Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Komplekt_3.doc
Скачиваний:
14
Добавлен:
05.12.2018
Размер:
877.57 Кб
Скачать

36. Глобальні економічні парадокси: зміст і об’єктивна природа

Наукова думка визначає парадокс (від грецького раrаdохоs — несподіваний, дивний) як:

1) несподіване, незвичне, розбіжне з традицією твердження, тлумачення, явище або висновок;

2) у логіці — протиріччя, яке виникло в результаті зовнішньо логічно вірного міркування, і призвело до взаємно суперечливих висновків.

Наявність парадокса свідчить про несправдженість деякої з аксіом, які використовуються у даному міркуванні, або теорії в цілому, хоча цю несправдженість частіше за все важко виявити, пояснити, а тим більше усунути.Отже, парадокс набуває прояву у тому разі, коли основні теоретичні постулати явища заперечуються ходом або шляхом логічно вірного міркування, або результатами практичного дослідження.

Вивчаючи процеси глобалізації, майже всі вчені звертали увагу на суперечливість протікання цього процесу, але незначна кількість з них виділяла саме поняття парадокса глобалізації. Найбільш відомими з цього питання є праці Дж. Найсбітта «Глобальний парадокс», Ч. Хенді «Епоха парадокса», М. Кастельса «Наступ сітьового суспільства», М. Портера «Міжнародна конкуренція. Конкурентні переваги країн», І. Н. Іванова «Парадокси глобалізації — виклики і пошуки відповіді». На жаль, вітчизняні дослідники не приділяли достатньої уваги проблематиці парадоксів глобальної трансформації.Представити логічно досконалу тканину теоретизування з приводу глобальних парадоксів досить важко. Це викликано, перш за все, тим, що розвиток глобалізації не є завершеним у часі, характеризується відсутністю чітко сформованої системи поглядів, адже глобалістика як наука з’явилася пізніше, аніж глобалізація набула проявів об’єктивного процесу.

Таке «наздоганяння», відставання теорії від практики та спроби теоретично пояснити об’єктивні явища, що вже є притаманні світовій економічній системі, і породило суперечливість наукових поглядів і концепцій.

Глобалістика як наука заявила про себе наприкінці 80-х — початку 90-х рр. XX століття. Самі ж глобальні трансформації, як ми зазначали, почали спостерігатися набагато раніше. Спроби «загнати» цей природно неоднозначний процес у межі логічно вибудованих послідовних теорій зробили його ще більш суперечливим.

Наприклад, глобалізація, з одного боку, посилює центро-перефіричне розчленіння світу, але з другого — та ж глобалізація істотно змінює структуру даного відношення. Такий процес не тільки ускладнюється в результаті появи центрів на периферії і ознак периферії в центрі, а також внаслідок активізації пов’язуючих і проміжних ланок між цими двома структурними позиціями, а і супроводжується розмиванням самої чіткості цих світових відносин. Їх кордони, вірніше кордони двох полюсів стають рухливими, обидва полюси вбудовуються один у другий, посилюється значення зворотного впливу периферії на центр, виникає — через ускладнення всіх цих зв’язків — можливість зміни периферійного статусу значних за розміром країн, що розвиваються. Якщо цей процес доповнити реалізацією принципу центризму, а отже і «Антицентру» чи антицентричності (за В. І. Пантіним), які, за словами М. Чешкова, не є пов’язаними з глобалізацією чи принаймні не створюються нею, то можна вважати, що глобальна взаємозалежність зі своєю колишньою, центро-перифіричною формою істотно трансформується

Схожі зсуви глобалізація вносить і в процеси уніфікації утворень, що складають цілісність світу: як всезагальна система зв’язків глобалізація насправді супроводжується цією тенденцію, але, будучи водночас системою взаємодій, що ускладнюються, та їх «продуктів», вона створює можливість вираження локальних ідентичностей усіх типів, причому не тільки у вигляді їх реакції на уніфікацію. Точніше, за думкою М. Чешкова, така можливість породжується не глобалізацією, а специфікою локального культурно-історичного ґрунту, а глобалізація має змогу лише або гасити, або стимулювати локальне ґрунтоутворення .В ідеалі глобалізація уявляється як така взаємозалежність, яка в принципі співвідносить різноманітні ідентичності, що пов’язуються загальними правилами поведінки, а не співвідношенням їх локальних сутностей. Іншими словами, йдеться про сукупність внутрішніх суперечностей, які полягають у зіткненнях в ході цього процесу — різновекторних рухів, різноякісних і різнопорядкових утворень та ідентичностей.

