2.26. Семіотична функція права

Семіотична (від грец. зетеіоп — ознака, знак) функція пра¬ва безпосередньо пов'язана з його комунікативною функцією. Вона похідна від тієї обставини, що право являє собою сукуп¬ність знаків, за допомогою яких соціальна інформація фіксуєть¬ся і накопичується в пам'яті спільності. Узагальнюючись, структуруючись і типологізуючись, ця інформація переходить від покоління до покоління в якості соціальних програм належної, формально-адаптивної поведінки.

Без знакової оформленості ні буття права в якості нормати¬вно-регулятивного механізму, ні його практичне функціонуван¬ня неможливі. У нормативних структурах права сконцентрува¬лася величезна соціокультурна інформація. Стиснута, ущільне¬на, лаконізована, вона може в даному випадку зрівнятися з дорогоцінним камінням, укладеним у відповідні обрамлення-оп-рави.

Узагальнено-знакова форма надає нормативно-правовим структурам відносну самостійність існування в соціокультурно-му просторі і часі, робить їх транспортабельними усередині цих протяжностей і досить зручними і пристосованими для духов¬но-практичного засвоєння новими генераціями соціальних суб'єк¬тів. Вона ж дозволяє правовим знанням оформлятися в типізо¬вані програми для вирішення типових соціальних завдань.

Сукупна семіотична система правової інформації існує як внутрішньо диференційована цілісність, що складається з ве¬ликої кількості елементів. Ці елементи здатні інтегруватися відповідно до самих різних основ і принципів, що дає можли¬вість для існування різноманітних правових цивілізацій. Однак при фактичному різноманітті правових цивілізацій їх зближа¬ють подібні цілі — репродуціювання упорядкованих соціальних зв'язків і необхідних для цього суспільних умов.

Норма права в якості знака здатна як завгодно довго збе¬рігати у своїй семіотичній структурі велике формалізоване со¬ціальне знання. Пропонуючи належну модель поведінки, норма не обумовлює всіх тих обставин, при яких ця модель є опти¬мальною. По суті імперативність норми не категорична, а при¬близна і залишає досить широкий простір для самоорієнтації.

Соціальний контекст, усередині якого присутній норматив¬но-правовий семіозис, допускає варіанти вільних волевиявлень, починаючи від набору можливих прийнятих рішень і аж до ви¬бору засобів по досягненню поставлених цілей.

Кожна норма права — це конкретна і в той же час достатня універсальна семіотична форма органічної сполуки елементів необхідності і свободи, повинності й автономії, знання як мож¬ливості діяти і дії як реалізованого знання. Сама по собі норма досить статична, а її здатність до змістовно-значеннєвих транс¬формацій обмежена. Проте соціокультурний контекст, усереди¬ні якого вона перебуває, надзвичайно динамічний. Через нього вона знаходить додаткові значеннєві і ціннісні рефлекси, набу¬ває певну частку відносної семіотичної мінливості. Навколо неї вирує «живе життя», йде спілкування, здійснюється різнома¬нітна діяльність. Вона ж у цьому потоці являє собою семіотичну «монаду», у якій зосереджені програми загальної стратегічної спрямованості цивілізаційного процесу.

Винайдення писемності радикально змінило характер нор¬мативно-правового семіозису. Усне мовлення, за допомогою якого передавалися вимоги звичаєвого права, створювало дуже обмежений простір їхньої дієвості. Воно вимагало безпосеред¬нього орально-візуального спілкування в рамках хронотопосу «тут і тепер». З розвитком знакового письма норми права знайшли можливість якісно іншого семіотичного буття, для якого перестали існувати колишні просторово-часові обмежен¬ня. Вони тепер могли підтверджувати свою дієвість у будь-якій точці хронотопа даної цивілізаційної системи. Тепер, щоб спо¬нукати індивіда зробити певний вибір і змусити діяти у певно¬му нормативному напрямі, уже не був потрібний безпосередній орально-візуальний контакт. Писане право створювало тоталь¬не семіотичне поле смислів і значень, які «досягали» індивіда, де б він не знаходився.

Право як знакова система навчилося перекладати на свою мову суть тих нормативних вимог, що колись існували усереди¬ні релігійних і моральних приписів як щось «основоположне» і чекали свого історичного часу, щоб втілитися в специфічну, су¬то юридичну знакову форму.