2.14. Нормативність міфологічної свідомості

Міфологія — найдавніша форма духовної культури, продукт колективної творчості багатьох поколінь людей родової епохи, коли цивілізація тільки зароджувалася і йшов процес «первісного нагромадження» соціокультурного досвіду.

Міфи свідчили про те, що давня людина усвідомлювала вла¬сну залежність від вищих сил, визнавала їхню безмежну могутність і розуміла, що зобов'язана діяти в заданих ними межах.

Наявні в міфах «першонорми» соціальної поведінки включали уявлення про належне і заборонене, насамперед про те, що людина — це не автономна одиниця, а частина свого роду, що є одним з елементів космічного світопорядку.

Нормативно-регулятивна функція міфології, націленої як на світопояснення, так і на підтримання соціального порядку, мала потрійну спрямованість. «Першонорми» покликані були регулювати відношення між індивідами, між індивідом і родом, а також між родом і Космосом.

У міфологічній картині світу оточуюча людину дійсність поставала як єдине ціле, де кожному елементу, кожній частці, будь то рослина, тварина або небесне світило, відводилося своє певне місце. На цьому базувалося відчуття і усвідомлення уста¬леності і законовідповідності всього сущого. «Так було, так є і так повинно бути завжди» — ось характерний умонастрій, що мав місце в давніх міфах народів світу.

Міфологічна свідомість накладала на картину світобудови модель подвійних ознак і розглядала реальність крізь призму протиріч-опозицій: хаос — космос, земля — небо, денне — ніч¬не, життя — смерть, чоловіче — жіноче, свої — чужі. Світопо-рядок поставав в очах первісної людини як сукупність не¬зліченної кількості різних пар протилежностей.

У картині соціального світу всі люди ділилися на дві катего¬рії — родичі-одноплемінники і чужинці. Антитеза «ми — вони» була вихідною для архаїчного соціального мислення. «Свої» при цьому наділялися позитивними рисами, а «чужі» — негативни¬ми. Ставлення до «чужинців» було сповнене недовіри, воро¬жості і страху тому, що в них завжди вбачалося джерело небез¬пеки. Якщо серед одноплемінників треба було дотримуватися правил взаємопідтримки, взаємоповаги, шанобливості до стар¬шого, турботи про молодших, то стосовно «чужих» усі вони ска¬совувалися, а допускалися підступництво, жорстокість, крово¬жерливість.

Міфологічні уявлення співвідносилися з глибинними, під¬свідомими рівнями людської психіки, наявні в них нормативні приписи мали несвідомо-авторитарний характер і не припуска¬ли сумнівів у своїй правомочності, не допускали критики і не підлягали спростуванням.

Запас соціального досвіду, нормативно-регулятивний потєн-ціал стародавніх міфів виявилися настільки значними, що епохи тріархату і патріархату не зуміли витратити їх цілком і пере-ли, як естафету, наступним століттям. У наступні часи, у но-х соціально-історичних умовах багатьом «першонормам» вда-лося знайти нове життя усередині різноманітних форм релігії, )ральності і права.

Геракліт стверджував, що «вогонь живе смертю землі». Пе-їфразуючи його думку, можна стверджувати, що право живе лертю міфа. З тотального сикрезису архаїчної міфології, із ззпадаючої маси цієї грандіозної цілісності виникла культура, ку можна порівняти з багатоголовою фантастичною істотою, цна голова якої — це релігія, інша — мистецтво, третя — мо-альність, четверта — філософія, п'ята — право. Але у них в усіх один, спільний тулуб, що не дозволяє їм забути про своє генетично споконвічне споріднення.

