3.2. Соціально-економічна роль праці в історичному розвитку

Становлення праці та її удосконалення відбувалось на протязі багатьох тисячоліть разом з розвитком і самої людини, і суспільства взагалі. Цей процес триває і сьогодні.

В первісно-суспільну епоху, коли в умовах палеоліту з’явилась сучасна фізична людина, склалась і родова громада, яка нараховувала 40–50 членів і функціонувала майже в повній залежності від природного середовища. До цього часу люди вже навчились добувати і зберігати вогонь, застосовувати примітивні знаряддя різноманітного призначення з дерева, каменю та кісток, поступово переходячи від бродячого (кочівного) життя до осідлості.

Спільна діяльність людей в той час практично співпадала з процесом праці і направлялась переважно на добування їжі.

Перехід від привласнюючого господарства до виробничого супроводжувався зростанням чисельності людей і появою більших поселень. Поряд з вирощуванням культурних рослин і розведенням тварин люди освоювали різні ремесла.

Зміна характеру господарства і змісту роботи тягла за собою і нові можливості для розвитку праці.

Зростаюча результативність трудових зусиль і розподіл занять створювали передумови для отримання додаткового продукту. Можливість виробляти більше, ніж необхідно для виживання, поява додаткового продукту і підвищення цінності людської робочої сили призвели до розкладу родових відносин і визначили великий суспільний розподіл праці.

На зміну родовому устрою приходило рабство – історично перша форма примусової праці і експлуатації.

Але використання рабів як робочої сили в сільському господарстві, ремісництві, будівництві мало свої межі. Воно залишалось вигідним лише до тих пір, доки раби виконували прості трудові операції, а бажаний результат досягався їх прямим примушенням до роботи. З ускладненням знарядь праці, удосконаленням агрономії і ремісничої справи вже не приходилось розраховувати на високу віддачу навіть спеціально вивчених рабів.

Намагання зацікавити невільників матеріально вели до відмови від безпосереднього вилучення додаткового продукту. Виділення рабам земельних ділянок з умовою здавання господарям частини вирощеного врожаю, передача в оренду ремісничих майстерень і торгових лавок насправді свідчили про перехід до іншого соціально-економічного укладу – феодального. Відкривався більший, ніж в умовах рабовласності, простір для розвитку продуктивних сил. Безпосередньо виробник міг самостійно займатись землеробством, скотарством чи ремеслом. Ведучи своє господарство, він, на відміну від раба, отримував деяку особисту зацікавленість в результатах роботи, деякий стимул до того, щоб на ділі проявити ініціативу і винахідливість. Тому праця селян і ремісників, не дивлячись на феодальний тягар, була вдвічі продуктивнішою рабських зусиль.

Одним із найважливіших періодів у розвитку праці став період, який обчислюється з середини XVII і до початку XX століття. Тоді людство піднялось на ступінь капіталізму, який замінив феодалізм. Історія Нового часу підтверджує ту закономірність, що капіталізм як господарський уклад, як суспільний устрій базується повністю на взаємодії особистої власності і найманої робочої сили.

Історично новий засіб виробництва починався з того, що той чи інший власник капіталу давав роботу одночасно багатьом найманим робітникам в одному і тому ж процесі праці. При спільній роботі витрачалось менше засобів виробництва, досягалась їх економія; колективна робота підсилювала суперництво (змагання), що також позитивно відображалось на продуктивності праці.

Розширення мануфактурного виробництва підготувало вступ капіталізму в наступну стадію його розвитку – крупну фабрику. Використання різноманітних машин і механізмів кардинально змінювало технологію, сам процес виробництва. Машинна індустрія вела до звуження функцій безпосереднього робітника, ставила його в залежність від техніки, в положення живого придатку до механізмів, що в кінцевому разі закріплювало владу капіталу над працею, підпорядкування найманого робітника володарю капіталу.

З розширенням і укріпленням індустріального виробництва відбувалось об’єднання раніше розрізнених малих та середніх капіталів, виникали акціонерні товариства, більш голосніше заявив про себе банківський капітал. Отримав права громадянства і термін “підприємець”. Роль стимулятора капіталів виконувала конкуренція.

З часом позначились і інші тенденції. Найбільш суттєві з них – це об’єднання крупних капіталів в картелі, синдикати, трести, концерни. Монополії захоплювали значну частину виробництва і збуту тих чи інших товарів, що змінювало і форми конкуренції.

Розвиток капіталізму, досягнення ним зрілих форм знаходило відображення в суспільній свідомості, давало поживу соціальним напрямкам науки, що набирали силу. Підвищений інтерес викликали мотиви працелюбства і проявлення ентузіазму у людей. Вчені багатьох країн з повагою відносились до праці, її призначення.

