2.16. Природна моральність і позитивна мораль

ПРИНЦИП РОЗМЕЖУВАННЯ Людський рід, здавна розділений на багато окремих співто¬вариств, практично ніколи не діяв як єдиний суб'єкт. Незважа¬ючи на це, у ході історичного розвитку світової цивілізації поступово складалися особливі соціокультурні форми, націлені на вироблення консолідуючих зв'язків як локального, внутріш-ньогрупового, так і всеохоплюючого, універсального характеру.

Найважливішою з форм такого роду стала моральність (мо¬раль).

У сучасній літературі розмежування між поняттями мо¬ральності і моралі проводиться досить рідко і вони найчастіше використовуються як синоніми. Тим часом існує давня традиція розрізняти їх. Так, наприклад, Гегель у «Філософії права» при¬свячує кожному з них окремий розділ. Моральність для нього об'єктивна, безпосередня, занурена в суще і передбачає підпо¬рядкованість індивіда суспільству. Мораль же, навпаки, суб'єк¬тивна, тяжіє до належного і представляє інтереси вільного ін¬дивіда.

Можливі різні підходи до розмежування цих двох понять. Але цілком очевидно одне: сфера соціальної, практично-духов¬ної діяльності людей, охоплювана ними обома, настільки склад¬на, що використання того й іншого з різною змістовно-функціо¬нальною навантаженістю не тільки можливе, але і необхідне. Шляхи тут можливі різні. Але якщо враховувати, що в теорії права здавна прийнято вже класичне розмежування між при¬родним і позитивним правом, то аналогічний поділ можна вва¬жати цілком прийнятним і в даному випадку. Таким чином ви¬никає пара споріднених, але не тотожних понять-концептів — природна моральність і позитивна мораль.

У сфері природної моральності людина виступає як природ¬на, родова істота, з'єднана універсальними зв'язками зі світо¬будовою, природою, усім людським співтовариством. У межах дії норм позитивної моралі вона фігурує як соціальний суб'єкт, поєднаний системою взаємозалежностеи із рядом локальних спільнот, усередині яких вона існує і з якими взаємодіє.

ПРИРОДНА МОРАЛЬНІСТЬ Людина — це не тільки представник тих або інших соціаль¬них спільнот. Будучи носієм особливих рис і якостей, вона ви¬ступає також власником загальних родових властивостей, вла¬стивих усім представникам людського роду. Серед культурних форм, через які вона зв'язує своє одиничне існування із загаль¬ними визначеннями соціального, природного і космічного буття, однією з найважливіших є природна моральність. Ця форма культури позаінституційна і стоїть над усіма соціально-корпо¬ративними розмежуваннями, що розділяють людей, оскільки ставить на перше місце інтереси всього людського роду в ціло¬му і прагне служити насамперед їм.

Природна моральність являє собою систему заборон і при¬писів, що стоять на сторожі таких універсальних цінностей бут¬тя, як життя, воля і гідність кожної людини, незалежно від її приналежності до якоїсь із спільностей або положення усере¬дині системи соціальної ієрархії. У контексті цінностей і норм природної моральності життя, воля і гідність даються людині вже самим фактом її народження в якості людини. Без будь-яких умов, без торгу з ким би то не було вона стає власником цих цінностей, і ніхто не вправі зазіхати на них, намагатися від¬няти їх у неї.

Вільна особистість, яка усвідомлює власну гідність, прислу¬хається насамперед до внутрішнього голосу своєї совісті і спів¬відносить його рекомендації тільки з вимогами універсальних, загальнолюдських ідеалів, тому її поведінка має переважно не¬кон'юнктурний, надрольовий характер. Оскільки головним для вільної людини є не орієнтованість на думку інших людей, а згода з власною совістю, вона не підлаштовується під обставини і завжди вміє залишатися сама собою.

Природна моральність особистості, яка керується загально¬людськими нормами, здатна бути вище рівня моральності тих, хто, входячи в її соціальне оточення, перебуває в полоні корпо¬ративних стереотипів суспільної поведінки.

