Спроби перегляду мирних договорів у 20-х роках

Генуезська конференція. У 20-х роках західні держави зрозуміли, що влада більшовиків встановилася в Радянській Росії надовго, і відмовилися від планів нової інтервенції. Вихід з післявоєнної кризи вимагав нових ринків і джерел сировини, які могли надати радянські республіки, що утворилися на території Російської імперії. Останні, в свою чергу, також мали потребу в розвитку економічних зв'язків з іншими країнами і стабілізації міжнародної обстановки.

Для вирішення «російського питання» в італійському місті Генуя з 10 квітня по 19 травня 1922 р. працювала міжнародна конференція, де були представлені 29 держав. Делегація Радянської Росії (РРФСР) представляла інтереси всіх радянських республік.

Західні країни зажадали від РРФСР визнання всіх боргів царського і Тимчасового уряду, повернення іноземцям їх націоналізованої власності або відшкодування її вартості, ліквідації монополії зовнішньої торгівлі.

Радянська делегація виступила з пропозицією про загальне скорочення озброєнь. Щодо боргів, то їх погоджувалися виплатити лише у випадку відшкодування західними країнами збитків від інтервенції, які оцінювалися Росією в 39 млрд. золотих карбованців, що перевищувало суму боргів більш, ніж у 2 рази. Висувалася також вимога юридичного визнання країни, надання вигідних кредитів і підписання торговельних угод.

Оскільки вимоги сторін були взаємно неприйнятні, конференція припинила роботу.

Радянсько-німецький договір у Раппало. Паралельно з Генуезською конференцією проходили переговори між делегаціями Радянської Росії і Німеччини в містечку Раппало. Обидва уряди вирішили допомогти один одному вийти з міжнародної ізоляції, і 16 квітня 1922 року підписали договір, у якому відмовлялися від взаємних претензій, відновлювали дипломатичні і торговельні відносини. При цьому необхідно відзначити, що на той час урядом Німеччини керували соціал-демократи, а Веймарська конституція, яка діяла в Німеччині до приходу до влади нацистів, передбачала один з найбільшдемократичних політичних режимів у Європі.

Після укладання договору Німеччина стала головним партнером Радянської Росії в Європі. Розвивалося економічне, військове і дипломатичне співробітництво між двома країнами. Створювалися змішані кампанії, німецькі фірми одержували концесії в Радянській Росії (пізніше — у СРСР), до Німеччини надходили радянські поставки продовольства і сировини, у тому числі стратегічного значення, розвивався обмін технологіями і взаємне кредитування. Великого розмаху набуло військове співробітництво. На радянських заводах вироблялися гармати, літаки, снаряди, а потім і танки, котрі направлялися як у рейхсвер, так і в Червону Армію. З 1923 року проводилася спільна підготовка офіцерів двох країн.

Лозанський мирний договір. Переговори в рамках Лозанської конференції 1922—1923 рр. завершились підписанням 24 липня 1923 р. мирного договору між Великобританією, Францією, Італією, Японією, Грецією, Румунією, Югославією з одного боку, і Туреччиною — з другого. Цей договір встановив нові кордони Туреччини, юридично оформивши тим самим розпад Османської імперії. Питання про кордон між Туреччиною і Іраком (суперечка про Мосуле) відкладався до визначення його Туреччиною і Великобританією, а при відсутності узгодження між ними передавався на вирішення Ліги Націй. Були скасовані режим капітуляцій у Туреччині, економічні і політичні привілеї іноземців, міжнародний фінансовий контроль над Туреччиною. Остання, зі своєї сторони, погодилася на виплату частини зовнішнього боргу Османської імперії. Незважаючи на деякі несприятливі для Туреччини умови, Лозанський договір у цілому свідчив про міжнародне визнання незалежної турецької держави, котра виникла в результаті Кемалістської революції і скасовував кабальний для Туреччини Севрський договір 1920 р.

План Дауеса. План Дауеса був спрямований на врегулювання т.зв. рурського конфлікту між Францією і Німеччиною. Розорена війною Німеччина не могла виплачувати репарації в обсязі, встановленому в 1921 р. Скориставшись цим, 11 січня 1923 р. Франція і Бельгія окупували Рурський басейн і Рейнську область, де була зосереджена важка промисловість Німеччини. Німецький уряд призвав населення не співробітничати з окупантами, припинити роботу, через відсутність сировини стали заводи і в інших частинах країни. Різко зросла інфляція. У серпні 1923 р. у Німеччині почався загальний страйк.

