Революції в Німеччині,Іспанії та Італії

Німеччина. Наслідки поразки у війні

Німеччина, якій належала найбільш активна роль у підготовці і розв'язанні Першої світової війни, стала її головною жертвою. Вона не тільки не домоглася переділу світу на свою користь, але і втратила життєво важливі ресурси, території, зазнала величезних людських втрат.

Перша світова війна катастрофічно позначилась на економічному становищі Німеччини і вкрай загострила суспільно-політичну обстановку в країні. Війна дорого коштувала німецькому народу: 2 млн. німців загинули в ході бойових дій, понад 4,5 млн. були поранені, більше 900 тис. померли в тилу від голоду й епідемій, 1,5 млн. чоловік залишилися інвалідами.

Війна підірвала фінанси і викликала розруху в промисловості й сільському господарстві. Загальний обсяг промислового виробництва Німеччини знизився у 1918 р. до 57% від рівня 1913 р. Більше ніж удвічі скоротилося за роки війни вирощування зерна, картоплі й інших продовольчих культур.

Країна задихалася в лабетах господарської розрухи, дорожнечі, голоду, надзвичайно збільшених податків. Наприкінці війни була впроваджена трудова повинність, робочий день був збільшений, заробітна плата не забезпечувала працюючим і їх родинам прожиткового мінімуму. Країна знаходилася на порозі великих потрясінь.

Листопадова революція 1918 р.
Дата	Подія
3 жовтня 1918 р.	Призначення імператором Вільгельмом II канцлером принца М. Баденського, якому було доручено звернутися до президента США В. Вільсона з проханням про перемир'я та укладення мирного договору
3.11 1918р.	Початок революції. Повстання моряків у Кілі, яке перейшло на інші міста
9.11.1918 р.	Початок збройного повстання в Берліні. Зречення Вільгельма II престолу, заявка про відставку уряду М. Баденського. Формування коаліційного уряду — Ради народних уповноважених (РНУ) на чолі з Ф. Ебертом, до складу якого ввійшли представники СДПН та НСДПН
10.11.1918 р.	Утеча Вільгельма до Голландії. Припинення існування Німецької імперії
11.11.1918 р.	Підписання Німеччиною Комп'єнського перемир'я з країнами Антанти
12.11.1918 р.	Публікація урядом програми дій РНУ: проголошення свободи слова, зібрань, асоціацій; оголошення амністії політв'язням; запровадження рівного виборчого права; працевлаштування демобілізованих солдатів і безробітних; розв'язання проблем соціального забезпечення; прийняття закону про 8-годинний робочий день; підписання миру з Антантою; установлення дипломатичних відносин із Радянською Росією
Січень 1918 р.	Спроба лівих радикалів (КПН) продовжити революцію — організація збройного повстання з метою повалення уряду Ф. Еберта. Придушення виступу урядовими військами, убивство лідерів КПН — Р. Люксембурґ та К. Лібкнехта
13.04.1918 р.	Проголошення Баварської Радянської республіки, яка проіснувала лише три тижні
19.01.19р.	Вибори до Установчих зборів, на яких соціал-демократи здобули перемогу
Лютий 1919 р.	Початок роботи Установчих зборів. Обрання президентом Німеччини Ф. Еберта. Формування Ф. ІПейдеманом коаліційного уряду

Веймарська конституція (31 липня 1919 р.)

Проголошення свободи слова, преси, зібрань, союзів.

Загальне та рівне виборче право (для громадян віком від 20 років).

Закріплення ліквідації монархії та встановлення республіки.

Збереження поділу Німеччини на «землі», кожна з яких мала свій ландтаґ (парламент) і уряд.

Законодавча влада належала рейхстагу.

Широкі повноваження президента.

Гарантія недоторканості приватної власності.

Фіксація низки соціальних завоювань (визнання профспілок, права на колективний договір тощо)

Іспанія після Першої світової війни.

У роки Першої світової війни Іспанія зберігала нейтралітет. Війна викликала зростання попиту на іспанські товари і сприяла піднесенню промислового і сільськогосподарського виробництва. Активний зовнішньоторговельний баланс забезпечив значне (у 4 рази) збільшення золотого запасу.