У природній моральності принцип «ціле важливіше за час¬тину» поступається місцем принципу «частина рівнозначна цілому». Відповідно до останнього, особистість і спільнота — рівновеликі, рівноцінні суб'єкти, і ціле не вправі жертвувати частиною без її добровільної, вільної згоди на те. Людина тут не «гвинтик» соціального механізму, а автономний суб'єкт, який має суверенну волю, вільно здійснює вибір, приймає рішення і бере на себе всю міру відповідальності за них. Вона проти гру¬бих втручань у її внутрішнє життя, у процеси прийняття нею важливих рішень. Вона може принести себе в жертву спільноті, віддати життя «за друзів своїх», зійти на хрест, але це повинно бути результатом її вільного рішення, актом її автономної волі. Так само вона категорично протестує проти будь-яких спроб її насильницького облагодіяння й ощасливлення, від кого б вони не виходили.

Природна моральність безмежна в ціннісному охопленні буття: поряд із соціумом вона вбирає також і природу.

Вона виходить при цьому з переконаності в принциповій по¬дібності всесвітнього світопорядку і соціокультурного середови¬ща. Для неї уявити людину як щось далеке від законів універ¬суму означало б представити її істотою, приреченою на неми¬нучу загибель, оскільки космос навряд чи дозволив би існувати усередині себе тому, що разюче дисгармоніювало б із його осно¬вами. Щоб благополучно існувати й успішно розвиватися, лю¬дина і людство зобов'язані підкорятися вимогам вищих онтоло¬гічних принципів і будувати свої дії відповідно до них.

У процесі історичного соціогенезу поступово вироблялися різноманітні форми, засоби і способи гармонізації людської дія¬льності з буттям універсуму. Вони у своїй сукупності і склали культуру, у системі якої природна моральність стала займати одне з головних місць. її завдання полягало в розробці нормати¬вних принципів узгодженої взаємодії соціальних суб'єктів, що активно прагнуть вписатися в буття універсуму таким чином, щоб, не порушуючи стійкого гомеостазу світобудови, вони мог¬ли мати все необхідне для задоволення зростаючого різноманіт¬тя своїх потреб.

Людському розуму, орієнтованому в цьому напрямі, важко примиритися з фактами трагічної роз'єднаності людей, при¬мушуваних соціальними обставинами боротися один проти од¬ного. Він не може не усвідомлювати згубності суспільних від¬носин, чиї сценарії задані імморально-антагоністичною пара¬дигмою, і наполегливо прагне протиставити логіці ворожнечі ло¬гіку любові. Багато великих мислителів думали, що самі закони світобудови підштовхують людей до єднання і любові, що люди фізично, психічно, соціально і морально потребують один од¬ного.

Так, Л. Фейєрбах, який протиставив імморальній соціологе-мі Т. Гоббса «людина людині вовк» свою формулу «людина лю¬дині Бог», думав, що остання більшою мірою відповідає людсь¬кій сутності. Морально-етична категорія любові знайшла у нього універсальний зміст, стала альфою і омегою його соціальної філософії.

Згідно з вченням Фейєрбаха, любов людини до інших людей і до самої себе, жага щастя для себе і прагнення зробити щасли¬вими інших — це рівнозначні моральні інтенції. Досягаючи того й іншого, людина одночасно досягає і гармонії з природою, оскільки виконує її головні завіти. Одночасно вона досягає гар¬монії між своїм існуванням і сутністю, тому що любов і щастя — основні і найбільш природні ознаки істинно людського буття.

Характерною рисою багатьох філософських концепцій при¬родної моральності є орієнтованість на принцип ціннісного па¬ритету взаємодіючих суб'єктів. Паритет такого роду не є тото¬жність сторін; він передбачає розбіжність багатьох особистіс-них властивостей і якостей суб'єктів, а значить враховує і неминучість комунікативних протиріч. Але ці протиріччя вияв¬ляються в подібних випадках не деструктивними, а навпаки, живодайними для особистих контактів, оскільки мають явно виражений агональний характер. Кожна сторона змушена у них переборювати власний природний егоцентризм і переноси¬ти аксіологічний «центр ваги» на особистість іншої. У такий спосіб обидва суб'єкти зустрічними зусиллями прокладають шлях до досягнення гармонії моральних відносин.

