4.8. Протиріччя між соціальністю і духовністю

Від соціального і духовного начал виходять різні вимоги. Перше наполягає на тому, щоб людина, підпорядковуючись інтересам і нормам конкретної соціальної спільноти, будь то гру¬па, колектив, партія або держава, не боялася можливих обви¬нувачень у корпоративному егоїзмі, «квасному патріотизмі» і навіть націоналізмі. При цьому спільнота вважала б себе вправі примусити її піти проти чого завгодно і кого завгодно. Так, тота¬літарні держави фашистського і комуністичного типу готові бу¬ли піти війною на весь світ і вели за собою мільйони.

Інший характер має духовність, що підкоряється не корпо¬ративним нормам, а вимогам універсальних цінностей, загаль¬нолюдських ідеалів і тому має сили протистояти партійній ан-гажованості, хибному патріотизму і націоналізму.

В умовах тоталітаризму різні моделі вирішення протиріч між соціальністю і духовністю персоніфікуються в типах інте¬лігента й обивателя. Духовне «Я» справжнього інтелігента не бажає пристосовуватися до соціальних вимог режиму. Для ньо¬го універсальні цінності світової культури вищі за політичні ін¬тереси тоталітарної держави, що керується неправовими прин¬ципами.

Обиватель, на відміну від справжнього інтелігента, вирішує протиріччя між соціальністю і духовністю на користь соціаль¬ного начала. Він робить це в ім'я власної безпеки, спокійного життя, успішної кар'єри, пристойного заробітку та ін. Тиск зов¬нішніх соціальних обставин виявляється для нього неперебор¬ним, і він відступається від духовних ідеалів і моральних прин¬ципів, щоб інтегруватися в соціальну систему, злитися з нею у єдине ціле.

4.9. Протиріччя між вітальністю і духовністю

Вітальність і духовність — полюси людської істоти, «під¬ніжжя» і «вершина» її існування. Вітальне «Я» людини, на від¬міну від тваринної вітальності, усвідомлює себе і таким чином ніби переступає власні межі і стає чимось незмірно більшим, ніж просто органічна воля до життя. Сутність і можливості тва¬рини жорстко задані її винятково біологічною природою і тому обмежені. Вона існує відповідно до однозначної, негнучкої про¬грами, заданої її інстинктами, і не може стати чимось більшим, ніж тварина. Людина, на відміну від неї, знаходиться в процесі безустанного подолання раніше поставлених перед нею границь і меж. Інстинкти для неї — лише відправна точка прагнень, яким властива вічна незадоволеність і жадоба незвіданого.

На відміну від вітальності, яка утримує людину унизу, біля границь тваринності і постійно загрожує їй небезпекою зриву у її бездонне черево, духовне «Я» утримує її від подібних зривів і направляє вгору. Людське існування — це завжди буття на гра¬ні, що відділяє можливість падінь від можливості зльотів. Утри¬муватися від падінь йому допомагають релігія, філософія, мис¬тецтво, моральність, право, тобто усе те, що називається одним словом — культура.

Культура не відкидає і не перекреслює людської вітальнос¬ті, а допомагає переробляти її в духовність. Вона наділяє люди¬ну вмінням направляти виникаючі протиріччя між цими двома началами не в деструктивне, а конструктивне русло. Вона про¬понує цим колізіям розгортатися не по антагоністичному, а по антагональному й агональному сценаріях.

Культура є найбільш відповідною людському призначенню формою вирішення протиріч між духовністю і вітальністю, ду¬ховністю і соціальністю. Вона являє собою, з одного боку, розви¬ток і удосконалювання духовно-практичних форм за посеред¬ництвом людини й одночасно — самопіднесення людини за по¬середництвом цих форм. Творячи культуру, створюючи духовні і матеріальні цінності, людина одночасно творить, формує, удо¬сконалює і саму себе. Вступаючи в боротьбу з власною недоско¬налістю, із різного роду інстинктивно-імпульсивними, афектив¬ними рухами і поривами, що принижують її гідність, із дестру¬ктивними впливами соціального оточення, людина тим самим прямує до вищих форм культури. Протидіючи окремим про¬явам вітальних або соціальних начал, людина при цьому не пе¬рестає бути живим організмом або суспільною істотою, просто логіка культурного буття змушує її прагнути піднятися над ем¬піричною обмеженістю свого вітального «его» або над корпора¬тивними пристрастями найближчого соціального оточення. Як носій духовних начал, вона не може дозволити собі залишатися вічним бранцем своїх вітальних начал.

Задоволення сущим суперечить самій суті культури, що яв¬ляє собою динаміку невпинного підвищення людини над своєю природною і соціальною обмеженістю. Незадоволеність наяв¬ною соціальною даністю, здатність виношувати ідеали і шукати шляхи і засоби їхнього практичного втілення — це теж відмітна риса культурної свідомості, яка мріє про гармонічний і доскона¬лий світ.