вольового врегулювання міждержавних стосунків на міжурядовій основі, що робилися ще задовго до того, як європейська інтеграція стала реальністю (Міжнародний телеграфний союз - 1865 р.; Угода про універсальні поштові вимоги - 1875 р.), неофункціоналізм пояснює як наслідок інтенсифікації глобальних обмінних процесів у технічній, комунікаційній та комерційній сферах, а також прагненням здійснювати контроль та координацію цих дій.  Концепція сучасного неофункціоналізму виникла і розвивалась не на порожньому місці. Основні її положення були розроблені на базі теорії традиційного функціоналізму, одним з ідеологів якого був відомий англійський соціолог Девід Мітрані, який зробив значний внесок у розвиток функціональної теорії міжнародних відносин. На відміну від класичної федералістської теорії, яка будувала свою стратегію на ідеалізованих розрахунках про готовність суспільства сприймати федерацію як необхідність інтеграційного процесу, Д.Мітрані виводив основні положення своєї концепції з реальних тенденцій та потреб міжнародних відносин у міжвоєнний період, особливо в період кризи 30-х років. Основна мета функціоналістської ідеї полягала в “попередженні політичних розбіжностей шляхом поширення мережі міжнародних агентств, націлених на інтеграцію життєвих інтересів усіх націй”. Проте, не дивлячись на недоліки, цілий ряд положень концепції Мітрані, що відстоювали позитивне значення процесу децентралізації, технократичного співробітництва та застосування міжнародної адміністрації у вирішення проблем добробуту та миру, були пізніше використані та розвинені прихильниками функціоналістських традицій. Функціоналізм став теоретичною основою для розвитку неофункціоналістської концепції політичної інтеграції, що зазнала свого активного розвитку в 50-ті роки.  Аналіз сучасного стану розвитку європейських інтеграційних процесів неможливий без врахування історії розвитку ідеї об’єднання Європи та основних теоретичних підходів, що були започатковані та розвивалися на протязі декілька сторіч європейської історії. Тому вивчення різних аспектів та форм існування “європейської ідеї” має важливе значення для розуміння суті всіх сучасних теорій та концепцій створення об’єднаної Європи, а також практичних заходів щодо їхньої реалізації. В умовах, коли в ЄС відбувається пошук стратегічних шляхів розвитку, трансформації внутрішньої структури та географічного розширення через приєднання нових членів теоретичне визначення майбутнього Європейського Союзу знову перетворилося в актуальну задачу для політичних еліт та наукового співтовариства. 

Ідея Єдиної Європи

У ХVIІІ ст. у європейській громадській думці формується розуміння того, що узгодженість різноманітності та єдності у міждержавних відносинах Європи можливе лише на стійкій правовій основі.

Початок ХІХ ст. відзначався намаганням створити єдину Європу шляхом війни, проте перемога над Наполеоном зібрала у 1814-1815 рр. європейські держави у Відні. Саме на Віденському конгресі була зроблена спроба створити європейську хартію, конституювати систему європейських держав та відносин між ними на основі рівноваги та статус-кво. При цьому визначали територіальні володіння кожної держави, планувалося укладення колективного договору, що підписувався керівниками восьми головних європейських держав, в який можна було внести зміни зі згоди сторін, а його розірвання без поважних причин могло викликати негативні наслідки для відповідної держави [507, с. 61].

Цей конгрес започатковував принцип легітимності, на якому базуються порядок та стабільність [508, с. 307], що стали основою Священного союзу, утвореного 15.11.1815 року. В історичному плані це було перше загальновропейське об’єднання.

ХІХ ст. характеризувалося всесвітньою могутністю Європи, але в той же час і гострими суперечностями, а також чітко вираженим європоцентризмом.

У 1830 р. створюється перша загальноєвропейська революційно-демократична організація "Молода Італія", а у 1834 році – асоціація "Молода Європа", яка трактувалася як федерація народів, що заснована на принципах національної незалежності та свободи у внутрішніх справах [509, с. 65].

Головною ідеєю європеїзму цього періоду є ідея Сполучених Штатів Європи, яка вперше в якості ідентичного лозунгу була проголошена В. Гюго на третьому конгресі світу у Парижі (1849 р.), і у майбутньому стійко підтримувалася демократичними колами.

Проте хоча європеїзм став духовною традицією, що передавалася елітою з покоління в покоління, реальна історія Європи не відповідала їй. До 30-х років ХХ ст. у Європі точилася боротьба двох полярних соціальних систем, протистояння яких було обтяжене першою світовою війною.

Навіть у цей складний для Європи період з’являються нові проекти об’єднання Європи. У 1923 році Р.Куденхове Колергі видав книгу "Пан-Європа", закликавши створити панєвропейський рух. Пізніше був опублікований "Панєвропейський маніфест", який пропонував "демократичним державам" Європи об’єднатися. У 1927 році у Відні відбувся перший Панєвропейський конгрес, а в 1930 році у Лігу Націй був поданий "Меморандум про організацію європейського федерального союзу". І хоча "європейська ідея" вперше була виражена в офіційному документі, що приймався на урядовому рівні, європейські держави, що входили до Ліги Націй, не були готові відмовитися від концепції "абсолютного суверенітету".

Приреченість цього та інших проектів об’єднання Європи була визначена другою світовою війною, щоправда, під час війни стали відроджуватися ідеї "єдиної Європи" із наднаціональною політичною структурою, яка б замінила традиційну систему міждержавних відносин, засновану на принципі "європейського балансу сил", що скомпрометувала себе за час війни. Події, що відбувалися після ІІ світової війни, підтвердили неможливість існування єдиної Європи у вигляді двох протилежних систем. Вже Ялтинські угоди СРСР, США та Великобританії санкціонували розподіл Європи. А з осені 1946 року історіографія фіксує початок "холодної війни".

