Тема 2. Система жанрів

Сьогодні зазвичай аналізують словесну творчість як прозу, поезію, драматургію, але дотримуються й розмежування на епос, лірику та драму.

Епос – (з грец. – слово, мова, розповідь). У його основі – подія (певний випадок або історія життя якоїсь видатної людини). Настрої, емоції, спрямовані на визначення поведінки героїв, їх характерів. Використовується весь можливий арсенал зображувальних засобів (портрети, вчинки, прямі й непрямі характеристики, діалоги, монологи, полілоги, пейзажі, жести, міміку тощо).

Спочатку – твори про подвиги легендарних і міфічних героїв, незвичайні подорожі та пригоди, завжди пошук чогось – якоїсь істини. Найдавніші жанри цього роду з фольклору: міф, казка, легенда, сказання (перекази шумерів про Гільгамеша, карело-фінські руни і т.п.). Потім – класичний епос: „Махабхарата”, „Рамаяна”, „Іліада”, „Одіссея”. Пізніше – героїчний епос: ”Пісня про Нібелунгів”, у нас – „Слово о полку Ігоревім”.

Генезис епосу вчені виводять із синкретичного мистецтва. При оспівуванні тих чи інших непересічних подій (перемоги або поразки в боротьбі за виживання) у різних народів у різні часи виникали різні варіанти творів, в основі яких лежала схожа, тобто об’єктивна подія, але емоційна, тобто суб’єктивна реакція на неї була різною. Об’єктивна складова й виокремилася згодом у епічний род літератури. Торував собі шлях епос як у віршово-пісенній формі, так і формі усних переказів побутового, прозаїчного характеру.

Сьогодні епос має розвинену ієрархію жанрів, які розділяють на три групи в залежності від масштабів зображуваного. До великих жанрів належать – епопея і роман (іноді роман-епопея), до середніх – повість, а до малих – новела, оповідання, есе, нарис, фейлетон, памфлет, міф, легенда, притча, казка.

Такі жанри, як нарис, есе, памфлет, фейлетон вивчатимуться в циклі дисциплін про методику й теорію журналістської творчості.

Лірика (від грец. “ліра” – струнний музичний інструмент, під акомпанемент якого стародавні греки співали пісні) – один з трьох основних літературних родів, у якому навколишня дійсність зображується шляхом передачі почуттів, настроїв, переживань, емоцій ліричного героя чи автора.

У ліриці суб’єкт виявляє особливу активність. У цьому літературному роді позиція автора, складний внутрішній світ передаються концентрованими образами, щоб читач міг сприймати прочитане, співпереживати й замислюватися. Важливим компонентом ліричного твору є ліричний герой. Це своєрідна уявна особа, настрої, думки й переживання якої передано у творі.

Світова лірична поезія веде свій відлік з часів творчості великих поетів античності (Піндар, Сапфо, Анакреонт, Горацій, Овідій). У літературі Сходу відзначилася лірика Ду Фу, Фірдоусі, Омара Хайяма, інших відомих поетів. У Західній Європі найвідомішими є Шекспір, Петрарка, Гете, Байрон, Петефі. Світову славу Україні принесли Т. Шевченко, Л. Українка, І.Франко, М. Зеров, В. Сосюра тощо.

Лірика поділяється на громадянську (або політичну), філософську, пейзажну, любовну (або інтимну). Існує безліч ліричних жанрів: ода, дифірамб, епіталама, панегірик, сонет, елегія, думка, мадригал, епітафія, станси, романс, медитація тощо.

Наприклад, панегірик – урочиста похвальна промова, яка виголошувалася на народних зборах. Він звичайно присвячувався певним видатним особам, суспільним діячам, полководцям і т. д., вихваляв їхні діяння або ж славословив певні історичні події;

епітафія(з грец. – могила, надгробне слово) – вірш, призначений для напису на пам’ятникові померлої особи, часто у формі епіграми. Як літературний жанр епітафія з’являється в давній Греції та Римі;

ода (від грец. – пісня) – первісно пісня на будь-яку тему, що виконувалася в давній Греції хором під музичний супровід, пізніше – хвалебний вірш, який присвячений уславленню важливих історичних подій або видатних осіб. Стиль таких творів є урочистим, з елементами патетики.

Драма (від грец. – дія) – літературний рід, що зображує дійсність безпосередньо через висловлювання та дію самих персонажів. Генетично драма пов’язана з народними обрядовими дійствами. Генетично драма пов’язана із народними обрядовими дійствами. Її батьківщиною вважають Давню Грецію, де здійснювалися обряди на честь богів (Елевсинські містерії). У VIІ–VI ст.. до н. е. Поширився культ бога Діоніса, обрядовість якого й стала вирішальною причиною появи драматичного мистецтва. Люди танцювали, співали про страждання бога та його перемогу, одягали шкури цапів та маски. Дійство супроводжувалося співом хору й декламаціями його заспівувача (корифея). За свідченням Аристотеля, трагедія і комедія виникли як раз тоді. Перша – від дифірамбів, своєрідних гімнів, друга – від фалічних, так званих сороміцьких пісень які виконувалися хором і корифеєм. З часом такі дійства з вулиць перейшли на спеціальні майдани, де просто неба показували спектаклі. Так і народився театр (з грец. – видовище).