Головні цінності природної моральності — любов, дружба, альтруїзм — народжуються в процесі агональної взаємодії осо¬бистостей, коли кожна сторона, цінуючи власне «Я», ніякою мірою не прагне принизити, придушити інше «Я», а обидва суб'єкти бачать у спілкуванні і взаємодії джерело обопільного удосконалювання, шлях до трансформації виникаючих колізій у продуктивні культурогенні імпульси.

Праця, благо, істина й інші загальні основи людського буття здатні ставити кожну людину в ряд із безліччю інших людей і тим самим вказувати на глибинні сутнісні зв'язки між ними. Усвідомлення першорядної значимості цих зв'язків, визнання власної включеності в їхню живу мережу і є те, що іменується природною моральністю. У якості соціальної форми, за допомо¬гою якої універсальні основи буття і культури прагнуть проби¬тися крізь заслони антагонізмів, природна моральність стала тим оплотом людяності і духовності, який не змогли зруйнувати незліченні суспільні потрясіння, супроводжуючі розвиток ци¬вілізації. Стримуючи стихійний натиск деструктивних сил, вона встояла, підтверджуючи цією обставиною лише те, що її суть і призначення відповідають глибинним потребам соціального буття. ВІДМІННІСТЬ ПРИРОДНОЇ МОРАЛЬНОСТІ ВІД ПОЗИТИВНОЇ МОРАЛІ

Між позитивною мораллю і природною моральністю очевид¬ні істотні відмінності. Якщо позитивна мораль передбачає обме¬женість соціальної активності суб'єкта характером його сус¬пільних ролей, його становищем у внутрішньогруповій ієрархії, то природна моральність — це переважно «надрольова» або «понадрольова» поведінка, що виходить за межі гетерономних залежностей у сферу справжньої автономії духу, де у людини є можливість за будь-яких обставин поводитися як цілісний суб'єкт, як носій родової сутності. Якщо в позитивній моралі ін¬дивід — це підпорядкований елемент соціальної системи, акти¬вність якого детермінована станом тієї спільності, до якої він належить, то в природній моральності він виступає як вільний від корпоративних пристрастей суб'єкт, який має мужність ко¬ристуватися власним розумом, довіряє своїй інтуїції і своїм мо¬ральним почуттям.

Позитивна мораль і природна моральність співвідносяться між собою як межа і безмежність: перша — це вільне або мимо¬вільне відстоювання множинності різноманітних суспільних пе¬регородок, що роз'єднують людей по різних соціальних осно¬вах, а друга — заперечення роз'єднуючих чинників в ім'я за¬гальної єдності, в ім'я людини як цілісної, а не розірваної істоти. У тих соціально-історичних умовах, де людина змушена вести відчужене існування, моральні абсолюти дозволяють їй не втратити уявлень про вищі соціокультурні «надзадачі» родово¬го буття. Якщо протягом історії цивілізації суспільна людина найчастіше виступала як гетерономний, частковий індивід, від¬чужений від власної сутності, то в сфері моральності їй удава¬лося возз'єднуватися з нею, із кращим, що було в змісті її со¬ціальності.

Центральним поняттям природної моральності є категорія блага, що позначає вищі, абсолютні цінності людського буття, вказує на такі форми належного, які покликані служити головними орієнтирами соціальних прагнень усіх, без винятку, інди¬відів і спільностей. Якщо добро, як провідна категорія в сфері моралі, позначає усе те, що відповідає інтересам окремої спіль¬ності або індивіда, представляє дану спільність, то благо — це те, що відповідає інтересам усього людського роду в цілому і здатне служити найбільш повному розкриттю родової сутності кожної людини. Якщо добро релятивне і збігається з приватни¬ми цілями окремих індивідів і спільнот, то благо абсолютне й універсальне. На відміну від ситуативного добра, благо завжди надситуативне і не підлягає прагматично мотивованим корек¬ціям. Якщо добро здатне при певному збігу обставин перетво¬рюватися у власну протилежність — зло, то благо завжди за¬лишається самим собою, не втрачаючи ні за яких обставин зда¬тності відповідати найвищим критеріям.