Подальші століття історії цивілізації чимало зробили для ого, щоб піддати забуттю і навіть попросту поховати архаїчне іло міфа і зробити так, щоб «голови», відокремившись від тулуба» і отримавши самостійність, забули про споріднення з іим і між собою. Тоді і виникла підстава для припущення, що траво живе смертю міфа. Але дослідження вчених XX ст. дозволяють стверджувати, що дане припущення неправильне. Набагато точніше було б сказати: право живе вічним життям міфа. За всіх часів право являло собою одну з форм інобуття міфа. Нормативність міфології, розподілена різною мірою по різних сферах культури, у найбільшій мірі сконцентрувалася в праві. Заручившись силою і авторитетом держави, вона стала ефективним засобом консолідації суспільства і підтримання в ньому необхідного порядку. Пафос залякування, що був яскра¬во виражений в архаїчних міфах, був повністю успадкований і почав старанно відтворюватися механізмами державного при¬мусу. Лише в невеликій мірі присутній у релігії і моральності, він у максимально можливому обсязі увійшов у право. Так, відома метафора держави як земного бога являє собою не що інше, як міфологему. Архаїчна міфологема Долі, що означала абсолютну владу вищих, надособистісних сил над людиною, із настанням «пост-осьового», постміфологічного часу знайшла для себе можливість існування не тільки в сфері релігійної свідомості, але й у соціальній сфері практичних відносин. Виявився соціальний суб'єкт, який охоче привласнив собі вже накопичені нормативно-регулятивні резерви міфологеми Долі. Ним стала держава.

Дані сучасних досліджень дозволяють констатувати, що різні компоненти міфа присутні у всіх сферах суспільної жит¬тєдіяльності. Міф виступає як універсалія, як тотальність, що охоплює все людське буття — психіку, моральність, ідеологію, політику, соціальну поведінку індивідів і мас. Правова реаль¬ність у цьому сенсі не є виключенням. Правда, ступінь присут¬ності в ній міфологічного начала, характер і форми його проявів ще не стали предметом спеціальних наукових досліджень, але необхідність у них досить очевидна.

Тема «міф і право» може бути розгорнута в декількох на¬прямах:

1) нормативний зміст стародавніх міфів, викристалізування усередині них універсальних, архетипічних нормативно-цінніс¬них структур, на основі яких в епоху «осьового часу» почали складатися закони і принципи писаного права;

2) виявлення слідів архаїчних міфологем у нормах і принци¬пах природного і позитивного права;

3) ціннісно-орієнтаційний і нормативно-регулятивний вплив наявних у підсвідомості сучасної людини архетипів на її право¬свідомість;

4) вплив архетипів колективного несвідомого на суспільну правосвідомість;

5) логіка і механізми перетворення ірраціональності міфоло¬гем в раціональний зміст нормативних моделей правомірної по¬ведінки;

6) структурно-змістові ознаки міфа і права; подібність та відмінності;

7) сучасні форми ідеологічної і політичної міфотворчості як засобу впливу на суспільну та індивідуальну правосвідомість.

Міф притягає до себе суб'єкта — носія сучасної правосвідо¬мості тим, що в умовах повсюдної «атомізації» соціокультурно-го життя він дозволяє йому відчувати причетність власної оди¬ничності до загальних першооснов буття. Крізь призму міфа вимоги права виглядають як веління вищого Закону. Через міф індивідуум сприймає своє одиничне «Я» не як автономну особ¬ливість, що має право на будь-яку форму вільного волевияв¬лення, аж до вседозволеності, а як частку великого цілого, включену в грандіозний космічний круговорот, де не тільки лю¬дина, але навіть планети, Сонце і зірки не мають права на сва¬вілля, а зобов'язані строго йти своїм шляхом, визначеним ви¬щим над усіма Законом.

Міф, подібно до глибинних підземних вод, що живлять над¬земні джерела, насичує мотиваційні механізми суспільної й ін¬дивідуальної правосвідомості енергією впевненості в істинності і виправданості законослухняної поведінки. При цьому мотива¬ційні структури зазнають впливу не ззовні, а зсередини, із гли¬бин власного несвідомого, де локалізовані давні архетипи, що переходять від покоління до покоління по генетичних каналах спадковості. Там, у цих темних колодязях підсвідомості живуть своїм, прихованим від усіх, таємним життям психічні структу-ри-резонатори, що тільки і чекають можливості відгукнутися у відповідь на щось, що зазвучало поза ними. Соціальне життя в його політичних, художніх, моральних, правових формах міс¬тить безмежну кількість можливостей впливу на людську під¬свідомість. Є тут своє місце й у міфа. Опираючись на те, що Ве¬ликий інквізитор у Достоєвського називав чудом, таємницею й авторитетом, міф здатний спонукати до активного соціального, практичного і духовного життя дрімаючі усередині людського «Я» резерви. І коли ці резерви поєднуються зі структурами ін¬дивідуальної правосвідомості, відбувається надзвичайне: право стає могутнім чинником розвитку цивілізованих відносин у су¬часному суспільстві.