З поглибленням і пожвавленням процесу глобальних перетворень, які набувають неабиякого розмаху та швидкості, протиріччя та парадоксальні прояви цього процесу мають схильність до ще більшого загострення і перетворення із звичайних суперечностей на приховану загрозу глобальній стабільності. І. Н. Іванов визнає: «На мій погляд, їх (парадокси) не можна пояснити тільки звичайною діалектикою суперечностей, які притаманні процесу розвитку. Скоріше, вони є симптомами глобальної кризи, що насувається на сучасну цивілізацію. Нові технічні можливості глобального за власними масштабами впливу на суспільство і на природу є несумісними з існуючою парадигмою цивілізаційного розвитку, що ґрунтується на пріоритетах суперництва і боротьби» .Цей же вчений виділяє три базові глобальні парадокси, які узагальнено, можна визначити як посилення протилежних тенденцій: глобалізації (системного стягування) і локалізації, інтеграції і дезінтеграції, уніфікації і різноманіття.На нашу думку, така класифікація парадоксів не може претендувати на вичерпність і абсолютну наукову беззаперечність, адже теорії глобалізації свідчать, що розвиток світового суспільства може здійснюватися полярно діаметральними шляхами. Ця класифікація скоріше закладає підґрунтя для виділення глобальних парадоксів, які власним виникненням як би увінчують фазу зрілості певних протиріч.

Наочним підтвердженням тому є парадокс глобальної стратифікації, який виникає на стику протилежних тенденцій уніфікації і різноманіття.

Ключовим моментом теоретичних конструкції глобалізації є згладжування нерівномірності розвитку, утворення однорідного взаємопов’язаного та взаємовигідного для співробітництва глобального простору.

На практиці ж спостерігається не уодноріднення, а стратифікація, тобто розшарування, загострення нерівномірностей розвитку.Проблему стратифікації найбільш виразно було визначено у статті Р. Керрола «Західні лідери ігнорують самміт ООН з питань продуктів харчування» у британському щотижневику «Гардіан». Р. Керрол, коментуючи Всесвітній продовольчий форум у Римі у 2002 р., відмітив: «Ніколи ще в світі не вироблялося стільки продуктів харчування і ще ніколи вони не були настільки дешевими. В той самий час у світі голодують та систематично недоїдають близько 800 мільйонів людей. До початку епохи глобалізації вважалося, що голод — це наслідок загальної бідності, але сьогодні спостерігається відносно новий феномен — зростання кількості голодуючих на тлі зростання рівня багатства. Навіть у США, які виробляють на 40 % продовольства більше, ніж здатні спожити, 26 млн американців потребують соціальної допомоги. У Індії вже п’ять років поспіль всі зерносховища переповнені, запаси досягли рекордної позначки у 59 млн тонн, але майже половина індійських дітей страждають від недоїдання та десятки мільйонів голодують»

Проте, за інформацією Світового банку, частка населення, що живе в абсолютній бідності (за версією Світового банку вона визначається 1 дол. на добу) скоротилася майже вдвічі за період з 1981 по 2001 р. — з 40 % до 21 % населення світу]. В абсолютному вираженні кількість населення світу за межею бідності скоротилася з 1,5 млрд осіб у 1981 р. до 1,1 млрд осіб у 2001 р.]. Насамперед таке скорочення пов’язане зі стрімким економічним розвитком країн з великою чисельністю населення — Індії та Китаю. Темпи економічного зростання в країнах, що розвиваються, в середньому є помітно вищими, аніж у розвинутих. Порівнявши показники темпів приросту ВВП на душу населення, наприклад, у Демократичній Республіці Конго (найнижчий показник ВВП на душу населення за результатами 2003 р.) і Люксембурзі (найвищий показник ВВП на душу населення за результатами 2003 р.), можна одержати 11,1 % для ДР Конго і лише 1 % для Люксембургу