Людина несе у собі, у своїй соціальній сутності масу різних можливостей: вона здатна виступати суб'єктом і імморальних, і моральних, і моральнісних відносин. Перетворити в дійсність той або інший модус поведінки їй вдається найчастіше під без¬посереднім впливом певних соціальних детермінант. Але це не виключає реалізації можливостей, що суперечать духу паную¬чих нормативних кодексів, оскільки людина здатна сприймати соціокультурні імпульси не тільки зі сфери безпосередньо звер¬нених до неї конкретно-історичних імперативів, але і з усього світу загальнолюдських цінностей. Усвідомлення особистістю того, що цей світ суміжний до неї, співпричетний її соціальному буттю, допомагає їй зрозуміти власну неодномірність і одночас¬но відчути в собі сили для протистояння тим соціальним, по¬літичним, ідеологічним реаліям, що не відповідають вищому моральному почуттю правди і справедливості.

Логіка просування від імморалізму соціальних антагонізмів через прагматичну обмеженість антагонально-позитивної мо¬ральності до агонального природно-морального світовідношення виглядає як логіка пошуку і знаходження людиною власної сут¬ності. У цьому русі природна моральність виникає щоразу як особливе соціальне відношення, як практично-духовний, куль¬турний зв'язок рівноправних представників людського роду.

Природно-моральні відносини — це такий тип соціальних взаємозалежностей, де духовна автономія обох сторін визнається абсолютною цінністю, а ціннісний паритет особистісних прагнень — обов'язкова передумова для вирішення всіх прак¬тичних і духовних проблем. Особиста суверенність, що висту¬пає не у вигляді розгнузданого свавілля, а як сутнісна при¬належність культурної свідомості, — ось основа атональних відносин. Суверенність, яка розкривається у різноманітності змагально-творчих відносин, має властивість перешкоджати руйнуванню людських співтовариств і сприяти їх удосконалю¬ванню.

ПОЗИТИВНА МОРАЛЬ

Особливість позитивної моралі як комплексу норм і ціннос¬тей полягає в тому, що її суб'єкти усвідомлюють себе насампе¬ред представниками і виразниками інтересів певних соціальних спільнот — країн, націй, державних утворень, класів, станів, партій, колективів, груп.

Норми позитивної моралі відрізняються такими властивос¬тями:

1) поширюються переважно на членів даної соціальної

спільноти;

2) вимагають, щоб суб'єкт погоджував свою поведінку зі сте¬реотипами поведінки, прийнятими в тих спільнотах, членом яких він є;

3) вимагають, щоб соціальна активність суб'єктів відповіда¬ла їх функціям і положенню у внутрішньогрупових ієрархіях;

4) психологічним охоронцем на шляху до їхніх порушень ви¬ступає сором як страх засудження з боку соціального оточення.

Приписи позитивної моралі вимагають, щоб не було серйоз¬них розбіжностей між тим, чого бажає індивід, і тим, що потріб¬но спільноті. Через зміст цих приписів особистість вводиться в значеннєві і ціннісні сфери національних, ідеологічних, по¬літичних стереотипів поведінки і світовідношення. Засвоюючи їх, людина усвідомлює власну причетність до тієї або іншої спільноти одночасно починає чіткіше розуміти свої відмінності від представників інших аналогічних спільнот.

Позитивна мораль амбівалентна і може служити основою як антагонального (відносно «своїх»), так і антагоністичного (відно¬сно «чужих») відношення. Німецький соціолог М. Вебер не ви¬падково розділяв мораль на «внутрішню» і «зовнішню», вважаючи, що перша передбачає поважне ставлення до «своїх», забо¬роняє робити їм зло, а друга дозволяє тому ж індивіду для досягнення своїх цілей відноситися до «чужих», тих, що зава¬жають йому, як до ворогів.

Позитивна мораль — сфера досить жорсткої детермінова¬ності людської поведінки зовнішніми соціальними чинниками. Психологічно це виявляється як свідомість і почуття залежнос¬ті індивіда від обставин, над якими він не владний. При цьому його свобода зводиться або до можливості підлаштовуватися до вимог соціальної необхідності в міру своїх адаптивних здатнос¬тей, або ж відшукувати «ніші» і «зазори», у межах яких можна було б залишатися недосяжним для цих вимог. При цьому дру¬га позиція, на відміну від першої, уже не буде вважатися мо¬ральною.

