4.4. Антропологема соціальності

Соціальність виступає як сукупність набутих людиною яко¬стей, що забезпечують її здатність існувати в суспільстві і ви¬конувати різноманітні соціальні функції, у складі різноманіт¬них суспільних груп, об'єднань, корпорацій, виступаючи при цьому не в якості суверенної особистості, а в ролі виразника ін¬тересів даної спільноти. Людина тут уявляється собі і оточува¬ною неподільною частиною соціуму, залежною від нього, під¬порядкованою йому, детермінованою зовнішніми соціальними механізмами і репрезентуючою народ або державу, клас або партію, групу або колектив.

Соціальність формується в процесі утворення різноманіт¬них зв'язків людини з іншими людьми. її творцями виступають значною мірою найближче і віддалене оточення, зовнішнє со¬ціальне середовище. «Сюжет мого життя створюють інші лю¬ди»1, — писав М. Бахтін.

Дана іпостась людської антропології змушує індивіда пере¬бувати під владою соціальної необхідності, ставити суспільне вище за особисте, обов'язок вище за свободу, дотримувати дер¬жавні інтереси, громадські обов'язки, морально-правові вимоги і заборони.

Соціальне «Я» повинно усвідомлювати свою залежність від корпоративного «Ми», підкорятися йому, ставити його потреби вище від власних і при необхідності бути готовим до саморозчи-нення в ньому.

Володіння соціальністю передбачає здатність особистості грати певні соціальні ролі, її уміння одягати, знімати, змінюва¬ти типові соціальні маски, підкорятися вимогам суспільної дум¬ки, моралі і законності, вирішувати виникаючі протиріччя на користь цілого, а не частини.

Коли на людину дивляться як на громадянина, члена колек¬тиву, «продуктивну силу», учасника виробничих відносин, власника певної професії, звання, посади, титулу — це означає, що до уваги береться насамперед її соціальність. Що ж стосується її вітальних і духовних властивостей, то вони при цьому відхо¬дять на другий план.

Діяльність соціального «Я» має не інстинктивний, а свідомий характер і передбачає у особистості здатність мислити, ана¬лізувати, оцінювати, приймати рішення, переводити за допомо¬гою вольових зусиль свої оцінки і рішення в дії і вчинки. З усьо¬го цього складається соціальна поведінка людини, що являє со¬бою ланцюг взаємозалежних, зовні спостережних вчинків у суспільному середовищі, супроводжуваних дотриманням або порушеннями соціальних норм.

Соціальною поведінкою людини керують переважно три орієнтаційні механізми, що є приналежністю індивідуальної свідомості, — «перед-розум» (або «до-розум»), здоровий глузд і розум.

«Перед-розум» — початковий щабель раціонального світо-відношення. Через нього соціальне «Я» усвідомлює свій нероз¬ривний зв'язок з вітальним «Я», а отже, і власну залежність від ритмів і циклів фізичного і біологічного часу.

«Перед-розум» відповідає за соціальну оформленість най¬більш простих і безпосередніх проявів життєдіяльності. Він концентрує життєвий досвід, формулює свої принципи світо-відношення, які спрямовані насамперед на те, щоб відстоювати природне право індивіда на життя за будь-яких, у тому числі за самих несприятливих, соціальних обставин.

Здоровий глузд, на відміну від егоцентричного «перед-розу-му», наказує людині піклуватися про благополуччя тих со¬ціальних спільнот, до яких вона належить. Оціночно-норматив¬ні судження здорового глузду регулюють відносини особистості з її безпосереднім соціальним оточенням.

Здоровий глузд здатний легко погоджуватися з імператива¬ми авторитарних ідеологем. Він впевнено поводиться в замкну¬тих значеннєвих і нормативно-ціннісних просторах позитивно-правових систем. Його відмінними рисами є обмеженість погля¬дів, цілей, інтересів, поверховість і схематизм суджень.

Розуму не властиві грубий прагматизм «перед-розуму» і ву¬льгарно-позитивістський схематизм здорового глузду. Для нього на першому місці стоять не індивідуально-егоїстичні або кор¬поративні інтереси, а загальнолюдські цінності. Розум дозволяє людині усвідомлювати себе існуючим в історичному універсумі світової цивілізації. Він вважає себе відповідальним за уміння особистості переборювати духовними зусиллями множинність соціальних бар'єрів, що розділяють людей. Ця якість дозволяє йому служити сполучною ланкою між соціальною і духовною іпостасями людського «Я», між позитивним правом і правом природним, між юридичним позитивізмом і природно-правовою метафізикою.

Соціальне «Я» занижує своєрідну позицію при вирішенні екзистенціальних питань. Для нього людська смерть — не при¬родний акт, а соціальний факт, що має соціальні смисли. До власної смерті воно відноситься глибоко негативно, тому що з нею для нього закінчується «людська комедія» соціального життя, де йому вже більше не грати соціальних ролей і не носи¬ти соціальних масок. Протиставити загрозі особистого знищен¬ня воно може тільки плоди своєї діяльності — трудової, еконо¬мічної, політичної, правоохоронної, що служать справі укріп¬лення основ цивілізованого співжиття.