Тема 5. Зовнішня форма художнього твору

У розділі „Літературно-художня творчість” уже йшлося про те, що художній тип мислення відрізняється і від наукового (емоційно-смисловою виразністю), і від побутово-практичного (відсутністю або слабким вираженням фактологічності). Такий тип є типом осмислення людиною світу й себе у світі в художніх образах, завжди має естетичну спрямованість, тобто художню вартість і особливу мову, яка немов надбудовується над фактичною, буквальною стороною повідомлення й певною мірою з нею контрастує.

Зовнішня форма художнього твору, знаково-графічна його фіксація, тобто текст, характеризується передусім виразністю, тобто своєрідністю, неповторністю, логічно-смисловою точністю висловлювань, експресивністю, здатністю справляти певний емоційний вплив. При цьому виразність пов’язується не тільки з мовленнєвою функцією тексту, а ще й з предметною основою та композиційною будовою твору.

І все ж таки словесна оболонка, у якій втілюється зміст твору, має непересічне значення. Щодо естетичної її виразності, то вона такою стає за умови, що не містить лише усталених кліше, формалізованих висловів, штампів тощо. Крім того, увиразнення словесної оболонки можливе, по-перше, тому що основний відсоток її елементів складається, як правило, із загальновживаних слів та звичної форми їх поєднання, на тлі яких, по-друге, особливості мовленнєвого стилю поета чи прозаїка сприймається як відступ від узвичаєної мовної норми, як своєрідна „екзотика”, і тим самим затримує на собі увагу читача, сприяє збудженню його уяви, викликає певне емоційне переживання.

Наприклад, на звуковому рівні відступ від природних норм мовлення виявляє себе у звукових повторах, тобто накопиченні однакових звуків у суміжних словах.

Ось уривок з вірша Л. Костенко:

Я забуваю сумніви і сум.

Я воду п’ю у Суводі з криниці,

В країні сосен, сувидських красунь,

Зі мною грають в піжмурки синиці...

...Не може бути, щоб його – ніде.

Без нього людям суєтно і сумно.

І я гукаю: – Су-ви-де!..

– ...ви де?

– Ви де?.. Ви де?.. – відгукується Сувид

Очевидно, що мовлення тут багате на такі фонічні ефекти, як алітерація (повторення однорідних приголосних звуків) на с і асонанс ((повторення однорідних голосних) на у. А ось уривок з вірші І.-Б. Антонича:

Шпарка шурнула шурбура шуру,

мов малахай, маха майном у май

І розвіває все кругом украй,

Що людям аж мороз іде за шкуру.

У повсякденному мовленні таке неможливо, тому й не може не привертати уваги читачів, які для розуміння того, що хотів цим сказати поет, повинні бути певним чином підготовлені.

На словесному рівні відступ від узвичаєних норм виявляє себе у вживанні слів у незвичному контексті, їх метафоризації, у несподіваних епітетах тощо. Наприклад, В. Симоненко у вірші „Розвели нас дороги похмурі...” вжив прикметник „карий” у несподіваному контексті, помінявши місцями кольори: ”Спалахне твоє біле волосся, сірі очі і каре пальто...”, що не залишилось непоміченим і критиками, і колегами по перу.

А на синтаксичному рівні відступ від норми виявляється у такій формі побудови фрази, що сприймається як порушення логічного упорядкування й розміщення слів у словосполученнях, реченнях і ще більших синтаксичних одиницях. Наприклад у вірші В. Стуса:

Прощай Україно, моя Україно,

чужа Україно, навіки прощай...

А ось уривок з прозового твору Ю. Мушкетика: „Хвилі байдуже бігли на берег – не наздоганяли, не підгонили одна одну, тихі й покірні” зморено засинали на теплім піску”. Зо нормою ж треба написати: „Тихі й покірні хвилі байдуже бігли на берег – не наздоганяли, не підгонили одна одну, зморено засинали на теплім піску”. Прийом порушення порядку слів, який вважається нормованим, називається інверсія.

Художнє увиразнення мови твору виконує три функції:

– зображальну, яка полягає в тому, щоб вказати на предмети, що зображуються, й назвати їх при цьому такими словами, які з найбільшою повнотою здатні конкретизувати те уявлення про певний предмет, яке автор намагається донести до читача;

– характерологічну, завдання якої виступити як засіб, що характеризує емоційний стан, соціальну або територіальну належність людини й певною мірою відбиває її світогляд;

– оціночно-виражальну, яка пов’язана з вибором автором таких слів, за допомогою яких стає зрозумілим оціночне його ставлення до зображуваного.

Існують різні засоби увиразнення мови: словотворчі (неологізми і незрозуміла мова); лексико-синонімічні (архаїзми, історизми, екзотизми, старослов’янізми, діалектизми, жаргонізми, канцеляризми тощо). Детально вивчатимуться ці засоби в дисциплінах мовного циклу.