Норми позитивної моралі з усією силою властивої їм імпе¬ративності нав'язують особистості цілком визначений тип сві-товідношення. Вони не визнають за нею права на світоглядне й етичне самовизначення в будь-якому іншому ціннісному напря¬мі, що не вписується до реєстру її нормативних зразків, тому в сфері позитивної моралі людина не є повноправним хазяїном власного «Я». її «Я» повинно належати даній соціальній спіль¬ноті, а сама вона зобов'язана виступати в ролі її «типового пре¬дставника».

Індивідуальна моральність передбачає першочерговий роз¬виток у особистості пристосувальних якостей, здатності розчи¬нятися в спільноті, зливатися з нею у єдине ціле, ставити її ін¬тереси вище від власних, виходити в прийнятих рішеннях із принципу пріоритету загального «Ми» над індивідуальним «Я», уміти вписувати свою активність у строго окреслені нормативні межі.

На розвиток адаптивних властивостей і якостей спрямовані відповідні засоби виховно-педагогічного впливу. Вони мають на меті переведення індивіда з нижньої сходинки початково-домо-рального стану, де він ще не ототожнює себе з жодною із «дорослих» соціальних спільнот, у нову якість, що дозволяє йому усвідомлювати себе «частиною цілого», добре підігнаною до системи, здатною підтримувати усталену в ній динамічну рівновагу і відтворювати існуючі усередині неї моральні відношення.

Бути суб'єктом позитивної моралі — це значить не сумніва¬тися в розумності і правомірності її нормативних приписів, і тим самим бути для суспільної системи гарантом її успішного функціонування і стабільності.

Отже, позитивна мораль виступає як регулятивний меха¬нізм, чия нормативність вимагає від індивідів першочергових орієнтацій на корпоративно-групові інтереси, на беззастережне визнання пріоритету цілого над частиною, спільноти над особи¬стістю. Абсолютизація цієї формули пріоритету складає відмін¬ну рису багатьох моральних кодексів. Вони вимагають, щоб ін¬дивідуальна моральна свідомість не брала на себе сміливість самостійного самовизначення в плюралістичному світі соціо-культурних смислів, а віддавала б перевагу орієнтуванню на ті вибіркові заповіді, що для даної спільноти вважаються най¬більш авторитетними.

У можливості обпертися на такий кодекс є своя психологіч¬на привабливість, що полягає в можливості знайти досить стій¬кі ціннісні і нормативні основи для своєї життєвої позиції. У свою чергу, людина, яка ігнорує вимоги морального кодексу тієї спільності, до якої належить, виявляється в аутсайдерсько-му положенні. А це означає, що вона ризикує залишитися один на один із соціальною групою, що протистоїть їй, і може в будь-який момент стати об'єктом ворожого, антагонізованого відношення з її боку.

Позитивна мораль — це нижча форма моральної культури, де людина ще не виступає ні родовою істотою, ні суверенною особистістю. На цьому щаблі її свідомість, соціальні якості і вчинки свідчать про те, що вона для себе й інших — представ¬ник не всього людського роду як цілого, а лише тільки його окремої, локальної частини.

Виконуючи свої конкретні суспільні функції, тобто соціа¬лізуючи, регулюючи, орієнтуючи, позитивна мораль, однак, ніколи не виходить за межі потреб власної соціальної системи, їй невідома ні духовна автономія, ні зухвалість позарозумових проривів у перспективи універсальних цінностей. Своє суспіль¬не призначення вона бачить у тиражуванні індивідів-адаптантів, готових дотримувати існуючі соціальні норми, не піддаючи їх критиці і не намагаючись замінити новими .

Норми позитивної моралі завжди відносні. Передбачається, що у кожної спільноти можуть бути свої уявлення про добро і зло, належне і суще. У їхньому світлі добром є те, що служить інтересам даної спільноти та індивідів, які її представляють.