Закінчення світової війни позбавило іспанську промисловість вигідної кон'юнктури на світовому і внутрішньому ринках, що спричинило скорочення виробництва в ряді галузей промисловості, негативне сальдо зовнішньоторговельного балансу, інфляцію і зростання безробіття.

Економічна відсталість.

Аграрно-промислова Іспанія за рівнем розвитку промисловості продовжувала відставати від розвинутих країн. У 1920 р. населення країни налічувало 20,3 млн. чоловік.

57% населення були зайняті в сільському господарстві, 22% - у промисловості і 20% - у сфері обслуговування. Ядро фінансово-поміщицької олігархії становило 100 родин, які володіли величезною частиною земельних ресурсів країни. У селі на долю 150 тис. поміщиків припадало 12 млн. га землі, у той час як у країні було 2,5 млн. безземельних батраків і 1 млн. бідних селян, що володіли лише 6 млн. га землі. Нерівномірність економічного розвитку окремих регіонів. Для Іспанії була характерна нерівномірність економічного розвитку окремих регіонів. Області Півночі - Каталонія, Басконія й Астурія -були центрами текстильної, електротехнічної, хімічної, гірничодобувної і металургійної промисловості, машинобудування.

В інших областях Іспанії існували дрібні підприємства харчової, швейної і деревообробної галузей. У розвитку іспанської економіки активно брав участь іноземний капітал, головним чином англійський, французький, бельгійський, а після світової війни - американський. На 1930 р. сума іноземних капіталовкладень становила 1 млрд. доларів.

Національні проблеми.

Дуже гострими для Іспанії були національні проблеми. З трьох районів, населених національними меншостями - Каталонії, Басконії і Галисії, - два перших були найбільш розвиненими в промисловому відношенні, решта Іспанії для них служила ринком збуту промислової продукції. Національні меншості не мали політичних прав, умов для розвитку культури, що викликало піднесення національно-визвольного руху.

Особливості політичного життя.

а) Роль монархії в політичній системі країни. Основу політичної системи країни становила монархія, яка спиралася на католицьку церкву й армію. Католицька церква одержувала від держави вигідні субсидії в 50-70 млн. песет і виступала найбільшим банкіром і промисловцем. Надійною опорою монархії була армія, яка відзначалась наявністю великої кількості реакційних офіцерів і генералів, що висунулися, як правило, у колоніальних війнах і користувались великими привілеями.

б) Розстановка політичних сил. Політичне життя країни в післявоєнний період відрізнялося активністю і розмаїтістю. У країні пожвавилися національно-визвольний (Каталонія, Басконія) і республіканський рухи.

На лівому фланзі великий вплив мала Іспанська соціалістична робітнича партія (ІСРП) і профоб'єднання Загальний союз трудящих (ЗСТ). Створена в 1920 р. Комуністична партія Іспанії (КПІ) перебувала під великим впливом Комінтерну і Москви.

Інтелігенція, студентство, середні верстви населення здебільшого дотримувались республіканських поглядів.

На правому фланзі розташувались монархісти, фінансово-поміщицька олігархія, консервативно налаштовані офіцери і генерали, представники католицької церкви.

Загострення політичної ситуації у країні. Ліберальний уряд Романонеса видав у 1919 р. декрети про запровадження 8-годинного робочого дня, страхування по старості і надання допомог по безробіттю. Кортеси (назва парламенту в Іспанії) готувалися до проведення низки демократичних реформ.

Однак піднесення робітничого руху, виступи анархістів, зростаюча агресивність декласованих елементів різко загострили загальну обстановку в країні. Ситуацію погіршила гостра політична криза, що вибухнула влітку 1921 р. у зв'язку з поразкою іспанської армії в колоніальній війні проти марокканського народу. Обстановка в країні ще більше загострилася, коли слідча комісія встановила, що головна провина за марокканську катастрофу лежить на королі Альфонсі XIII і його оточенні.

