2.22. Єдність природного і позитивного права

Розриви між позитивним і природним правом здатні приво¬дити до трагічних непорозумінь, що часом постають у вигляді витончених парадоксів. Одним із них пишається юриспруденція, висуваючи його як девіз. Мова йде про відому формулу римського права: «Нехай загине світ, але тріумфує право». Якщо відволіктися від наявного в ній нальоту емоційної демонстративності і спробувати проникнути в суть, то виявиться трагічний розлам у самій серцевині юридичного світовідношення.

У людської життєдіяльності в умовах цивілізації є свої цілі — світ, любов, продовження життя, істина, добро, краса. Крім цього, існують засоби, що дозволяють досягати цих цілей. Якщо світ цілей — це сфера релігії, моральності, мистецтва, тобто культура, то світ засобів — це економіка, техніка, політика, право, тобто цивілізація.

Право — це тільки засіб, інструмент, що дозволяє людям вирішувати багато соціокультурних проблем, пов'язаних із до¬сягненням найважливіших цілей і смислів буття. Але цілі не в самому праві, а за його межами. Заслуга природного права в то¬му, що воно, будучи тісно пов'язаним з релігійними й етичними сферами, завжди пам'ятає про піднесені цілі людського існу¬вання. Позитивне ж право переважно інструментальне і тому схильне найчастіше забувати про ці цілі. Більше того, йому на¬віть властиво перетворювати засоби в цілі і тим самим відрізати себе від світу культури. Коли юристи проголошують: «Нехай загине світ, але тріумфує право», це свідчить про повне, абсо¬лютне забуття того, в ім'я чого право існує. Якщо намірено заго¬стрити ситуацію з цим афоризмом-парадоксом, то питається, чому ж буде служити право, якщо не буде світу з його ціннос¬тями життя і культури. Буде потреба в самому праві серед руїн і попелу?

Красномовна формула римських юристів є своєрідним дока¬зом неприпустимості відриву позитивного права від права природного. Вона доводить до абсурду логіку позитивно-правового мислення і починає нагадувати своєю парадоксальною семантикою мову Альберта Камю.

Тільки в одному відношенні ця багата на зміст формула ста¬ла реалістичною і навіть пророчою: античний світ дійсно заги¬нув, а римське право залишилося і може тріумфувати в нових умовах романо-германської правової цивілізації.

Особливістю природно-правових вчень є універсалізація їхнього предмета, що розширюється до такої міри, що вбирає в себе усю світобудову і всю метафізичну реальність. Цю обста¬вину апологети юридичного позитивізму ставлять за провину захисникам природно-правових вчень. А тим часом, саме вона складає силу природно-правової парадигми. Адже якщо врахо¬вувати, що світ єдиний і цілісний, що в ньому кожний атом зв'я¬заний міріадами невидимих ниток із усією світобудовою, то розглядати право відокремлено від того, що, не будучи правом, безпосередньо стикається з ним, впливає на нього, детермінує хід процесів, які відбуваються в ньому, можна лише на попередніх щаблях аналізу. Такою попередньою процедурою є розу¬мові зусилля юридичного позитивізму, здійснювані за допомо¬гою його власних пізнавальних технологій. Це нагадує положення хірурга в операційній над хворим. У момент операції, знаходячись прямо над предметом хірургічного втручання, лікар ніби забуває про все інше. Для нього існує тільки те, що він бачить у прорізі вирізу білого простирадла. Але це лише до пе¬вної міри. Будучи не тільки практиком, але й аналітиком, хірург зобов'язаний враховувати зв'язки локалізованого предмета його уваги з усіма сферами того малого космосу, або мікрокосму, яким є людина.

Слідом за позитивістським обмеженням предмета необхідний етап включення локалізованої правової реальності в широкий контекст онтологічних і метафізичних універсалій. А це відкри¬ває шлях до простої і вічної істини: право не є суто соціальним явищем. Його не можна вважати лише похідною від соціальних детермінант. Воно, як і все суще, — породження світобудови. Йо¬го форми у своїх найбільш істотних ознаках несуть на собі відби¬ток космологічних і метафізичних детермінацій.

Метафізична дедукція права з універсальних принципів світопорядку дозволяє розглядати діяльність правосвідомості як логіку залучення до вищих змістів буття. Включення же права в контекст загальних визначень не заважає йому мати свою специфіку. Виведене з гранично широкої субстанціальної реальності і генетично пов'язане з нею, право обмежене функ¬ціонально. У своєму прикладному значенні воно не виходить за межі соціальної реальності.

Якщо в природно-правових вченнях переважає увага до ге-нетично-детермінаційних зв'язків права з породжуючими його початками, то в рамках юридичного позитивізму домінує функ¬ціонально-прикладна проблематика, пов'язана з тими практич¬ними завданнями, які право покликане вирішувати в повсяк¬денному соціальному житті. Маючи різні предмети досліджен¬ня, природно-правовий і позитивістський підходи мають один спільний об'єкт — живе право як таке. Подібно до того, що світ єдиний і являє собою субстанційно єдину реальність, яка висту¬пає в різноманітті різних іпостасей, так і право, як самостійний мікросвіт, єдине, що не заважає йому повертатися перед допит¬ливими поглядами дослідників своїми різними гранями.

У світлі позитивно-правового підходу вважається достатнім зовнішнє дотримання людиною приписів закону. Він не наполя¬гає на необхідності глибинної інтеріоризації норм права в інди¬відуальну психіку, на їхньому змиканні і зрощуванні з моральними, релігійними або філософськими поглядами. Але для при-оодно-правових концепцій характерне прагнення до такого возз'єднання.

Розбіжність підходів тут не випадкова. За нею стоять істотні зідмінності між надсистемами цивілізації і культури, що здатні зиявлятися в найрізноманітніших сферах людського буття. Ось лише один приклад, який стосується відмінностей між театральною школою К. С. Станіславського і театром Б. Брехта. У театрі Станіславського головне завдання актора полягало в тому, щоб психологічно злитися з роллю в єдине ціле. У театрі ж Брехта подібного злиття актора з роллю не передбачалося. Навпаки, передбачалося, що завжди повинно існувати самостійне індивідуальне акторське «Я» і настільки ж автономна маска-роль, що одягається лише на певний час.

Якщо повернутися до проблеми відмінностей між цивіліза¬цією і культурою, то можна стверджувати, що цивілізація, подібно до театру Брехта, вимагає від людей насамперед фор¬мально-рольової поведінки. їй та її інститутам, у тому числі і праву, досить того, щоб люди слухняно додержували зовнішніх нормативних вимог, носили соціальні маски законослухняності і тим самим дозволяли йти своєю ходою грандіозному історично¬му надспектаклю, який Бальзак назвав «людською комедією».

Інші вимоги пред'являє до людини культура, чиї методи значною мірою нагадують методи театру Станіславського. її не влаштовує раціональне роздвоєння особистості на розумове Я» і суто зовнішню соціальну маску цивілізованості. Вона — за глибинну інтеріоризацію нормативності, за те, щоб законослух¬няність стала для людини її «другою натурою», щоб вона при¬родно зростала з основ її моральної свідомості, із глибин її ду¬ховного, метафізичного «Я». І в цьому її вимоги цілком збігаються з позицією природно-правової філософії.