ХХ століття відзначається крупномасштабними явищами. Воно наклало свій відбиток на роль праці в житті людей, ще більше активізувало підприємницьку, інноваційну діяльність. На початку століття індустріальний розвиток як основний напрямок економічного зростання уособлювали величезні підприємства універсального типу з багатогалузевою предметною спеціалізацією, і закінченим циклом виробництва певних видів товарної продукції. Ці обставини стимулювали розробку проблем наукової організації праці (НОП) і раціонального управління крупним виробництвом. Серед тих, хто закладав фундамент НОП, виділяються імена Ф. Тейлора, Г. Енерсона, А. Файоля. Їх ідеї склали основний зміст початкового етапу становлення наукового менеджменту. Вони вважали, що необхідно обов’язково врахувати і кваліфікацію, і зацікавленість робітників, і умови праці, і задоволення людей роботою, яку вони виконують. Але в їхніх концепціях переважав технократичний підхід до трудового процесу, головна роль відводилась машинам, а не людині.

На характері праці, формах і масштабах підприємництва відобразився також вступ капіталізму. в нову стадію розвитку, яка відзначалась перепадами в економіці і зайнятості, пануванням і гострою конкуренцією монополій, кризовим станом капіталізму внаслідок Першої світової війни і Жовтневої революції в Росії.

Була здійснена спроба перейти до виробництва і розподілу на комуністичній основі, що ввергло Росію в “військовий комунізм”. В кінці кінців уряд визнав безуспішність і помилковість військово-комуністичних методів господарювання. Була запропонована нова економічна політика, яка, з одного боку, означала відмову від спроби силовими методами “ввести соціалізм”, а з другого – була підтвердженням того, що неможливо будувати нове суспільство лише на революційному обов’язку одних і державному примушуванню інших. Перемогла думка: будь-яку конкретну справу, яка направлена на виведення країни із господарської розрухи і на зростання економіки, необхідно будувати не на ентузіазмі безпосередньо, а з допомогою ентузіазму, опираючись на особистий інтерес, на зацікавленість кожного, на господарський розрахунок.

Необхідно підкреслити, що російські науковці, розроблюючи основи наукової організації праці, раніше своїх західних колег указали на технократичну обмеженість тейлоризму і випередили появу в США управлінської школи “людських відносин”. Вони опирались на досягнення психології і соціології і виходили з того, що старанно розраховані трудові операції і навіть відносно висока винагорода ще не гарантують підвищення продуктивності. Успіх справи багато в чому залежить від змісту і умов роботи, особливо від “психологічного клімату” і міжособистих відносин в тій чи іншій соціальній групі. В основу треба брати спілкування, взаємовідносини і взаємодію працюючих.

У подальшому, коли визначились перші результати науково-технічної революції (НТР), техніка і технологія виробництва, зміст, умови і форми організації праці, функціонування капіталу знову зазнали відчутних змін. Розвиток НТР привів до якісних зрушень в продуктивних силах, у всій соціально-економічній структурі індустріально розвинутих країн, а разом з ними – і в світовому суспільстві. Поява нових джерел енергії і матеріалів з раніше заданими властивостями, оснащення підприємств новітньою складною технікою і технологією, удосконалення організації праці, розвиток електронної автоматизації, формування небачених раніше інформаційних ресурсів – такі головні чинники, які змінили і роль робітника в системі суспільного виробництва, і вимоги, що ставляться до праці, і саме виробництво.

На сьогодні чітко установився погляд на працю як на свідому, доцільно направлену діяльність, докладання людьми розумових і фізичних зусиль для створення корисних продуктів, виробництва речей, надання послуг, накопичення і передачі інформації, спрямованих на задоволення своїх матеріальних і духовних потреб як на основну форму життєдіяльності окремої людини і суспільства в цілому, як вихідна умова соціального існування, розвитку всіх сторін суспільного життя.

Разом з тим праця – це засіб самоствердження і самовираження особистості, реалізація її досвіду, інтелектуального і творчого потенціалу, нормального достоїнства. Не підлягає сумніву, що будь-яке дійсне досягнення цивілізації є успіх праці.

Підприємливість за своєю соціальною суттєвістю знаходиться в прямому і нерозривному зв’язку з працею, є пусковим механізмом у господарських справах, у розвитку ринкової економіки. Підприємництво сьогодні сприймається як різновид трудової діяльності, яка потребує призвання, одержимості, організованості, здатності до нововведень, готовності іти на виправданий умовами ринку ризик.