У цих умовах фінансово-промислові кола й аграрна аристократія, реакційні військові і церква зробили ставку на формування уряду «твердої руки», який би захистив їхні інтереси і взяв би ситуацію в країні під контроль.

Диктатура М. Прімо де Рівери.

Державний переворот. Переворот готувався майже відкрито. 13 вересня 1923 р. командувач Каталонського військового округу генерал М. Прімо де Рівера, заручившись підтримкою військових, духівництва і фінансової олігархії, захопив владу в Барселоні. Уряд подав у відставку.

Здійснення державного перевороту	Захоплення влади в Барселоні генералом М. Прімо де Ріверою за підтримки військових, духівництва і фінансової олігархії. Відставка діючого уряду. Передача влади королем Іспанії диктатору М. Прімо де Рівері
Заходи диктаторського режиму	Створення військової директорії з генералів та адміралів. Проголошення облогового стану. Скасування Конституції 1876 р. Розпуск кортесів (парламенту). Перехід влади на місцях у руки військових губернаторів. Заснування М. Прімо де Ріверою фашистської партії «Патріотичний союз» і запровадження запозиченої в Муссоліні корпоративної системи. Некомпетентність військової диктатури в управлінні державою. Заміна військової влади цивільним урядом при збереженні в руках диктатора необмеженої влади
Занепад диктатури	Наростання організованого опору диктатурі. Відставка М. Прімо де Рівери 28 січня 1930 р. в умовах світової кризи. Відновлення конституційного правління. Створення нового уряду Д. Беренгера, який намагався зберегти монархію та схилити громадську думку на свій бік окремими поступками

Італія. Наслідки Першої світової війни.

«Переможена серед переможців». Італія вийшла з Першої світової війни настільки ослабленою, що на її територіальні домагання країни Антанти майже не звертали уваги. Настрої реваншу і ураженого національного самолюбства стали важливим фактором розвитку політичного життя в країні. Самі італійці з гіркотою називали свою країну «переможеною серед переможців».

Вступаючи у війну в 1915 р. на стороні Антанти, правлячі кола Італії розраховували, що в короткий термін і ціною незначних жертв вона буде здатна домогтися великих територіальних придбань і істотно зміцнити свої позиції на міжнародній арені. У дійсності ж територіальні придбання (Трентіно й Істрія з Трієстом) виявилися незначними, і за них довелося дорого заплатити. Тривала війна знекровила Італію.

Італійська армія втратила у війні 460 тис. убитими, близько 500 тис. покаліченими і понад 1,5 млн. полоненими. Військові витрати становили 46 млрд. лір, поглинувши 80% видаткової частини державного бюджету; на 19 млрд. лір збільшився зовнішній борг країни. Через нестачу валюти для закупівлі сировини і палива різко знизилося промислове виробництво. Скоротилися посівні площі, упала врожайність, зменшилося поголів'я худоби. Фінанси країни зазнали розладу, посилилася інфляція.

Погіршення міжнародного становища. Відносини Італії із союзниками різко загострилися через небажання Великої Британії, Франції і США задовольнити значні територіальні домагання Італії,зокрема на адріатичний порт Фіуме (Рієку) і Далмацію. Прагнення Італії захопити ці території зі слов'янським населенням утягнуло її в гострий конфлікт з утвореним у 1918 р. Королівством сербів, хорватів і словенців.

Поглиблення економічної кризи. Незважаючи на закінчення війни, дорожнеча набирала загрозливих розмірів. Сотні тисяч демобілізованих солдатів поповнили ряди безробітних. Різке падіння обсягів промислового виробництва переросло в 1920 р. в економічну кризу.Почалися звільнення робітників на заводах і фабриках. Важку моральну і матеріальну кризу переживали середні верстви населення, дрібні власники. З падінням курсу ліри перетворювалися на примару накопичені заощадження, здобуте становище і прибутки. Майбутнє здавалось безпросвітним.

Піднесення робітничого руху. На цьому тлі почалося піднесення робітничого руху, який також був зумовлений нездатністю післявоєнних урядів досягти стабілізації в країні. За своїми цілями і складом цей рух був досить різноманітним.