Однак, треба звернути увагу на абсолютне вираження: приріст ВВП на душу населення в ДР Конго склав 10 дол., а в Люксембурзі — 4470 дол. Отже, стратифікація набуває нової динаміки. За оцінками Світового Банку, у 1870 р. дохід на душу населення у країнах периферії був в 11 разів нижчим, аніж у країнах-лідерах світової економіки, у 1960 р. — вже в 38 разів, у 1985 р. — у 52 рази. До середини 1990-х рр. XX ст. із 28 трлн дол. ВВП усіх країн світу лише близько 5 трлн дол. (що дорівнює менше 20 %) складав ВВП, який був вироблений в країнах, що розвиваються, з часткою в населенні світу — 80 % (за прогнозами ООН до 2005 р. в них проживатиме абсолютна більшість населення — 7,8 млрд осіб). До цього додається і проблема посилення нерівномірності розвитку окремих країн периферії. У країнах Східної Азії ВВП на душу населення збільшувався найбільш високими темпами (близько 7 % на рік), у той же час в країнах Африки на південь від Сахари приріст такого показника становив 1,1 %, а в країнах Близького Сходу і Північної Африки — 0,3 %

Загальна динаміка світового економічного зростання, завдяки інтенсифікації розвитку Китаю (річний приріст ВВП — 8,3 %) і Індії (річний приріст ВВП — 3,2 %), є більш оптимістичною. Саме цим і пояснюється те, що більше половини населення Землі проживає в умовах номінального зростання ВВП на душу населення, що перевищує 2 % на рік [53, с. 24]. Проте, в групі країн з низькими доходами (за умови виключення з розрахунків Індії і Китаю) середній річний темп зростання ВВП на душу населення був в цілому негативним. З усіх регіонів світу лише країни Азії наближалися за рівнем доходу на душу населення до країн світового авангарду. Середній дохід на душу населення в так званих нових індустріальних країнах Азії — Гонконзі (Китай), Сингапурі, Тайвані, Південній Кореї у 1965 р. складав 18 % від середнього рівня розвинутих країн, а наприкінці XX ст. зріс до 66 %. За цей ж період країни Африки стали ще біднішими — у 1965 р. середній душовий дохід складав 14 % від рівня розвинутих країн, наприкінці XX ст. — вже тільки 7 %].

За розрахунками економістів, тільки близько десятка країн світу, що розвиваються, зможуть розраховувати на те, щоб наздогнати світовий авангард за показником ВВП на душу населення за період менше одного століття. До їх складу належать ті країни, де темп зростання цього показника перевищує середній показник для розвинутих країн більше ніж на 1 %.

Парадокс стратифікації знаходить власне вираження не лише в соціальній сфері, але і пов’язаний з поглибленням технологічної диференціації, адже в системі сучасних міждержавних відносин формуються механізми, які, по суті, виключають можливість вертикального просування країн з нижчого на вищий технологічний рівень. Нова міждержавна технологічна спеціалізація, що консервує двополярне зонування (цивілізаційна центр—периферійна зона) ґрунтується на функціональній обмеженості постіндустріальних структур. Вважається, що постіндустріальне суспільство за власною економічною структурою не є самодостатнім, оскільки не може повністю взяти на себе функції індустріального і аграрного. Звідси — відокремлення центру від периферійної зони не є абсолютним, а відносним і реалізується в межах виконання периферійною зоною функції індустріального забезпечення центру продукцією та послугами. Існує і зворотний зв’язок, коли центр приймає на себе функцію часткового інвестиційного забезпечення периферійних країн. Проте капітал, що вкладається таким чином, спрямовується здебільшого не в сферу високих технологій, а в індустріальне виробництво з метою його індустріалізації та адаптації до потреб постіндустріальних країн. Активізації набув і процес абсорбції інтелектуального потенціалу з країн периферії. Експертами підраховано, що через еміграцію близько 100000 кваліфікованих спеціалістів з Індії в США протягом 2000—2003 рр., Індія втрачала понад 2 млрд дол. щорічно. От чому ця країна, незважаючи на економічні успіхи, за шкалою людського розвитку посідає одне з останніх місць

Ще в 80-х роках XX ст. було виявлено, що продуктивність праці в високотехнологічних галузях є не лише значно нижчою, аніж у традиційних, а і має тенденцію до подальшого зниження.

