Тема 1. Література як вид художньої творчості

Існує вузьке й широке розуміння слова „література”.

У широкому – це будь-які прояви людської думки, що зафіксовані писемним словом у знаково-графічному вигляді й має суспільне значення. Таке розуміння відповідає первісному значенню цього слова, яке має латинське походження й означає „літера”, тобто „буква”. Є гіпотетична думка, що першим в такому значенні вживав це слово римський політик і знаменитий оратор Цицерон. До літератури в такому значенні прийнято відносити довідкову, наукову, навчальну, ужиткову тощо.

У вузькому – так називають один з основних видів мистецтва, у яким носієм художньої образності є слово, словесний вираз. До такого мистецтва прийнято відносити різні роди та види художньої, тобто естетично значущої. літератури. Втім, і досі є проблематичним, чи відносити до художньої літератури твори естетичних і образних за своїми ознаками. Наприклад, окремі жанри епістолярної чи документальної літератури. Іноді вживають і термін „белетристика” (від фр. Belles letters – красне письмо), що іноді означає художні твори взагалі, а іноді – лише художню прозу.

Крім поділу на поезію, прозу та драматургію, художню літературу ділять на роди (епос, лірика, драма) і родо-жанрові утворення (ліро-епос, епічна драма, мемуари тощо).

Узагалі всі існуючи види мистецтва умовно поділяють на три типи: просторові – живопис, скульптура, архітектура (немовби завмерли у просторі); часові – музика, спів, танці, пантоміма, література; синтетичні (містять елементи просторових і часових типів) – театр, кіно.

Як бачимо, література відноситься до часових мистецтв, тобто дії в творі завмирають у часі й розгортаються з тією швидкістю, з якою реципієнт читає. Характерні особливості людини не подаються одно моментно, як, скажімо, у скульптурі чи живопису, а постають у їх динамічному розвитку. Література вважається мистецтвом слова, адже словесна тканина є тим матеріалом, з якого створюється проза й поезія. На відміну від матеріалу інших видів мистецтва (камінь, дерево, фарба, звук тощо) словесний є найбільш гнучким. За його допомогою можна частково відтворювати специфіку майже кожного виду мистецтва. Поезія має прийоми звукової організації (наприклад алітерація), які наближають її до музики, а прозові образи дають ілюзію пластичного зображення, як і живопис та скульптура. Слово – єдиний матеріал, який дає змогу зображувати мову людей.

Про переваги словесного матеріалу в українському літературознавстві говорили М. Костомаров, О. Потебня, І. Франко.

У процесі свого історичного розвитку як мистецтва слова література проходить два періоди: на першому – панує поезія (у фольклорній, тобто колективно-авторській, а потім у літературній, тобто індивідуально-авторській формі), на другому – панує проза, тобто література у вузькому розумінні цього слова.

Поезія (з давньогрецької – творити, передавати створене) притаманна ще первісним формам існування мистецтва. Витоки її у фольклорі (особливий вид усної народної творчості, автором якої вважається народ, від англ. folk – народ, lore – мудрість), Первинна форма фольклору – колективна гра, яка згодом переросла в обрядову дію (існує думка, що навпаки). Спочатку мистецтво було синкретичним, своєрідною театралізованою виставою, у центрі якої – танець з імітацією рухів мисливця або воїна, а також спів. Поступово виокремлюється музика і слова, тобто пісня. Розвиток отримують тексти, пов’язані з побутовою та релігійною сферами: колядки, щедрівки, веснянки, голосіння, жниварні, русальні, історичні та героїчні пісні, казки, оповідки тощо. Поступово авторські форми поезії виокремилися з фольклору. Перші, відомі з античності, автори – Гомер та Гесіода, саме їхні твори тлумачили піфагорійці й представники інших філософських шкіл Давньої Греції.

Авторська форма поезії тривалий час лишалася пісенною. Героїко-епічні поеми Гомера „Іліада” й „Одисея” є зібраннями саме пісенних текстів. Основоположник ямбічної поезії Архілох (VII ст.. до н.е. і автор елегій, лірик Симонід Киоський (VI – V ст.. до н.е.) вважалися як поетами, так і музикантами. А відокремившись від музики, поетична форма тривалий час, аж до середньовіччя й навіть класицизму, була в мистецтві домінуючою. Сьогодні слово „поезія” вживається і як літературознавчий, і як оціночний термін (поезія жнив, гри, праці тощо).

Прозаїчна форма також існує здавна, але протиставлення її віршований виникло не одразу. Спочатку, ще за часів античності, організується відповідно до законів поезії. У Західній Європі остаточне відокремлення прозової форми від поетичної відбулося в добу Відродження, а на Сході, у слов’янських літературах, термін „поезія” у значенні віршової форми стали вживати в кінці XVIII ст. У наступному столітті художня проза починає активно тіснити поезію й врешті-решт займає панівне становище, яке займає й до теперішнього часу.

Отже, художньою прозою (лат. prosa) називають тип творчості, який протиставляється поезії як мові віршового типу. Її генеалогія – від давньогрецьких ораторів. Як не парадоксально, але саме проза, хоча й з'явилася пізніше поезії, сприяла тому, що словесна творчість почала усвідомлюватися як мистецтво. Відбулося це орієнтовно в V–IV ст. до н.е. в Афінах, коли до розряду „техне” (ремесло, будь-який вид практичної діяльності людей, а потім – майстерне володіння тим чи іншим ремеслом) потрапило й словесна творчість. Трапилось це тому, що письменницькою роботою в той період стало написання ораторських промов для виступу громадян у суді чи на якомусь велелюдному зібранні. Ораторське мистецтво перетворилося на роботу, підпорядковану певним нормам і правилам, з’явилися навчальна література, своєрідні підручники, точніше „зводи технологічних рекомендацій”, які називалися риториками. А ті, хто володів такими технологіями, називалися риторами.

Ця проза, переймаючи тематику й запозичуючи засоби художнього вираження, й стала з часом художньою. Повсюдно вживатися вона почала тільки з появою друкованих видань, тобто після XV ст., коли Йоганн Гуттенберг винайшов друкований шрифт.

Слід зауважити, що межа між поезією та прозою є умовною, історично змінюваною. Існує ціла низка суміжних форм, мовленнєва організація яких притаманна як прозі, так і поезії: вірші в прозі, верлібр, ритмізована проза тощо.

Є й така думка, що суто поезія – це лірична інтуїція, незалежність від будь-яких логічних чи моральних завдань, незацікавлене спостереження за відтінками та кольорами ідейної основи твору, а суто проза – вираження моральних, інтелектуальних та інших історичних цінностей, які іноді називають загальнолюдськими. Не випадково, наприклад М. Гоголь назвав „Мертві душі” поемою, а О. Пушкін „Є. Онєгіна” – романом.