У робітничому русі визначальна роль належала ліворадикальним елементам, які висували гасла про встановлення диктатури пролетаріату за радянським зразком. Страйки часто супроводжувалися захопленням заводів і фабрик. Масовими стали вимоги про встановлення 8-годинного робочого дня і підвищення зарплати. Кількість страйкуючих у 1920 р. робітників сягала 2 млн. чоловік. Головними центрами робітничого руху були Мілан, Турін, Генуя та інші промислові міста Північної Італії.

Прихід фашистів до влади

Криза італійського парламентаризму (неспроможність урядів В. Орландо, Ф. Нітті, Дж. Джолітті, І. Бономі та Л. Факта подолати кризу). Вихід фашистів на політичну арену (установчі збори фашистської організації «Бойові союзи», керівником якої став Б. Муссоліні (квітень 1919 р.), уперше обрання фашистів до парламенту в результаті дострокових парламентських виборів у травні 1921 р., включення фашистів до Національного блоку). З'їзд фашистів у листопаді 1921 р., на якому офіційно було проголошено створення партії, заснованої на ідеї «величі нації».

Початок фашистських погромів демократичних організацій (осінь 1922 р.), підготовка Б. Муссоліні до здійснення державного перевороту. Організація фашистами «походу на Рим» 28 жовтня 1922 р., унаслідок якого король Вікторі-Еммануїл запропонував Б. Муссоліні посаду голови уряду

Основні заходи уряду Б. Муссоліні та фашизація країни.

*Створення «Великої фашистської ради» (грудень 1922 р.).

*Створення «Добровільної міліції національної безпеки»

(січень 1923 р.).

*Досягнення успіху на парламентських виборах у квітні 1924 р. шляхом

терору (убивство соціаліста А. Маттеотті, який критикував новий режим).

*Боротьба проти опозиції, яка утворила «Авентинський блок».

*Зменшення прямих і збільшення непрямих податків.

*Прийняття закону про чистку держапарату від «підозрілих елементів»(1925 р.) та закону про права прем'єр-міністра, за яким голова уряду звільнявся від відповідальності передпарламентом.

*Прийняття закону про профспілки, за яким усі нефашистські профспілки оголошувалися розпущеними (1926 р.).

*Прийняття в листопаді 1926 р. фашистським урядом надзвичайних законів (розпуск усіх політичних партій, крім фашистської, закриття . їхніх газет, анулювання їхніх парламентських мандатів, заснування Особливого трибуналу, відновлення страти за політичні злочини, запровадження адміністративної висилки без суду та слідства)

*Знищення парламентаризму завдяки низці законів 1928 р. (на виборах міг балотуватися лише один список кандидатів від фашистської партії, оголошення «Великої фашистської ради» вищим органом влади). Пропагування ідеї «загальнонаціональної» влади, яка вимагала для народу повного підкорення.

Контроль фашистів над економічним життям. Союз із католицькою церквою

Будівництво «корпоративної держави».

«Корпоративна держава» — одна з форм авторитарного політичного режиму, ідеологи якого розглядають державу як сукупність корпорацій, що виконують певні соціальні функції (корпорації об'єднують робітників і підприємців за галузевою ознакою, тримають під контролем практично все економічне й соціальне життя країни)

Викладення принципів корпоративної політики в «Хартії праці», схваленій «Великою фашистською.радою» (1927 р.).

Визначення функцій Національної ради корпорацій, яка стояла на чолі всіх корпоративних організацій (1930 р.).

Початок створення корпорацій, що означало перетворення професійних спілок на галузеві корпорації, які мали об'єднати підприємців і робітників певної галузі (1934 р.). Створення економічної ради, яка координувала діяльність корпорацій у місцевому масштабі.

Завершення будівництва «корпоративної держави» реорганізацією вищих законодавчих.органів держави, згідно з якою місце Палати депутатів посіла палата, що формувалася фашистською партією разом із Національною радою корпорацій. Таким чином, фашизм фактично поклав край виборності в Італії та забезпечив безпрецедентне зростання впливу держави на все економічне й соціальне життя держави (1939 р.)