Тема 1. Загальні поняття

Термін „жанр” використовується в літературознавстві, різних видах мистецтва та журналістикознавстві. Перше судження про жанр зустрічаємо ще в „Поетиці” Аристотеля, хоча сам термін з’явився значно пізніше.

Genre – у французькій мові (як і польській – gatunek) означає одночасно род і вид. Ідея тут така: вид несе у собі рід. Саме ця ідея реалізована в кожній людині, вид якої свідчить про її рід (козацького роду, якого ти роду-племені, моя родина тощо). Тобто, кожна людина має ознаки і видові (зовнішність), і родові (прізвище та по батькові). Крім того, науковим фактом є те, що певні родові ознаки несуть у собі вже гени. В українській мові єдність цих понять передає слово „родовід”.

Прийнято вважати, що існує три літературні роди: епос, лірика, драма. З жанрами – дещо складніше, бо є різні точки зору.

У теорії літератури розглядають роди як узагальнені типи словесної творчості, основні способи вираження художнього змісту (тобто побудови художніх творів і текстів), що різняться співвідношенням у них світу й людини.

За Платоном, у ліриці автор говорить за самого себе, у драмі носіями авторської свідомості є герої (не сам автор), а епос має ознаки і лірики, і драми.

Ідея покласти в основу поділу спосіб вираження авторської свідомості з’явилася ще за часів античності. Аристотель у трактаті „Мистецтво поезії” говорив, що кожен рід – це особливий тип мимезісу, тобто наслідування. Автор лишається самим собою в ліриці, репрезентує зображуваних у драмі осіб як „діючих і діяльних”, а в епосі розповідає про подію як щось відокремлене від себе. Скажімо, Гомер – це епос, а лірика – це рядки Й.Мандельштама про враження від його епосу:

Бессонница. Гомер. Тугие паруса.

Я список кораблей прочел до середины...

Аристотель, розрізняючи рід, ураховував три моменти:

1. „різні зображувальні засоби” (мелодія, ритм, розмір, слово);

2. „різні предмети” (відтворювати кращих слід в трагедії, а гірших – як правило, смішних і нікчемних – у комедії, оскільки в комедії прийнято показувати людей гіршими, тоді як у трагедії – кращими);

3. „спосіб зображання” (в епосі навколишня дійсність відтворюється в об’єктивній формі, у драмі герої зображаються безпосередньо в дії, а в ліриці показується внутрішній світ героя).

Основні ознаки виду – це предмет відображення, тип мовної організації (стиль) і тип композиції. У літературознавстві термін „жанр” тлумачиться трояко: як рід (лірика, драма, епос); як вид (роман, поема, сонет, оповідання і т.п.); як різновид (драматична поема, епічний роман, фантастичне оповідання тощо).

У середньовіччя, коли релігійна література значно потіснила світську, запанувала християнська естетика, сутність якої яскраво висловив Августин Блаженний (ІV–V ст.ст.): „ Людина повинна захоплюватися не безпосередньо творами літератури й мистецтва, а божественними ідеями, які в них закладені”. Подібні погляди були й у Томи Аквінського, Джордано Бруно. Красиво лише те, що наближає людину до Бога, до власної сутності, справжнього свого призначення, сенсу свого життя.

До теорії жанрів повертаються в епоху Відродження (Данте Аліг’єрі „Про народну мову”, інші). У ХУІІ ст. теоретик класицизму Ніколо Буало розглянув роди і жанри з позицій раціоналізму. У трактаті „Поетичне мистецтво” він стверджував, що кожен літературний жанр повинен мати стійкі формальні ознаки. Одні жанри відніс до високих (трагедія, поема), у яких показується доля народу чи держави, а серед героїв – полководці, вінценосні особи, високопоставлені сановники. Інші – до низьких (комедія, байка, роман), у яких слід показувати буденні справи та інтереси, а серед героїв – простолюдини.

У епоху Просвітництва ідеї античності отримують розвиток у працях Дені Дідро (проти постулатів класицизму). З’явилися нові жанри драми – „серйозна драма”, „серйозна комедія”. Теоретик Т. Лессінг („Лаокоон, або про межі живопису й поезії) порушив питання про такі жанри драми, як фарс, містерія, інтермедія тощо.

Німецькі романтики (брати Шлегелі, Шеллінг) започаткували дещо іншу традицію поділу на роди й жанри, почали шукати не формальні риси родів, а різницю в їх духовній суті. Лірика співвідноситься з категоріями безкінечності та духом свободи, епос – із чистою, об’єктивною необхідністю, детермінованістю, тобто запрограмованістю людського життя („В можливостях людина злидень, А мусить жити...”, драма – з їх синтезом, тобто боротьбою між свободою і необхідністю.

Ці ідеї розвинув Гегель, розглянувши їх у плані суб’єктно-об’єктних відносин. Лірика – суб’єкт (душевна схвильованість, переживання події), епос – об’єкт (буття в його цілісності, домінування подій над волею окремих індивідів), драма – їх синтез (цілеспрямованість, вольова активність людини, спроба протистояти долі). Відтоді існує два підходи до розмежування родів: типологія форми і типологія змісту.

Деякі вчені (О. Білецький, Б. Кроче, Фосслер) вважали, що поділ на роди взагалі не потрібен. Білецький доводив, що літературна практика часто не відповідає теоретичним постулатам, між формою та змістом бувають суттєві протиріччя („Тарас Бульба” – епічний твір, а пройнятий драматичними елементами). Були спроби визначати роди на інших засадах, але основним залишається поділ на епос, лірику та драму. З жанрами складніше.

Взагалі термін „жанр” у теорії літератури відносно молодий – вперше з’явився десь на початку ХХ століття. Є версія, що ввели його опоязівці (московська лінгвістична школа). До цього поняття жанру існувало, але терміна не було. Так, Гегель розглядав жанри як художню проекцію певної стадії розвитку суспільства. Спочатку домінує доля, детермінованість подій, звідси – епос. Потім людина починає шукати захисту від її ударів і занурюється в пошуках відповідей на „вічні запитання” в саму себе, звідси – лірика. Потім починається боротьба між детермінованістю (долею) і волею людини, звідси – драма.

Гегель розглядає поняття „субстанціонального” і „суб’єктивного” Кожен з трьох родів може виражати як субстанціональний зміст, що містить загальнолюдські цінності, ідеї, так і суб’єктивний зміст, що відбиває індивідуальні бажання. Ці змісти протилежні один одному.

Продуманою була й жанрова концепція І. Франка, який зазначав, що протягом віків поетичні форми не залишалися сталими й пропонував відмовитися від оперування традиційними на той час ознаками для визначення того чи іншого жанру. Вважав за необхідне підходити до вивчення жанрів з конкретно-історичних позицій. Близькою до такого погляду була й позиція Лесі Українки.