2.23. Адаптивна природа права

Цивілізація як самоорганізовувана система має у своєму розпорядженні цілий ряд механізмів, що дозволяють їй підтри¬мувати себе в стані динамічної рівноваги. Маючи свої власні по¬треби, цивілізаційна система повинна доводити їх до індивідів і змушувати їх адаптуватися до цих зовнішніх для них потреб гігантської надсистеми. Для цього й існують різні соціальні норми, у тому числі і норми права, що виконують роль своєрідного посередника між цивілізацією й індивідом.

Існуючи з часів античності, класична концепція мудрості зображувала філософа як мудреця, здатного безпосередньо влов¬лювати потреби цивілізаційного макрокосму. Вони поставали пе¬ред його розумовим поглядом як якісь вищі, надособисті вимоги Логосу, Номосу, Бога. Між ними й особистістю мудреця не стоять правові норми. Мудрець готовий вільно, виходячи з однієї своєї здатності до розуміння суті речей, підкорятися Логосу або Богу. Для всіх же інших, не здатних до безпосереднього умоглядного сприйняття, цивілізація виробляє систему нормативних опосе¬редковуючих ланок, які призначені для того, щоб адаптувати поведінку звичайних людей до її надособистих потреб.

Адаптуючий вплив норм полягає в тому, що вони змушують індивідів корегувати або трансформувати свою соціальну пове¬дінку, вибирати з усього різноманіття можливих варіантів дій насамперед належні, схвалювані з позиції моралі і права. Цивілізації необхідні не усі види можливої соціальної активності індивідів, а лише ті, які дозволяють їй перебувати в динамічно-рівноважному стані, зберігатися і розвиватися.

Виникає такий розподіл ролей: а) цивілізація виступає як система, що вимагає від своїх підсистем і елементів, щоб вони адаптувалися до умов, необхідних для її самозбереження і розвитку; б) соціальні суб'єкти (індивіди і різномасштабні групи) виступають як адаптанти, від яких вимагається, щоб вони пристосовували свою поведінку до потреб цивілізаційної системи; в) право як нормативний механізм, що здійснює взаємну адап¬тацію цивілізації й індивідів один до одного.

Чим складніша і змістовніша цивілізаційна система і чим більш розвинені її елементи, тим гостріша необхідність ефекти¬вних засобів згладжування тих протиріч, що неминуче виника¬ють при зіткненні інтересів цілого і його частин. Ці протиріччя здатні набувати характеру драматичних зіткнень у тих випадках, коли держава привласнює собі права повноважного представника всієї цивілізаційної системи і намагається диктувати свої вимоги протилежній стороні, не зважаючи на її зустрічні потреби.

Ось основні варіанти можливих протиріч: 1) антагоністична взаємодія, що передбачає жорстке протистояння, перманент¬ний конфлікт сторін, що веде до двох можливостей. У першому випадку це авторитарне придушення державою індивідуаль¬них свобод. В другому — анархічний бунт або революційне ор¬ганізоване повстання проти диктату державної влади. В обох випадках події розвиваються в деструктивному напрямку, згу¬бному для цивілізації і культури. Парадокс тут полягає в тому, що держава, покликана, здавалося б, служити цивілізаційній надсистемі, частиною якої сама є, на ділі стає джерелом дис-функціональних перешкод для цивілізованого розвитку; 2) ан-тагональна взаємодія полягає у врівноваженості владних функ¬цій держави і лібертарних інтенцій особистості. Практичним втіленням цього варіанта стають збалансовані, взаємно адапто¬вані відносини правової держави і громадянського суспільства, що захищає права і свободи приватних осіб.

Форми правового механізму в цих умовах досить гнучкі і рухливі. Вони своїми регулятивними впливами допомагають взаємній адаптації і системи, і її елементів.

Одне із завдань права полягає в тому, щоб врівноважувати і приводити у функціональну відповідність протилежні силові вектори усередині цивілізаційної системи. Воно забезпечує по¬шук взаємоприйнятних рішень, які оберігають стан динамічної рівноваги і дозволяють системі виступати як єдине коопероване ціле, що вирішує загальні соціальні завдання.

Право вимагає від соціальних суб'єктів нормативної, зако¬нослухняної, адаптивної поведінки, пристосованої до змісту за¬гального цивілізаційного контексту. Та обставина, що в його розпорядженні знаходяться норми і закони як найбільш ефек¬тивні засоби по адаптації індивідуальної поведінки до зовнішніх обставин, дозволяє віднести право до різновиду адаптивних ме¬ханізмів.

Крім правових норм як об'єктивних ідеальних форм, що до¬зволяють цивілізаційній системі і соціальним суб'єктам взаємно адаптуватися один до одного, існує і суб'єктивний механізм — правосвідомість як сукупність індивідуальних здатностей, що дозволяють особистості постійно тримати під контролем цей процес взаємоадаптації. Правосвідомість являє собою своєрід¬ний «пульт керування», куди надходить інформація з двох бо¬ків — від цивілізаційної системи з усіма її ланками і від самого суб'єкта з його інтересами, орієнтаціями, потребами. Завдання правосвідомості — вишукувати способи узгодження прагнень, що виходять від обох систем, згладжувати протиріччя, попере¬джати конфлікти, пропонувати варіанти можливих компро¬місів, а потім уже посилати команди на певні соціальні дії. Мотиваційний простір індивідуальної правосвідомості виступає полем «розумових експериментів», у ході яких виробляються і вибираються найбільш прийнятні моделі поведінки.

Чим більш зрілою є правосвідомість, тим ширше перед нею коло можливостей цивілізованого існування, тим більше воно вміщує різних форм цивілізованої поведінки, здатних задово¬льнити і трансгресивні домагання особистості, і зовнішні вимоги цивілізаційної системи. Загальна властивість цих форм полягає в тому, які вони включають лише ті засоби взаємоадаптації, що відповідають критеріям антагонального, договірного, взаємови¬гідного співіснування.

У стані правосвідомості можна виділити два щаблі — гете¬рономний й автономний. Гетерономія (від грец. Ьеіегоз — ін¬ший, чужий, зовнішній; потоз — закон) передбачає, що норми права виступають для особистості як щось суто зовнішнє і до¬сить далеке до її споконвічних прагнень. Людина зобов'язана у своїй поведінці керуватися цими ззовні заданими зразками, які не є для неї її «другою натурою». Сам індивід може бути при цьому імморальним, але під тиском регулятивно-імперативних потенціалів, що містяться в правових нормах, він змушений пристосовувати свої дії до їхніх вимог.

Автономна правосвідомість теж керується вимогами ци¬вілізаційної системи. Але ці нормативи настільки глибоко інте¬гровані в індивідуальне «Я» суб'єкта, що він найчастіше схиль¬ний вважати їх своїм внутрішнім надбанням. Підпорядкування їм виступає для особистості як акт вільної внутрішньої перева¬ги. Автономія полягає тут у тому, що правосвідомість виявля¬ється, по суті, вільною від зовнішнього примусу. Законослух¬няність обпирається в даному випадку не на зовнішні, а на внутрішні, і притому досить глибокі, «передправові» рівні нормативної саморегуляції морального, а інколи і релігійного характеру. З результаті виникає враження, ніби правосвідомість «само-законодіє», сама визначає для себе зміст належного і тому не потребує зовнішнього примусу. Обходячись без допомоги зовнішньої нормативно-правової регуляції, автономна правосвідомість виявляє здатність самостійно протистояти як негативним імпульсам, що йдуть із її власних «доправових» і «домораль-них» глибин, так і деструктивним, анормативним впливам зовнішнього характеру.