Людський чинник визначає науково-технічний і соціальний прогрес. Проста і ємна формула „продуктивність – від людини” точно відображає головну умову ефективної роботи успішно працюючих підприємств. Імперативом сучасного прогресу є всебічний розвиток людського потенціалу. Світовою практикою доведено, що інвестиції в людський капітал – найефективніші. У Західній Європі цей компонент забезпечує близько 75% приросту національного багатства. У цьому ж контексті особливого значення набуває стимулювання малого інноваційного підприємництва як провідника інноваційного продукту від науково-технічного винаходу до масового виробництва. Однією з найнагальніших є проблема суттєвого підвищення вартості робочої сили. Якщо вона низька, як це має місце в нашій країні, то технічні нововведення запроваджувати у виробництво немає потреби. Цю ситуацію потрібно за будь-яких умов виправити.

В Японії в роботі з персоналом пріоритет віддається трудолюбству працівників і задоволенню їх різносторонніх потреб, інтересам справи і вибору складних виробничо-технічних завдань.

У Радянському Союзі також вживались заходи щодо реформування економіки з метою підняття її ефективності. При цьому не залишалися без уваги і питання стимулювання праці.

З середини 50-х років робились кроки вбік відновлення заінтересованості основної маси трудівників в результатах господарювання, посилення матеріальних стимулів до праці. Визнавалось необхідним збільшити оплату, упорядкувати організацію і нормування праці, підтримувати винахідників і раціоналізаторів в їх прагненні сприяти науково-технічному прогресу, ввести елементи соціального планування. Але, як і раніше, основні надії покладались на ентузіазм, соціалістичне змагання. Докладались зусилля до того, щоб надати масовий характер руху за комуністичне відношення до праці.

У другій половині 60-х років була розпочата ще одна реформа господарювання, організації і оплати праці. Вона була націлена на те, щоб поєднати єдине державне планування з госпрозрахунком підприємств, централізоване галузеве управління з місцевою ініціативою, безумовну єдиноначальність із підвищенням ролі трудового колективу, загальне економічне стимулювання з матеріальною винагородою робітників за індивідуальні трудові показники. Але задумане не було доведено до кінця, цільові програми виявились нереалізованими. Стимулювання виробництва і праці було зорієнтовано, як і раніше, переважно не на інтенсивний, а на екстенсивний розвиток економіки. Тому країна виявилась нездібною повністю використати науково-технічні досягнення для покращення життя людей.

У 1985 р. черговий раз було взято курс на реформи, на те, щоб добитися прискорення соціально-економічного розвитку країни, досягти нового якісного стану суспільства і покращити на цій основі умови життя людей. Але і на цей раз прогнози не відбулись. Дуже скоро виявилась ілюзорність мети перебудови, положення справ в економіці і соціальній сфері продовжувало погіршуватись. Різко упав інтерес людей до праці. До того ж Радянський Союз у 1991 р. розпався на 15 самостійних держав.

Україна, рухаючись шляхом до ринку, до соціально орієнтованої ринкової економіки здійснює свою програму реформ. Видне місце в ній займає утвердження вільного підприємництва і життєвоспроможної моделі трудових відносин. Історичний досвід учить, що цього можна досягти тільки при піднесенні трудолюбства і ділової підприємливості, зацікавленості кожного в результатах роботи і господарювання, при пошуках, знаходженні і використанні колективами, суспільством, державою нездоланних стимулів до творчої праці.

Динаміка економічного зростання України свідчить про те, що впродовж 2000 – 2002 років ВВП зріс на 27,4%, обсяги промислового виробництва – на 38,4%, продукції сільського господарства – на 23,3%, роздрібної торгівлі – на 42,2%. Приріст інвестицій склав 40%. Водночас не можна заплющувати очі на те, що економічне зростання за останні роки здійснювалось головним чином на екстенсивній основі [60].

Існуюча ситуація не гарантує нам головного забезпечення сталого зростання та прискорення на подолання на цій основі розриву в обсягах ВВП на душу населення між Україною та країнами Заходу. У такій ситуації необхідно реалізувати стратегію випереджального розвитку, яка могла б забезпечити щорічні темпи зростання ВВП на 6–7 відсотків. Таке зростання можливе лише на основі інтенсивного технічного та технологічного оновлення виробництва, підвищення вартості робочої сили, всебічного розвитку людського потенціалу, виявлення і використання резервів підвищення продуктивності всіх видів ресурсів (матеріальних, трудових, технічних, соціальних, фінансових, капіталу, інформаційних тощо).