А тепер зупинимося на контекстуально-синонімічних засобах, які прийнято називати тропами. Деякі з них вивчалися в межах шкільної програми. Контекстуальні синоніми – це слова, які в певному контексті набувають значень, не передбачених словниками, і стають синоніми словам, з якими ніякого зв’язку у звичайному мовленні не мають.

Слово, яке вживається в невластивому для нього – переносному – значенні, прийнято позначати терміном „троп” (з грец. – зворот мовлення). В його основі – співвіднесення двох явищ, з яких одне слугує для пояснення, більш глибокого розуміння іншого. Появі тропів європейська культура завдячує античній риториці.

Здатність слова, призначеного для іменування певного предмета, позначати й інші предмети, пов’язане з явищем полісемії, тобто спроможності слова утримувати, крім основного (прямого, первинного, предметного), ще й побічні (вторинні, непрямі, додаткові).

Існує велика кількість тропів. До основних відносять епітет, порівняння, метафору, метонімію, іронію, гіперболу та літоту тощо.

Епітет (від грец. – додаток) – це слово, що вказує на одну з ознак предмета, який називається, і має на меті конкретизувати певне уявлення про нього. Цей троп інакше ще називають образним або поетичним означенням, підкреслюючи в такий спосіб його протиставленість логічному означенню предмета, завдання якого також полягає в тому, щоб конкретизувати уявлення про зображуваний предмет.

Епітет, що підкреслює найхарактернішу ознаку того предмета, про який ідеться, можна назвати характерологічним або пояснювальним. Інколи він не просто виділяє характерну рису предмета, а ще й посилює її. Такі епітети можна назвати посилювальними. Наприклад: “вечір стальовий” (М. Рильський), “Прокинеться кривава зрада, // і стисне віроломний ніж”(Є. Маланюк).

Особливу групу становлять прикрашальні епітети. Вони не мотивовані в реалістичному стилі, а от у романтичному і класичному стилях, що передували йому, вживалися досить широко. Слово без епітета вважалося не поетичним.

За ознакою вживаності епітети поділяються на постійні (традиційно супроводжують означення предмета) та контекстуально-авторські (виділяють не постійну рису, а таку, що характерна при певних обставинах).

Порівняння (лат. comparatio) – це словесний вираз, у якому уявлення про зображуваний предмет конкретизується шляхом зіставлення його з іншим предметом, таким, що містить у собі необхідні для конкретизації уявлення ознаки в більш концентрованому вияві. Цей троп має тричленну будову:

1. те, що порівнюється, або „предмет” порівняння,

2. те, з чим порівнюється, „образ”,

3. те, на основі чого порівнюється, ознака для зіставлення.

Розрізняють такі основні типи порівнянь – просте (зіставлення за однаковими, однорідними ознаками), поширене (зіставлення одночасно з кількома ознаками), приєднальне (коли тема, що стосується предмета вичерпана, після сполучникового слова „так” подається образ), заперечувальне (побудоване на протиставленні предметів).

Метафора (з грец. – перенесення) – це слово, значення якого переноситься на найменування іншого предмета, пов’язаного з предметом, на який звичайно вказує це слово, рисами подібності.

Залежно від особливостей співвідношення зіставлюваних предметів виділяють чотири типи метафор, побудованих на:

1) заміщенні живого живим. Наприклад: „Тривого моя! Катерино! Ходім!”(М. Вінграновський);

2) заміщенні неживого неживим, наприклад „тріумфальна висота”(І. Калинець);

3) заміщенні неживого живим, наприклад „Реве та стогне Дніпр широкий”(Т. Шевченко);

4) заміщення живого неживим, наприклад „Дівчатко – клинчатко, золотава струна ”(С. Тельнюк).

Метонімія (з грец. – перейменування) – це слово, значення якого переноситься на найменування іншого предмета, пов’язаного з властивим для даного слова предметом за своєю природою. Наприклад „весь театр аплодував”(зрозуміло, що вжито не в прямому значенні). Розрізняють наступні види цього тропа:

1. Метонімія місця. Наприклад: „Гомоніла Україна”(Т. Шевченко).

2. Метонімія часу. Наприклад: „Як і колись, так і тепер ти// Не спромоглась на гарний плід” (В. Сосюра).

3. Метонімія засобу (в основі – заміщення назви дії вказівкою на знаряддя, яким вона була здійснена). Наприклад..................

4. Метонімія належності (в основі – заміщення назви предмета вказівкою на творця). Наприклад: „Ти довго Шекспіра перекладав сьогодні” (Є. Маланюк).