Великобританія і США не підтримали Францію, і вона (як і Бельгія) вимушена була вивести свої війська та погодитися переглянути розмір репарацій. З метою врегулювання ситуації в серпні 1924 року відбулася Лондонська конференція. Глава американської репараційної комісії чикагський банкір Чарльз Дауес запропонував знизити суму репарацій і встановити розмір їх виплати з поступовим збільшенням. Новий репараційний план для Німеччини був затверджений на Лондонській конференції країн Антанти в серпні 1924 р. і прийнятий німецьким урядом.

План Дауеса не встановлював загальної суми репарацій з Німеччини. Він визначав лише розміри її щорічних платежів. У 1925—1929 рр. Німеччина повинна була вносити перехідні суми від 1 млрд. марок у 1925 р. до 2,5 млрд. марок у 1929 р. З 1929 р. розмір щорічних платежів Німеччини фіксувався в сумі 2,5 млрд. марок.

План Дауеса визначав, що Німеччина буде платити репарації головним чином за рахунок митних зборів і непрямих податків, а також за рахунок прибутків залізниць і частково за рахунок прибутків промисловості. Непрямі податки на предмети масового вжитку (на цукор, тютюн, пиво, горілку, взуття, одяг і т.д.) були значно підвищені. Надходження від них (як і від митних зборів) йшли не в державну скарбницю, а в касу комісара по податках, призначуваного генеральним агентом по репараціях. Німецькі залізниці були вилучені з ведення держави і передані в руки особливого акціонерного товариства терміном на 40 років. Це товариство приймало на себе боргові зобов'язання в розмірі 11 млрд. марок і погашало їх зі своїх прибутків. Загальний нагляд за залізницями був переданий спеціальному комісарові по дорогах.Залізничні тарифи були значно підвищені. На німецьку промисловість, торгівлю і банки накладалися боргові зобов'язання в розмірі 5 млрд. марок, які вони мали погашати щорічними внесками.

Німеччині надавалася міжнародна позика в розмірі 800 млн. золотих марок для зміцнення її фінансів і розвитку її промисловості. План Дауеса встановлював контроль англо-американських банкірів над усім народним господарством Німеччини. Фактичним економічним диктатором Німеччини став генеральний агент по репараціях, яким був призначений представник американських монополій Гільберт Паркер.

План Дауеса розчистив шлях для широкого припливу в Німеччину іноземного, головним чином американського, капіталу. За 6 років, з 1924 по 1929 рр., Німеччина отримала (переважно від США і Англії) більше 21 млрд. марок у вигляді довгострокових і короткострокових кредитів, що сприяло гігантському посиленню її військово-промислового потенціалу і підготовці до другої світової війни.

Локарнська конференція. Безпосереднім політичним продовженням «плану Дауеса» була конференція в Локарно (жовтень 1925 р.), скликана з ініціативи англійського консервативного уряду Болдуїна-Чемберлена. Учасниками цієї конференції були Англія, Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Польща і Чехословаччина. США формально не приймали участі в Локарнській конференції, але надзвичайно енергійно підтримали всі пропозиції її ініціаторів.

Офіційно Локарнська конференція була скликана з метою «умиротворення Європи». Головним документом конференції був так званий Рейнський гарантійний пакт, підписаний урядами Англії, Франції, Італії, Німеччині і Бельгії. Згідно цього пакту Німеччина, Франція і Бельгія визнавали свої взаємні кордони вічними і нерушимими і зобов'язалися ніколи не нападати одна на одну, а усі виникаючі між ними суперечки вирішувати мирним шляхом. Сторони зобов'язалися також дотримувати постанови Версальського мирного договору про демілітаризації Рейнської зони. Англія і Італія взяли на себе роль гарантів цієї угоди. Вони зобов'язалися виступити проти того, хто порушить узяті на себе зобов'язання (однак для цього повинно було бути прийняте офіційне рішення Ради Ліги Націй). Порушення положення про демілітаризацію Рейнської зони також визнавалося актом агресії.

На Локарнській конференції були підписані також німецько-польська і німецько-чехословацька угоди, за якими сторони зобов'язувалися не застосовувати сили одна проти одної, а усі свої суперечки вирішувати мирним шляхом. Однак спроба Франції домогтися міжнародної гарантії цих угод потерпіла невдачу.

Англія і Італія відмовилися узяти на себе зобов'язання виступити проти Німеччини у випадку порушення нею кордонів своїх східних сусідів. І хоча Франція підписала з Польщею і Чехословаччиною гарантійні договори, однак ці договори не мали того значення, яке могли б мати міжнародні гарантії.