ІДЕОЛОГІЧНІ НОРМИ

Ідеологія — це сукупність політичних ідей і уявлень, з яких складається самосвідомість такої соціальної спільноти, як дер¬жава. Володіючи світоглядною, ціннісно-орієнтаційною і регу¬лятивною функціями, висловлюючи інтереси держави, ідеоло¬гія твердо стоїть на їх сторожі. У ній політична ідея є одночасно і нормою, що направляє погляди громадян у строго визначене ціннісно-значеннєве русло.

Ідеї-норми, або ідеологеми, підкоряють собі офіційне і нео¬фіційне життя, присутні в політиці і науці, моралі і праві, мис¬тецтві і педагогіці. Вони являють собою жорсткі нормативні структури, що не допускають у свої внутрішні значеннєві і цін¬нісні межі нічого з того, що могло б похитнути усталеність і ста¬більність соціального порядку, який вони охороняють.

Ідеологеми мають найчастіше стверджуючий, авторитарний характер, намагаючись підкорити свідомість індивідів політич¬ній волі держави. Вони можуть бути позбавлені внутрішньої переконливості, але це не заважає їм претендувати на особливу соціальну значимість, на право духовного верховенства і різко негативно реагувати на будь-які прояви фамільярного або нега¬тивного ставлення до себе.

Авторитарні ідеологеми після того як вони склалися, уже практично не підлягають трансформаціям. їх змістовно-смис¬лові і нормативні структури, закоснівши й змертвівши, тіснять і підкоряють собі в контрольованих владою сферах соціального життя всі інші, неофіційні умонастрої й ідеї.

У цивілізованих, демократичних державах ідеологеми не претендують на абсолютну владу над індивідуальною і суспіль¬ною свідомістю. Вони займають свою локальну сферу в політич¬ній системі, обслуговуючи відносини особистості з державою в ряді практично-духовних галузей, у тому числі в сферах пози¬тивної моралі і позитивного права.

У державах з авторитарним режимом ідеологеми націлені на всеосяжність свого впливу, на тотальну всеохватність розу¬му і насильницьке погашення всього особливого і нестандартно¬го. Заряджені волею до влади, вони прагнуть до повсюдного ду¬ховного панування, до того, щоб позбавляти індивідів духовної суверенності і карати за спроби її досягти. Намагаючись зни¬щити саму можливість вільного інтелектуального і морального вибору, вони бачать своє завдання в тому, щоб формувати духовно одномірного індивіда, не усвідомлюючого несвободи й одномірності, а навпаки, переконаного у своїй перевазі над усіма.

Ідеологеми мають здатність асимілювати у своєму змісті різноманітні міфи, символи, образи, ідеї, як сучасні, так і архаї¬чні. Усі ці духовні форми піддаються адаптації до значеннєвої тональності ідеологічного контексту. В результаті з'являються ідеологізоване мистецтво з витиснутою на задній план худож¬ністю, адаптована філософія, що не має нічого спільного з по¬шуками істини, адаптовані етика, педагогіка, юриспруденція, нескінченно далекі від універсальних принципів природної мо¬ральності і природного права. Зрештою в нормативно-ціннісно¬му континуумі цивілізації-культури виникає особлива реаль¬ність, що складається з підроблених ерзац-форм, небезпечних своєю обмеженістю і бездуховністю. Формуючи жорстко нормо¬вану сферу духовної несвободи, вона породжує ефект соціаль¬ного гальмування.

В умовах авторитаризму, і тим більше тоталітаризму, ідео¬логеми порівняно легко трансформуються в міфологеми, у яких домінує безапеляційна вимога сліпої віри в абсолютну істин¬ність їхніх смислів. Схрещування політичної ідеї з архаїчними міфологізмами завжди вигідне для влади, оскільки в результаті ідеологема набуває підвищеної дієвості за рахунок здатності апелювати відразу до несвідомих шарів суспільної психіки, ми¬наючи раціонально-критичні сфери свідомості.

За допомогою ідей-міфів авторитарний режим створює дер-жаву-ідеократію з атмосферою переважного нерозуміння маса¬ми того, що в дійсності відбувається з ними. Ця мета досягаєть¬ся за допомогою того, що в пануючій ідеології виявляються ви¬кривленими справжні смисли явищ, стерті межі між добром і злом.