5. Метонімія матеріалу( в основі – заміщення предмета вказівкою на матеріал, з якого даний предмет зроблений). Наприклад

Синекдоха (з грец. переймання) – це різновид метонімії, у якій відбувається перенесення значення з цілого на його окрему частку. Наприклад, „ В татарина коней в полях віднімав”(Л. Боровиковський). Найбільш уживаними є такі види синекдохи:

1. Вживання частини замість цілого. Наприклад, „Плаче бідний та зітхає” (М. Вороний).

2. Вживання однини замість множини. Наприклад, „Кругом Січі Запорожця Москаль облягає”(народна пісня про руйнування Січі).

3. Вживання виду замість роду. Наприклад, „Сини Міцкевича, Словацького, Шопена, сини Коперніка” (М. Рильський).

Гіпербола ( з грец. – перебільшення) – словесний зворот, у якому ознаки описуваного предмета подаються в надмірно перебільшеному вигляді з метою привернути до них увагу читача. Наприклад, „Шаровары шириною с Черное море”(М. Гоголь).

Літота (грец. – простота) – словесний зворот, у якому ознаки описуваного предмета подаються з надмірним їх применшенням. Наприклад, „Такой маленький рот, что больше двух кусочков никак не может пропустить”(М. Гоголь). Літота протилежність гіперболи.

З іншими, не згаданими в цій лекції тропами можна ознайомитися самостійно, використавши літературу, вказану в кінці розділу. Журналісту бажано їх знати, оскільки це також сприятиме його фаховому зростанню.

Крім згаданих вище, існують і синтаксичні засоби увиразнення мовлення, які називають також – стилістичні фігури. Термін „фігура” (з лат. – обрис, зовнішній вигляд)з’явився також в античній риториці, куди був перенесений з мистецтва танцю. Це – особливі побудови, що відхиляються від звичайного синтаксичного типу й дають оригінальну форму для образного вираження й почувань людини. Усі наявні стилістичні фігури поділяються на три типи:

І. Пов’язані з відхилення від певних логіко-граматичних норм оформлення фрази: інверсія, анаколуф, еліпсис, асиндетон (або безсполучниковість). Наприклад, анаколуф (з грец. – неправильність, непослідовність) – це стилістична фігура, побудована з порушенням граматичної узгодженості між словами, членами речення.

ІІ. Пов’язані з відхилення від певних логіко-смислових норм оформлення фрази: повтор(А), зіставлення(Б) та протиставлення (В слів і більших або менших мовних величин.

А. У свою чергу серед фігур повтору розрізняють прості й композиційні. Останні виступають, зокрема, сигналом початку й кінця певних фразових одиниць, що найбільш яскраво проявляється у віршованих текстах, де повтором пов’язуються й виділяються окремі рядки й більші, ніж рядок, одиниці композиційної будови вірша – строфи. Менш яскраво проявляють себе фігури повтору у прозі: анафора, епіфора, кільце (анепіфора), стик (епанафора). Наприклад, анафора ( грец. – винесення нагору, повторення) – стилістична фігура, яка утворюється повтором слів або словосполучень на початку суміжних мовних одиниць.

Прості ж фігури повтору поділяються на звукові (асонанс, алітерація, рима), словесні (полісендентон або багатосполучниковість, плеоназм, тавтологія) та фразові (синтаксичний паралелізм). Наприклад, плеоназм (грец. –надмірність) – це стилістична фігура, що ґрунтується на синонімічному повторі попереднього слова. Вживається як засіб стилістичного увиразнення мовлення.

Б. Фігури зіставлення близькі за своїми ознаками до фігур повтору, з тією різницею що повторюються окремі не слова, а фрази: ампліфікація, градація, парономазія. Наприклад, параномазія (грец. біля. називаю)– це стилістична фігура, утворена зіставленням слів, різних за значенням, але подібних за звучанням.

В. Фігури протиставлення, на відміну від фігур повтору й зіставлення, ґрунтуються не на смисловій близькості, а на смисловому контрасті: антитеза, оксюморон. Наприклад, оксюморон (грец. – нісенітниця), – це стилістична фігура, що полягає у зведенні слів, або словосполучень, значення яких взаємовиключає одне одного, створюючи ефект смислового парадоксу. Наприклад, „На нашій – не своїй землі”(Т. Шевченко).

ІІІ. Риторичні фігури, пов’язані з відхиленням від комунікативно-логічних норм. Це фігури – звертання, запитання, заперечення, оклику. Наприклад, оклик –це вислів, що має підкреслено-емоційний характер і вводиться переважно з метою затримати або посилити увагу на якомусь з аспектів зображуваного. Наприклад:

О, що за туга розум мій опала!

Яка крізь серце потекла Каяла,

Що за чуття на серце налягло!

(М. Зеров)

Деякі зі стилістичних фігур також будуть вивчатися в дисциплінах мовного циклу, а деякі при потребі або ж бажанні можна вивчити самостійно, звернувшись до літератури, вказаної в кінці розділу.