Тема 6. Соціальне партнерство

6.1. Теоретичні основи і об’єктивні передумови виникнення соціального партнерства

Соціальне партнерство – це особлива система відносин, що виникають між найманими робітниками і роботодавцями за допомогою посередницької ролі держави, погодження економічних інтересів в соціально-трудовій сфері і врегулювання соціально-трудових конфліктів [54, c. 114]. Систему соціального партнерства називають ”трипарти-змом”; так як в регулюванні соціально-трудових відносин беруть участь три сторони: організації, які представляють інтереси найманих робітників; об’єднання роботодавців і держава.

Теоретичні основи соціального партнерства розроблялися багатьма вченими. В основу їх поглядів покладені взаємовідносини між основними класами суспільних систем. У антагоністичному суспільстві ці відносини носили й антагоністичний, протилежний характер. У науковій літературі розглядається два шляхи вирішення соціальних конфліктів: по-перше, знищення приватної власності на засоби виробництва і державне управління підприємствами; по-друге, погодження інтересів власників і найманих робітників.

Представники марксистської школи стверджують, що між капіталістами і робітниками існують непримиренні інтереси і розрішити їх можна революційним шляхом, шляхом зміни суспільного ладу.

В роботах авторів таких політичних орієнтацій як соціалісти, ліберали та інші, стверджується про можливість погодження класових інтересів.

У розвиток ідеї і практику суспільного партнерства внесли вклад представники класичної школи економічної науки Ш. Фур’є (1772 – 1837 рр.), А. Сен-Сімон (1760 – 1825 рр.), Р. Оуен ( 1771 – 1858 рр.). Так, Ш. Фур’є писав про необхідність конструктивного співробітництва між трудом і капіталом.

Джон Стюарт Міль (1806 – 1873 рр.) відмітив, що відносини між хазяями і працівниками будуть поступово витіснятися відносинами партнерства в одній з двох форм: в деяких випадках виникне об’єднання працівників з капіталістами, в інших ... об’єднання працівників між собою [64, c. 100].

Проблемами співробітництва між трудом і капіталом займався відомий економіст А. Маршал (1842 – 1924 рр.). Він писав, що “співробітництво між капіталом і трудом також обов’язкове, як і співробітництво між прядильщиками і ткачами” [62, c. 247].

Суттєвий вклад в теорію і практику соціального партнерства внесений німецькими економістами Вільгельмом Репке (1899 – 1966 рр.), Альфредом Мюллером-Армаком (1901 – 1978 рр.) і Людвігом Ерхардом (1897 – 1977 рр.). Вони розробили концепцію соціального ринкового господарства, яка базується на поєднанні конкуренції, економічної свободи підприємств і активної політики держави в перерозподілі доходів і організації соціальної сфери.

У 1919 році була створена Міжнародна організація праці (МОП). Вона створена з метою встановлення і збереження соціального миру і регулювання соціально-трудових відносин, захисту прав людини.

МОП – організація з трьохстороннім представництвом. Кожна країна представлена урядом, працівниками і підприємцями. За роки свого існування МОП накопичила практичний досвід розвитку переговорного процесу і регулювання виникаючих соціально-трудових проблем і конфліктів на основі трьохсторонніх переговорів і угод.

МОП внесла великий теоретичний вклад в розробку питання соціального партнерства. Її розробки викладені в основних документах: деклараціях, конвенціях і рекомендаціях.

МОП розробила принципи цивілізованих відносин між партнерами. Найважливішими з них є:

свобода слова та свобода об’єднання – необхідна умова постійного прогресу;

злиденність в будь-якому місці – загроза для загального добробуту;

соціальна справедливість на основі якої може бути лише загальний і міцний мир;

ненадання в якій-небудь країні працівникам людських умов праці є перешкодою для інших країн, які бажають поліпшити становище трудящих;

право всіх людей, незалежно від раси, віросповідання й статі, мають на матеріальне благополуччя і духовний розвиток в умовах свободи і демократії, сталості економіки і рівних можливостей.

МОП розробила 10 програмних задач, серед них:

повна зайнятість і підвищення життєвого рівня;

зайнятість працюючих на роботах, де вони можуть одержати задоволення і проявити свою майстерність;

гарантія навчання і переміщення працівників, включаючи міграцію;

можливість справедливого розподілу й оплати праці;

право на колективні переговори;

розширення систем спеціального забезпечення;

забезпечення охорони праці;

захист добробуту дітей і матерів;

забезпечення необхідного споживання та існування;

створення рівних можливостей в галузі загальної і професійної освіти.

МОП розробила біля двадцяти конвенцій і рекомендацій, які дали можливість багатьом країнам розробити свій механізм колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин. Серед них – Конвенція №98 (1949 р.) про права на організацію і ведення колективних переговорів; Рекомендація №92 (1951р.) про добровільне примирення і арбітраж; Рекомендація №113 (1960р.) про консультації у галузевому і національному масштабах, Конвенція МОП №144 і Рекомендація №152 (1976 р.) про тристоронні консультації, Конвенція №154 (1981 р.) і Рекомендація №163 (1981 р.) про колективні переговори та ін.

Таким чином, МОП розробляє теоретичні і практичні основи формування і регулювання соціально-трудових відносин на міжнаро-дному рівні.

Як механізм договірної форми регулювання соціально-трудових відносин, система соціального партнерства виникає у розвинених країнах у 60–70-ті роки ХХ століття. Це було результатом тривалого економічного і соціально-політичного розвитку і стало можливим тому, що до цього часу склалися об’єктивні і суб’єктивні умови. Зокрема, посилення концентрації і централізації капіталу і, як слідство цього, – змінювання форм організації праці і характеру взаємовідношень між найманими працівниками і роботодавцями в процесі виробництва; зріст згуртованості робітників і профспілкового руху; активна соціальна політика держав; розвиток демократичних процедур управління суспільством.

Склалися і конкретно-історичні умови до затвердження колективно-договірної форми регулювання соціально-трудових відносин. Це – економічні наслідки Першої і Другої світових війн, світова економічна криза 1929–1933 рр., “холодна війна” та посилення соціально-політичного антагонізму класів і соціальних груп після Другої світової війни на фоні успіхів радянської системи в області вирішення соціальних проблем. Усі ці фактори у сукупності і склали основу виникнення соціального партнерства.

Найбільш розвинута ця система в таких європейських країнах як Германія, Австрія, Швеція та ін. Менш розвинена вона у південно-європейських країнах, США, Японії. Система соціального партнерства не існує у слаборозвинених країнах. В Україні вона тільки формується.