Найбільший внесок у розробку цих проблем вніс у XX ст. швейцарський дослідник К. Юнг. Починаючи як учень 3. Фрей-да, він, подібно до Арістотеля, який став опонентом свого вчите¬ля Платона, виступив опонентом засновника психоаналізу.

Для обох учених, 3. Фрейда і К. Юнга, головним предметом вивчення було несвідоме. При цьому 3. Фрейда цікавили такі його прояви, як сексуальність, неврози, сни, художні твори, а К. Юнга — колективні дії. 3. Фрейда приваблював індивідуаль¬но-біографічний підхід, а К. Юнга — колективно-родовий.

К. Юнг пішов у своїх дослідженнях далі свого вчителя, розши¬ривши предмет вивчення: до індивідуального несвідомого він додав ще і колективне несвідоме.

Для К. Юнга колективне несвідоме — це продукт психічної спадковості, історично-генетичної наступності поколінь. Це на-дособиста пам'ять роду, його колективна душа, що пов'язує су¬часну людину з її далекими предками.

Колективне несвідоме нескінченно багате за своїм змістом, який лише частково зафіксований міфами, релігійними перека¬зами, легендами, мистецтвом давніх і сучасних народів.

За К. Юнгом, колективне несвідоме ідентичне у всіх людей і утворює щось на зразок єдиної кореневої системи, що живить психіку, духовне життя, діяльність міфологічної, релігійної, мо¬ральної, художньої, метафізичної свідомості, творчі пошуки ін¬дивідів.

Елементи, з яких складається зміст колективного несвідомо¬го, були названі К. Юнгом архетипами. Цим поняттям він позна¬чив універсальні образи, що зайняли своє місце в людській пси¬хіці в глибоку давнину і перетворилися згодом у наскрізні моти¬ви світової культури. К. Юнг порівнював колективне несвідоме з грибницею, а індивідуальну психіку і її архетипи з окремим гри¬бом. Локалізовані усередині індивіда втілення колективного не¬свідомого представляють поєднання універсального надбання з особистим досвідом людини, витиснутим зі свідомості і зосере¬дженим в межах індивідуальної підсвідомості.

К. Юнг виділяє такі архетипи:

1. «Тінь» — генетично успадковане людиною від архаїчного минулого темне, докультурне, тваринне, заперечене індивіду¬альним «Я» і відтиснуте у сферу несвідомого, де воно склада¬ється в «анти-Я», «не-Я» або «тінь» як темного двійника «Я». Це та частина людини, її психіки, яку неможливо усунути і яка постійно її супроводжує у всіх її діях.

2. «Аніма» має подвійний зміст. По-перше, це образ душі або глибинної, несвідомої мудрості. По-друге, це образ жінки в під¬свідомості чоловіка.

3. «Анімус» — образ чоловіка в психіці жінки.

Крім них, існують архетипи «самості», маски, бога, злого ду¬ха, мудреця, героя, дитини, чуда, таємниці, авторитету, аполло-нічного і діонісійного початків та ін.

Сучасні люди перебувають на різних ступенях залежності від колективного несвідомого. На нижчому рівні перебувають ті, хто .живе переважно в дорефлексивному стані, що мало чим відрізняється від первісної несвідомості. Над ними знаходяться індивіди, чиє психічне життя відповідає початковим етапам розвитку світової цивілізації. Ще вище знаходяться ті, чия свідомість відповідає рівню цивілізованості і культури останніх століть.

Індивідуальне «Я» сучасної людини знаходиться ніби між двома величезними сферами. З одного боку, це зовнішній світ сучасної цивілізації, а з іншого — внутрішній світ колективного несвідомого. І «Я» змушене поперемінно повертати то до одного, то до іншого, сприймаючи імперативи, що йдуть від них, і шука¬ючи способи їхнього узгодження.

