2.17. Норми права

Правові норми є одним із найважливіших засобів по забез¬печенню соціального порядку і по наданню суспільним відноси¬нам цивілізованого характеру. Вони покликані оберігати інди¬відів, суспільство, державу від найбільш небезпечних видів зла, від сваволі і насильства.

Якщо в науці найвиразніше виражене інтелектуальне нача¬ло, у мистецтві — художнє, то в праві — вольове. Право висту¬пає як воля вищих світських авторитетів, втілена в їхніх влад¬но-регулятивних акціях, у системі норм і законів, спрямованих на підтримання суспільного порядку.

Особливість соціально-вольового начала полягає в тому, що в ньому домінує пафос повинності. Вищі світські авторитети, і в першу чергу держава, не схильні приймати соціальну дійсність як деяку застиглу даність. Вони постійно пред'являють до неї різноманітні вимоги, енергійно наполягають на їхньому вико¬нанні, прагнуть підкорити своїй волі і тримати під постійним контролем найважливіші прояви суспільного життя. Це дозво¬ляє говорити про те, що право має не тільки вольовий, але і вла¬дний характер. Підпорядковуючи своїй волі громадян, воно не тільки вимагає, щоб його приписи виконувалися, але і вміє до¬могтися їхнього виконання. Для цього воно має у своєму розпо¬рядженні апарат примусу, що контролює дотримання правових норм і карає за їхнє невиконання.

Кожна правова норма, будучи результатом активної нормо-творчої діяльності соціальних суб'єктів, має трьохелементну структуру і складається з гіпотези (умов дії норми), диспозиції (зміст правил належної, необхідної соціальної поведінки) і сан¬кції (зміст заходів впливу, застосовуваних до суб'єктів, що не підкоряються вимогам даної норми).

Як форми належного, правові норми перебувають у сферах суспільної й індивідуальної правосвідомості, кожна з яких має свої структурно-змістові особливості. Так, суспільна право¬свідомість містить у собі повсякденну, офіційну і теоретичну.

1. Повсякденна правосвідомість — це уявлення широких мас про принципи звичаєвого права, про владні функції держа¬ви, юридичні закони, систему судочинства і наявну в їхньому змісті і діяльності міру справедливості.

2. Офіційна правосвідомість складається із сукупності всіх нормативно-юридичних розпоряджень, що походять від верхо¬вної влади і вимагають від громадян певних форм соціальної поведінки.

3. Теоретична правосвідомість — це сукупність функціону¬ючих у суспільстві юридичних, філософських, соціологічних, етичних і політико-ідеологічних доктрин, створюваних вчени-ми-теоретиками й ідеологами для раціонального обгрунтування існуючих правових вимог.

На рівні суспільної, насамперед теоретичної, правосвідомос¬ті здавна існують два напрями — природно-правовий і позити¬вно-правовий.

Природне право (jus naturale) виходить із припущення, що правові норми обпираються на універсальні, загальнолюдські цінності і мають абсолютно-зобов'язуючий, безапеляційний ха¬рактер. Вони укорінені в самому устрої світопорядку, у природі речей і в людській природі. їхніми джерелами є або божествен¬на мудрість Творця, або природна гармонія світобудови, або до¬сконалість людського розуму як найзначнішого з творінь при¬роди.

Норми природного права покликані захищати ті права люди¬ни, які обумовлені особливостями її природи. Це право на життя, продовження роду, спілкування, активне самоствердження, вла¬сність, особисту гідність, вільне волевиявлення, свободу совісті, думки, слова. Природно-правові доктрини передбачають, що всі ці права є безумовним надбанням людини і дані їй вже самим фактом її народження й існування як людини.

Позитивне право (jus civile) розглядається як штучне утво¬рення цивілізації, як прояв владної волі конкретних соціальних суб'єктів, передовсім держави. Норми позитивного права мають не абсолютний і універсальний, а відносний і локальний, змін¬ний в історичному часі і соціальному просторі характер.

Природне і позитивне право є не взаємовиключними, а вза¬ємодоповнюючими одне одного нормативними системами. При¬родно-правові принципи задають нормотворчості у сфері пози¬тивного права основні цілі і нормативно-ціннісні орієнтири, обу¬мовлені моральними «надзадачами», на які державам необхідно орієнтуватися в сучасному і майбутньому.

Норми права в їхній зобов'язуючій формі містяться не тіль¬ки в суспільній, але й в індивідуальній правосвідомості, що яв¬ляє собою сукупність духовно-інтелектуальних, емоційно-по¬чуттєвих і вольових властивостей, які дозволяють людині іс¬нувати в складній системі наявних, реальних правовідносин, адаптуватися до них, користуватися їхніми перевагами і під¬тримувати їхню стабільність власними духовно-практичними зусиллями.

Виступаючи в якості здатності і готовності суб'єкта до законослухняної поведінки, правосвідомість передбачає:

а) розуміння суб'єктом об'єктивної необхідності в правовій оформленості й упорядкованості соціальних відносин;

б) впевненість у здатності права і закону забезпечити належний соціальний порядок;

в) повагу до авторитету законної влади;

г) усвідомлення і почуття відповідальності перед необхідністю дотримання норм права;

д) наявність досить сильної волі, що дозволяє суб'єкту протистояти зовнішнім впливам і внутрішнім спокусам, що штовхають його на шлях правопорушень.

Стабільний цивілізований правопорядок не може триматися на одному лише зовнішньому примусі. Більш надійним його оплотом служить розвинена, зріла правосвідомість громадян. Тому цивілізовані держави зацікавлені в створенні умов, необ¬хідних для розвитку духовно багатих індивідуальностей і для захисту їхніх прав і свобод. У свою чергу, особистість із розви¬неною правосвідомістю схильна розглядати свої свободи і права як необхідну умову її цивілізованих, тобто наповнених взаємо¬повагою і взаємною відповідальністю відносин із державою.