Так, на початку 90-х років XX ст. розмір доданої вартості на одного працівника в електронній промисловості США був у п’ять разів нижчий, аніж у нафтопереробній, і в вісім разів нижчий, аніж у тютюновому виробництві.

Незважаючи на те, що в 80-х — на початку 90-х pp. XX ст. на придбання нових інформаційних технологій у секторі послуг США було витрачено 750 млрд дол., продуктивність в ньому зростала не більше ніж на 0,7 % в рік; а в банківській сфері витрати на інформаційні технології зростали на 27,9 % щорічно, проте приріст продуктивності не перевищував 0,1 % на рік. Якщо японська економіка у 80-х та у першій половині 90-х pp. демонструвала зростання показника продуктивності на 2,7—3 % щорічно, забезпечивши тим самим до 70 % приросту ВНП, то її конкурентний потенціал поступався аналогічному в США з набагато меншими показниками продуктивності [53, с. 53]. Порівняння цих факторів свідчить про те, що високі темпи інформаційної революції не лише обумовлюють відсутність зростання цін на високотехнологічну продукцію, а й вимагають наявності кваліфікованих високоінтелектуальних кадрів.

В умовах індустріальної епохи, коли вартість благ, як правило, відображала витрати, необхідні для їх виробництва, існувала пропорція між витратами і результатами виробничої діяльності. Сьогодні інформаційні блага скоріше копіюються, ніж відтворюються, оскільки більшість з них отримано в результаті унікальної діяльності, а не в результаті малокваліфікованої праці. Саме тому зниження цін на продукцію високотехнологічного сектору економіки здійснюється набагато швидше, ніж в традиційних галузях промисловості. Так, вартість одного Мегабайта пам’яті комп’ютерного диску знизилося за останні тринадцять років більше ніж у 2 тис. разів, витрати на здійснення однієї операції знизились з 1975 по 1995 pp. в 23 тис. разів, а вартість купівлі середнього нового комп’ютера в США у 2003 р. коливалася в межах 500 доларів .Таким чином, традиційні показники економічного зростання не можуть зафіксувати досягнутий процес адекватним чином, коли технологічне удосконалення благ приводить не до зростання цін на нові товари, а до їх зниження.

Парадокс стратифікації, можна сказати, був первинно закладений в ідеологію сучасних глобальних трансформацій, механізм яких, на думку Кастельса, був максимально простим: політичний тиск за допомогою прямих дій уряду чи завдяки діяльності МВФ, Світового банку і СОТЦей тиск використовувався задля уніфікації всіх національних економік на основі набору однакових вимог, що мали на увазі вільний рух капіталу, товарів, послуг, технологій у відповідності з ринковою оцінкою. Країнам, які потребували кредитної підтримки, інвестиційних ресурсів і доступу на зовнішні ринки нав’язувалися жорсткі умови «структурної адаптації» поза залежністю від специфіки їх економічного середовища. Значна кількість країн, що розвиваються, як і країн з перехідним характером економіки, стала економічним протекторатом МВФ, констатує Кастельс [289, с. 174]. Така економічна система є вигідною лише для тих, хто займає найбільш сильні конкурентні позиції на світовому економічному просторі. Вчений зазначає також, що формування спільного глобального інформаційного простору і зростання різноманіття економічних моделей, специфіка яких визначається культурою і соціальною структурою країни чи регіону, посилює розрив між зростаючим впливом міжнародної еліти, що знаходиться в центрі інформаційних і фінансових потоків, і позиціями інших членів суспільства.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]