Архетипи змушують людську свідомість адаптуватися до зовнішньої реальності, вказуючи нормативно-ціннісні вектори духовно-практичних зусиль які вимагаються від людини. Зали¬шаючись розімкнутими в значеннєву безмежність, архетипи знайшли своє втілення в релігійній, художній, моральній і пра¬вовій свідомості. Глибинна, несвідома потреба у диві породила релігію і мистецтво. Могутнє тяжіння до таємниці сприяло появі метафізики і науки. Потреба ж в авторитеті привела до становлення систем моралі і права.

Архетипи з явно вираженим нормативним змістом знайшли для себе відповідні цивілізаційні форми, завдяки яким цей зміст ніби піднявся з підсвідомих глибин на поверхню і почав здійсню¬вати відповідний регулятивний вплив на соціальну поведінку ін¬дивідів. Про те, як це відбувалося на практиці, досить красномо¬вно показує Г. Гегель на прикладі Сократа. Спираючись на свід¬чення Платона, він пише про те, що у Сократа у відповідальні моменти життя виникала якась внутрішня рішучість діяти стро¬го певним чином. Усередині нього ніби звучав голос, який Сократ називав своїм «даймоном» (демоном або генієм). Цей голос зану¬рював дух філософа в напівнепритомний стан, уселяв йому пев¬не знання, що має велику самопримушувальну силу. Сократ завжди йому корився і багаторазово протягом життя переконувався в правоті «даймона» або внутрішнього голосу.

Архетипічне, несвідоме передзнання не потребує аналізу, рефлексії. Приписуючи певні форми поведінки, воно надає сво¬їм вимогам статус необхідних, достатніх, цілком авторитетних вказівок. Це мав на увазі Г. Гегель, коли писав, що «точкою зору грецького духу була незамисловата, нехитра моральність, у якій людина ще не визначала себе до дії із себе, і ще менше іс¬нувало те, що ми називаємо совістю, а закони за своєю основою ще розглядалися як традиція... вони носили форму встановлень, санкціонованих богами» . Нормативні начала, наявні в архети-пах і міфах, звільняли від роздумів і сумнівів. Вони ж, подібно до хромосом у генетиці, визначали особливості виникаючих на їхній основі норм моралі і права. Зрозуміло, право як уніфікова¬на знакова система з досить однозначними формулюваннями своїх вимог до індивіда і стародавній міф, що веде, здавалося б, вільно і розкуто свою оповідь про справи давно минулих днів, далеко не завжди перетинаються своїми нормативними сюже¬тами і значеннєвими схемами. Але якщо рухатися по каузаль¬ному ланцюжку спадкових змін назад, до архаїчних першоос¬нов, то в глибинах давньої, родової передсвідомості неодмінно виявляється загальний пункт, із якого вийшли й універсальні міфологеми, і першопринципи природного права.

Якщо міф і право поставити один навпроти одного, то в них з'явиться можливість, дивлячись один в одного, пояснювати со¬бі один одного. Правосвідомість зможе впізнати в міфі свої ди¬тячі задатки, а міфосвідомість буде прозрівати в праві риси своєї майбутньої змужнілості.

У правосвідомості живуть своїм цілком самостійним соціо-культурним життям чимало фігур міфомислення. Це, по-пер¬ше, апеляція до абсолютного авторитету. У природному пра¬ві таким може виступати або Бог, або розум. У позитивному праві це завжди держава. Для індивідуальної правосвідомості абсолютною авторитетністю можуть володіти вимоги законо¬давства, нормативні розпорядження існуючих кодексів.

По-друге, це апеляція до дива. Правосвідомість схильна по¬в'язувати його з ідеєю вищої справедливості, із вірою в її рятів¬ну роль, у її здатність привести соціальне життя до такого сту¬пеня гармонійності і досконалості, що воно стане казковим і не¬бувалим.

По-третє, це апеляція бо таємниці. На перший погляд може здатися, що правовідносини досить прозорі для їхнього пізнання. Але ця прозорість ілюзорна. Насправді світ права можна порів¬няти з бездонним колодязем, у темних глибинах якого приховано чимало таємничого. Апофатизм як переконаність в існуванні не¬збагненних загадок і таємниць у світі права завжди буде до¬мінантою в умоглядах природно правової філософії. І причина цього — зв'язок даного світу з колективним несвідомим.