Фактично Локарнські угоди надавали Німеччині (де монополістичні об'єднання активно готували підґрунтя до реваншу за поразку у світовій війні) можливість в перспективі безкарно розвивати свою агресію на сході проти Польщі, Чехословаччини і Радянського Союзу. Локарнські угоди серйозно підірвали французьку систему союзів і остаточно позбавили Францію керівної ролі на європейському континенті.

План Дауеса і його політична надбудова—Локарнські угоди— закріпили домінуючу роль Англії і США в питаннях європейської політики.

План Юнга. В міру того, як відновлювалася економічна могутність німецьких монополій, вони все більш рішуче вимагали скасувати обмеження, накладені на Німеччину Версальським мирним договором і «планом Дауеса».

Восени 1928 р. німецький уряд офіційно зажадав дострокової евакуації Рейнської зони і перегляду плану Дауеса. Вимоги Німеччини були підтримані правлячими колами США, які прагнули в такий спосіб послабити Францію.

Наприкінці 1928 р. уряди зацікавлених держав домовилися про створення нового комітету експертів під головуванням американського банкіра Оуена Юнга. У червні 1929 р. комітет експертів представив новий репараційний план для Німеччини, який отримав найменування плану Юнга. План Юнга обговорювався на міжнародній конференції в Гаазі, яка відбулася в серпні 1929 р. Учасники конференції підписали протокол, який принципово схвалював «план Юнга». В остаточній формі план Юнга був затверджений на другій Гаазькій конференції в січні 1930р. На першій Гаазькій конференції було також вирішено завершити повну евакуацію Рейнської зони в 1930 р. (замість 1935 р. за Версальським мирним договором). План Юнга встановлював, що Німеччина буде сплачувати репарації ще протягом 59 років (тобто до 1988 р.). Німеччина повинна була сплатити союзникам протягом цього терміну ще 113,9 млрд. марок. Розмір щорічних платежів Німеччини був визначений на найближчі 37 років у розмірі 2 млрд. марок. При цьому були анульовані боргові зобов'язання, покладені планом Дауеса на німецьку промисловість. Єдиним джерелом покриття репараційних платежів були визнані прибутки залізниць і доходи державного бюджету. Це означало, що відтепер промислові концерни навіть формально були звільнені від всякої участі в сплаті репарацій (фактично і раніш уся вага репараційних платежів падала винятково на трудящих). Остаточно знімалися усі види союзницького контролю з фінансів і народного господарства Німеччини. Посада генерального агента по репараціях і весь його апарат ліквідувалися. Збір репараційних платежів покладався на німецький уряд. Для розподілу німецьких репарацій між союзниками, а також для здійснення всіх розрахунків по міжсоюзницьких військових боргах у Базелі був створений Банк міжнародних розрахунків. Керівну роль у цьому банку грали американські фінансисти.

План Юнга дозволяв німецькому імперіалізмові ще ширше розгорнути підготовку своєї економіки до війни.

Пакт Келлога—Бріана. 6 квітня 1927 р., з нагоди 10-річчя вступу США в першу світову війну, французький міністр закордонних справ Бріан звернувся до уряду США з пропозицією укласти між обома країнами договір про вічну дружбу, який забороняв би війну як засіб національної політики. Державний секретар США Келлог підтримав і розширив пропозицію Бріана. Він висловився за укладання багатостороннього договору про відмову від війни як засобу національної політики. До переговорів про укладання цього договору були залучені інші держави (крім СРСР).

27 серпня 1928 р. представники 15 держав, у тому числі США, Франції, Англії, Італії, Японії і Німеччини, підписали в Парижі пакт про відмову від війни як засобу національної політики. Пакт зобов'язував його учасників вирішувати будь-як суперечки і конфлікти між собою мирними засобами. Всім іншим державам світу було послане запрошення приєднатися до цього пакту.

Радянський Союз приєднався до пакту Келлога — Бріана на початку вересня 1928 р. і першим ратифікував його. Коли ратифікація пакту Келлога-Бріана іншими державами затяглася, СРСР зробив наприкінці 1928 р. пропозицію рядові країн про негайне введення в дію цього пакту. 9 лютого 1929 р. представники СРСР, Польщі, Румунії, Естонії і Латвії підписали в Москві протокол про негайне введення в дію пакту Келлога — Бріана у відносинах між країнами, які підписали протокол. Протягом лютого— квітня 1929 р. до цього протоколу приєдналися Туреччина, Іран і Литва. Улітку 1929 р. пакт Келлога—Бріана набрав сили у відносинах між усіма його учасниками.