42. Проблеми розвитку політичної системи України

Сучасний стан українського політичного життя має свої характерні риси. Насамперед, слід відзначити, що політична система України, яка стихійно склалася в результаті стрімких і масштабних перетворень, становить собою химерну суміш радянської влади, парламентської республіки і президентського правління. Нині всі ці фрагменти політичної системи "працюють" один проти одного, найсерйознішим чином ослаблюючи політичні потенціали українського суспільства.

Парадокс полягає в тому, що незважаючи на явний анахронізм радянської системи державного управління, є могутні політичні сили, які активно прагнуть, докладаючи зі свого боку чимало зусиль, політико-ідеологічної і юридичної реабілітації й відновлення цієї моделі управління, хоча більшості політиків зрозуміло, що система Рад не спроможна існувати за умов багатопартійності, з одного боку, і різних форм власності, насамперед приватної, - з іншого.

Причин, що зумовили цей парадокс, кілька.

По-перше, українська політична система, переживаючи складний процес розвитку, неспроможна знайти баланс між відповідними пропорціями традиціоналізму і модернізму.

В процесі політичного аналізу і прогнозу нерідко важко розрізнити, чи маємо ми справу з внутрішнім процесом, а чи зовнішнім впливом. Ця риса притаманна практично всім молодим незалежним державам, утвореним на руїнах СРСР.

Нині увага частини політиків і громадської думки до радянської моделі управління насправді означає приховане прагнення реставрації колишнього Радянського Союзу. Проблема полягає в тому, що таке фантастичне відновлення можливе лише за умов політичної монополії однієї партії, яка до того ж прикривається Радами всіх рівнів і, що найважливіше, на грунті єдиної державно-партійної власності.

Зрештою, на сучасному етапі громадського розвитку, будь-які спроби законсервувати чи, тим більше, відновити радянські організації політичного життя України підштовхнуть сепаратистські тенденції, криміналізацію місцевого самоврядування, спалахи напруженості між різними регіонами. Отже, дерадянізація всіх рівнів і гілок влади є необхідною передумовою подальшого розвитку нашої країни.

Єдиний вихід із нинішнього становища це, по-перше, перетворення Верховної Ради, у спосіб реалізації принципу поділу влади, на інституцію парламентського типу (вищий законодавчий орган, обмежений своїми власними законами, насамперед Конституцією).

Практичне визнання принципу розподілу влади, як основної передумови, передбачає насамперед, фундаментальний розподіл сфер компетенції та повноважень, прав і обов'язків між законодавчо-виконавчою й судовою гілками. І лише після цього необхідно провести розподіл між законодавчою і виконавчо-розпорядчою владами.

Реалізація принципу розподілу влади дасть змогу зосередити владу, яка вкрай необхідна для здійснення політичної та економічної реформ в Україні. Причому такий розподіл "вигідний" не лише виконавчій владі в особі президентської адміністрації, як нерідко натякають. У процесі розподілу вища законодавча влада також отримує чудову можливість зосередитися виключно на розробці стратегії розвитку країни і ефективному законотворчому процесі.

Відсутність чітких меж між гілками влади створює багато можливостей: позбутися судової відповідальності, підмінити національні інтереси корисливими або корпоративними, робить ефективною і невидимою лобістську діяльність, а також дає змогу активно послуговуватися механізмом привілеїв і переваг свого статусу. А це прямий шлях до деградації політичної системи країни і дезінтеграції українського суспільства.

Політичній еліті України слід усвідомити, що розмежування влади - не забаганка Президента Л.Д.Кучми, а об'єктивний процес розвитку української політичної системи, без якого неможливі широкомасштабні реформи. Будь-який інший президент, здобувши під час виборів мандат довіри народу, під час реформ зобов'язаний був би зробити те ж саме.

Безумовно, розподіл і зосередження влади - в принципі суперечливі процеси. І тут постає завдання чітко дотримуватися міри й балансу. Як розподіл, так і зосередження влади самі по собі не є чимось беззаперечним. Так, наприклад, за умов низької політичної культури еліти, концентрація влади може призвести до різних форм авторитаризму і диктатури. А розподіл влади за негативних умов зумовлює слабке, неефективне правління, неспроможне виконати комплекс завдань, що стоять перед суспільством і державою.

Величні для України зміни в політичному керівництві й еліті, в політичних структурах, відбувалися не лише мирно, але й демократичним шляхом через вибори всіх рівнів та гілок влади. Демократизм зміни політичної правлячої еліти в Україні втілився також у масовій участі населення в цьому процесі, хоча в цілому населення досить суперечливо оцінює надбання і можливості політиків змінити ситуацію в країні на краще. Вибори засвідчили готовність переважної більшості народу до змін і віру в майбутнє.

Політична сфера життя суспільства з цієї точки зору виглядає значно краще, хоча й тут легко помітити сліди криміналізації й зневіри населення. Однак в цілому політична система України ще не набула настільки неприродних рис, як економіка.

На жаль це не означає, що політичний розвиток України випереджає темпи економічних змін. Швидше, навпаки, після масового і докорінного оновлення політичної системи України в результаті виснажливого, але успішного літнього виборчого марафону, виявилося, що найважче - попереду. Перед суспільством постала серйозна проблема небезпечної невідповідності між системою державного управління і завданнями виходу з кризи.

Необхідність економічної реформи викликала потребу в сильній системі влади, спроможної виконати свої передвиборчі обіцянки й вивести країну з кризи.

Актуальність подальшої реструктуризації української політичної машини відповідно до завдань, що стоять перед суспільством, узгодження з історичним менталітетом народу, загострюється з огляду на брак часу. На наш погляд, президентська форма правління найкраще відповідає історичним завданням зосередження політичної влади конституційним шляхом.

Формування сильної президентської влади за умов створення потужних противаг у вигляді приватної власності, об'єктивної і авторитетної судової вертикалі та незалежних засобів масової інформації, дасть змогу поєднати владу з відповідальністю і професійністю. В усякому разі, ми знатимемо авторів тих чи інших рішень і можна буде уникнути того, коли ніхто ні за що не відповідає, коли неможливо віднайти винних, а грані між героями й злочинцями практично нема.

Отже, можна сказати, що процес формування української політичної еліти не позбавлений серйозних недоліків. У такій ситуації розвинена президентська влада через свої структури та функції, а також реалізовувані цілі управління та реформування, забезпечує швидке формування дієвої групи політичних професіоналів, спроможних брати активну участь в керівництві країною. Виявлення, селекція, оцінка діяльності політиків, а також питання спадкоємництва політичних кадрів, значно полегшується за умов функціонування престижної й ефективної президентської влади.