У післявоєнній Європі склалися три системи безпеки та співробітництва – дві регіональні та загальновропейська. Вони проіснували більше 40 років і забезпечували збереження миру на Європейському континенті, незважаючи на існування держав з різним суспільним устроєм.

Регіональні системи: західноєвропейська, основу якої складали Північноатлантичний Союз (НАТО) та Європейське Співтовариство (ЄС) та Східноєвропейська, яку представляли Організація Варшавського договору (ОВД) і Рада Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), функціонували відповідно до своїх основних принципів розвитку. Зокрема, західна – відражала  демократичні цінності, а східна – зміцнювала особливий вид тоталітаризму.

Ідея "єдиної Європи" у західній системі тансформувалася у конкретні політичні ініціативи, європейські держави виявили спільний інтерес до перебудови континенту, економічною основою  якої став "план Маршалла" 1947 року. Умовою пропонованої економічної допомоги США була підготовка європейськими державами спільної програми боротьби з бідністю та реконструкції економіки.

2. Процес становлення права Європейського Союзу тісно пов’язаний з процесом утворення та діяльності Європейських співтовариств, який відбувався на основі відповідних правових норм. Тобто, становлення права Європейського Союзу неможливе без утворення Європейських співтовариств, а їх функціонування неможливе без наявності правового поля.

Право Європейського Союзу стало одним з найважливіших чинників європейської інтеграції. Завдяки йому сформувався не тільки єдиний правовий простір для більшості держав Європейського Союзу, а й створилися всі необхідні умови для побудови єдності у всіх інших сферах суспільного життя європейської спільноти.

Історичні умови, що склалися в Європі після завершення Другої світової війни вимагали від європейських держав вирішення наступних питань: відновлення зруйнованого війною європейського господарства, організація системи безпеки, яка дозволяла б запобігати новим війнам, і захист прав людини.

Проблему відновлення європейської економіки була покликана вирішити створена в 1948 р. Організація європейського економічного співробітництва (ОЄЕС), що включила 16 країн Західної Європи і Туреччину.

Створена в 1949 р. Рада Європи основним своїм завданням визначила захист прав людини.

Забезпечення безпеки покладалося на створений в 1949 р. за участю США військовий альянс НАТО, який було засновано у 1948р. згідно Брюссельського пакту.

Не зважаючи на створення вищезазначених структур в Європі так і не вдалося забезпечити створення широкої інтеграції, яка б поєднала міжнародно-правові та національні інститути. Така інтеграція повинна була ґрунтуватися на добровільному обмеженні суверенітету країн-учасниць, об'єднанні і передачі ними ряду функцій наднаціональному органу, що діє в загальних інтересах.

Вперше подібну ідею було висунуто в 1950 р. міністром закордонних справ Франції Робертом Шуманом. Документ під назвою «Декларація Роберта Шумана» було оголошено ним на міжурядовій конференції в Парижі 9 травня 1950 року. Цей день офіційно прийнято вважати «Днем Європи». Інколи зазначений документ ще називають «планом Шумана».

Проте, слід зазначити, що Роберт Шуман не був справжнім автором зазначеного плану. Головним розробником даного проекту був інший французький політичний діяч – Жан Моне. Саме ім’я Ж.Моне увійшло в історію сучасної Європи як основного розробника ідеї формування Європейських співтовариств.

Зміст «плану Шумана» полягав у зверненні до європейських країн (насамперед Німеччини) з наступною пропозицією: «Французький уряд пропонує передати все франко-германське виробництво вугілля і сталі під керівництво спільного Верховного органу, який діє в межах організації, що відкрита для участі інших країн Європи».

Таким чином, передбачалося добровільне обмеження державного суверенітету європейських країн та створення нового наддержавного органу, до відання якого повинні були перейти функції управління вугільною та сталеливарною промисловістю країн-учасниць.

Реалізація даної ідеї відбулася в Парижі 1951р., коли між європейськими країнами був підписаний Договір про заснування Європейського об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС) – Паризький договір.

Отже, першим етапом у процесі становлення права Європейського Союзу стало підписання у 1951 році Паризького договору про заснування першого з Європейських співтовариств - Європейського об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС).

Другий етап був пов'язаний із створенням двох інших Європейських співтовариств. Так, 1957 р. в Римі було підписано договори (Римські договори):

про заснування Європейського економічного співтовариства (ЄЕС);

про заснування Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом).

На третьому етапі було створено правову основу для переходу від загального до єдиного внутрішнього ринку європейських країн. Такою правовою основою слугував підписаний у 1986 році та набувший чинності у 1987 році Єдиний європейський акт.

Четвертим етапом у процесі становлення права Європейського Союзу стало підписання в Маастрихті у 1992р. та набрання чинності в 1993 р. Договору про Європейський Союз (Маастрихтський договір), яким передбачалося створення на базі Європейських співтовариств нового наднаціонального об’єднання – Європейського Союзу.

П’ятий етап передбачав удосконалення існуючого правового поля діяльності Європейського Союзу і внесення змін до Договору про Європейський Союз. Так, 1997 р. в Амстердамі було підписано Договір про внесення змін до Договору про Європейський Союз, яким передбачалося запровадження ряду суттєвих змін, що стосувалися основних сфер співробітництва європейських держав та принципів діяльності Європейського Союзу.

Завершальним шостим етапом у процесі розвитку права Європейського Союзу стало підписання в 2001 р. Ніццького договору (набрав чинності 2003р.). Договором передбачалося внесення змін до Договору про Європейський Союз та договорів про заснування Європейських Співтовариств, а також до деяких інших пов’язаних з ними актів.