4.5. Антропологема духовності

Духовне «Я» людини дозволяє їй підніматися над природ¬ною і соціальною обмеженістю свого існування, виходити в сфе¬ру свободи, яка є одночасно світом культури. У цій сфері для людини першорядну роль відіграють не поклик власних інстинк¬тивно-органічних потреб і матеріальних інтересів, не заклики локальних спільнот — держав, партій, корпорацій, а загально¬людські ідеали істини, блага, краси, справедливості.

Антропологема духовності представляє людину саме як суб'єкта культури, як істоту, вкорінену в нормативно-ціннісних світах релігії, метафізики, моральності і природного права.

Людина духовна — це особистість, яка усвідомлює самоцін-ність власного внутрішнього світу, свою унікальність і водночас причетність до універсальних начал буття, вміщених у загаль¬нолюдських цінностях культури.

Духовному «Я» властиві піднесений лад світосприймання, чутлива совість, вільна воля, моральна і метафізична інтуїція. Воно не дозволяє своїй свободі перетворюватися у вседозволе¬ність, тому що завжди співвідносить свої мотиви з універсаль¬ними ідеалами блага, справедливості, істини і краси.

Вищим модусом духовного «Я» виступає надсвідомість, яка являє собою здатність до трансценденції (від лат. transcendens — те, що виходить за межі) — виходу за межі свого «Я» в сферу надособистого, що перебуває за межею почуттєвого сприйнят¬тя. Тих, у кого ця здатність розвинута найвищою мірою, нази¬вають святими, геніями, пророками, мудрецями.

Надсвідомість дозволяє проникати в позамежні сфери, де буття підпорядковане іншим закономірностям, відмінним від фізичних. Через неї людині відкривається інша, надфізична або метафізична реальність, недоступна звичайним почуттям, здо¬ровому глузду і навіть розуму, якщо останній схильний відхре¬щуватися від даних інтуїтивного пізнання.

У духовному житті людей надсвідомість може заявляти про себе за допомогою таких форм:

а) моральна інтуїція у вигляді здатності до глибинного розуміння того, що рухає іншими людьми, до всеосяжної любові, співчуття і всепрощення;

б) релігійна інтуїція як здатність доторкатися якоюсь частиною свого духовного «Я» до вищого абсолюту — Бога, вірити в його абсолютну мудрість, доброту і справедливість;

в) екзистенціальна інтуїція як здатність всерйоз сприймати такі реалії, як сенс життя, смерть, безсмертя;

г) космічна інтуїція у вигляді здатності відчувати власне єднання з космічними гармоніями і дисгармоніями буття;

д) творча інтуїція як художня, інтелектуальна, філософсько-метафізична геніальність, що дозволяє переживати осяяння і робити значні відкриття в різних областях культури.

Духовність не задана наперед людині як певний субстрат, а являє собою чисту можливість, у здійсненні якої визначальну роль відіграє не тільки відповідне соціокультурне середовище, але і характер відношення суб'єкта до нього. Перехід можливо¬сті в дійсність, генезис індивідуальної духовності відбувається найчастіше по сценарію справжньої драми і змушує особистість пройти через «роки виховання» і «роки мандрівок» (Г. Гете), че¬рез «педагогічні провінції» (Г. Гессе) соціокультурних інститу¬цій, через зльоти і падіння, відкриття і помилки. Згідно з Х.-Г. Га-дамером, найважливішою умовою генезису і розвитку духовно¬сті виступає освіта, поза якою буття духу неможливе. Головне призначення освіти — зробити людину в усіх відношеннях ду¬ховною істотою. На відміну від природних людських почуттів, обмежених локальними сферами компетенції, освічений дух набуває здатність прямувати в усі напрямки, приймати в себе світи сущого і належного, не замикатися в жорстких рамках упереджень, бути відкритим для самих широких і продуктив¬них зв'язків з минулим, сучасним і майбутнім.

Особливу роль у становленні духовності відіграє нам'ять, яку треба розглядати не тільки як психологічну здатність, але насамперед як сутнісну властивість духовного «Я», що дозво¬ляє йому думкою включати себе в контекст світової культури1.

Основне джерело духовності знаходиться у відношеннях людини зі світом, цивілізацією і культурою, у тих протиріччях, якими насичені ці відношення, у супутніх їм почуттях, думках, пристрастях, у динаміці пошуку людиною свого місця в соціо-культурному часі-просторі.

Поєднання концептів часу («хроносу») і простору («топосу») створює категорію хронотопу, яка увійшла в XX ст. у філософ¬ську мову сучасних мислителів і дозволила висвітлити нові гра¬ні в розумінні гранично загальних основ духовного буття люди¬ни. Так, на думку академіка А. А. Ухтомського, завдяки універ¬сали хронотопу кожний окремий факт життя і діяльності людини перетворюється в значиму подію культури, зв'язану «світовими лініями» духовних взаємозалежностей із безліччю інших фактів. Крізь призму категорії хронотопу доля кожної людини постає як подоба «сплеску хвилі у великому океані, що несе води з великого минулого у велике майбутнє»2.

Для іншого вітчизняного мислителя, М. Бахтіна, хронотоп — це онтологія просторово-часових параметрів людського буття, що злилися в єдину, конкретну цілісність, де час згущений і ущільнений до ступеня помітності, а простір втягнений у рух часу як історії. Тут «хронос» і «топос» взаємопроникають один в одного, а центруючим початком їхнього онтологічного єднання є людина як носій духовності і культури .

Для духовного «Я», локалізованого в межах людської тілес¬ності, загроза майбутнього органічного розпаду, фізичної смерті породжує складні світоглядні, філософсько-релігійні й етичні колізії. Так, матеріалізм стверджує, що перед законами приро¬дної необхідності безсилі як людська плоть, так і людський дух, що безслідно гине разом із тілом. Цьому погляду протистоїть ін¬ший, прихильники якого наполягають на тому, що у духу інша суть. Він не має ні об'єму, ні маси і не розпадається як жива плоть. Для нього можливе вічне життя, що дозволяє йому пере¬мішатися в просторово-часовій нескінченності.

Духовне «Я» протиставляє загрозі смерті віру в безсмертя душі, у те, що фізична смерть лише звільняє душу від пут тіла. Саме тому духовному «Я» далекий інстинктивно-тваринний страх смерті, якого зазнає вітальне «Я». Воно здатне піднімати¬ся над природними і соціальними межами людського існування і повністю присвячувати себе служінню вищим ідеалам добра, істини і краси. Ф. Достоєвський, який вважав ідею безсмертя душі вищою ідеєю людського існування, писав: «Без вищої ідеї не може існувати ні людина, ні нація. А вища ідея на землі ли¬ше одна, а саме — ідея про безсмертя душі людської, тому що всі інші «вищі» ідеї життя, якими може бути жива людина, ли¬ше з неї однієї випливають»'.