Аристотель у „Поетиці” означив трагедію як наслідування важливій і завершеній дії, що реалізується через певне дійство, а не розповідь, і викликає катарсис, тобто очищення через співчуття й жах. Набагато століть це визначило підходи до драми.

Теоретики літератури відзначають два жанрові типи драми. Перший з них, так звана „аристотелівська”, або „закрита” драма. Вона розкриває характери персонажів через їхні вчинки. Такій драмі притаманна фабульна будова з необхідними при цьому атрибутами –зав’язкою, розвитком дії, кульмінацією та розв’язкою. У такому типі драми зберігається хронологія подій і вчинків героїв на відносно обмеженому просторі.

Іншим жанровим типом драми є так звана „неарістотелівська”, або „відкрита” драма. У її основу покладено синтетичне художнє мислення, коли до драматичного роду активно проникають епічні чи ліричні елементи, створюючи враження міжродової дифузії.

Якщо в даному жанровому типі домінують епічні елементи, то драма називається епічною. Така драма активно представлена у творчості Б. Брехта, Н. Хікмена, М. Куліша тощо. А лірична драма має таку назву, бо в ній помітну роль відіграють ліричні елементи. У центрі зображуваного опиняється внутрішній світ героїв.

До жанрів драматичного роду належать: трагедія, комедія, міракль, ауто, містерія, фарс, соті, інтерлюдія, мелодрама і т. д.

Наприклад, соті ( від франц. sot – дурний) – жанр невеличкої віршованої п’єси, що існував у ХV–XVI століттях у Франції. Тут зображувалися різного роду пустування та блазнювання;

ауто (від ісп. та португ. auto – дія) – жанр одноактної драми релігійно-дидактичного змісту в Іспанії та Португалії XIII–XVIII ст.ст.

Хоча журналістика виокремилася свого часу з літератури, вони мають багато відмінностей. Передусім різні тому, що використовується різна образність: художня й суто практична. Щоправда існувала спокуса назвати жанри в журналістиці родами, як і в літературі. Але ж в останній поділ відбувається за іншими принципами. Епос – це те, що відбулося, драма – це відтворення дійства, тобто те, що відбувається на очах, а лірика – це саморозкриття, сповідь. У журналістиці ж відбувається поділ на інших засадах: якщо домінує повідомлення – це інформаційний жанр, якщо аналіз – аналітичний, а якщо відбувається поєднання аналізу й образно-художнього осягнення реальності – це жанр художньо-публіцистичний.

До речі, щодо публіцистики. У літературі – це жанр, а в журналістиці вона багатожанрова: стаття, нарис, есе, відкритий лист, фейлетон, памфлет і т.д.

Загальна дефініція для журналістики й літератури: жанр – це стійка форма пізнання й відображення дійсності. Нас же, з урахуванням назви курсу, цікавитиме лише видова, так би мовити, складова жанру. Основними ознаками виду прийнято вважати – предмет відображення, тип мовної організації (стиль) і тип композиції (організація, побудова матеріалу).

Відтак, у журналістиці жанр – це усталений тип твору, що склався історично й відзначається особливим способом освоєння життєвого матеріалу, чіткими ознаками структури. Існує об’єктивно, тобто не залежить від думок як теоретиків, так і практиків.

Кожен жанр має свою роль у системі ЗМІ, характеризується певною композицією й завжди визначається: задумом, змістом твору, роллю твору на газетній шпальті. Може й редакція замовити матеріал у конкретному жанрі. Наприклад, журналіст краще зрозуміє завдання, якщо замовлять матеріал не взагалі про щось (скажімо, про якесь підприємство), а нарис про конкретну людину з цього підприємства). Втім, практика свідчить, що іноді такі завдання не виконуються. Замість хвалебних статей пишуть критичні матеріали. І навпаки. Втім, завдання наше виявити не виключення з правил, а загальні закономірності виникнення, існування й трансформації жанрів. Адже останні не є навічно застиглими, бо комунікація – це не кінцевий результат, а завжди процес, під час якого жанри змінюються, зазнаючи своєрідної мутації, гібридизації тощо. Однак єднають їх у групи не за другорядними, а за сутнісними ознаками, які не зникають і після згаданої вище трансформації.

Запитання для самоконтролю

1. Яке українське слово передає єдність понять „вид” і „рід”?

2. У чому сутність християнської естетики, яка панувала в середньовіччя?

3. Згідно з традицією, започаткованою німецькими романтиками, який з родів співвідноситься з духовною свободою?

4. З яких позицій радив підходити до вивчення жанрів І. Франко?

5. Яка різниця між „відкритою” і „закритою” драмою?

6. Який із жанрів драматичного роду відтворює гострі, непримиренні життєві конфлікти, які приховують у собі катастрофічні наслідки, що завершуються загибеллю героя?

7. Назвіть декілька ліричних жанрів?

6. У чому новизна поділу на роди й жанри, який запропонували німецькі романтики?

6. 9. Основна різниця між літературою й журналістикою?

10. Дайте визначення жанру, яке загальне для журналістики й літератури.

Література до розділу V

1. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. /За ред. Марії Зубрицької. – Львів: Літопис, 2001.

2. Введение в литературоведение / Под редакцией Г. Н. Поспелова. – М., 1988.

3. Бахтин М. М. Литературно-критические статьи. – Москва, 1986.

4. Лесін В.І, Пулинець О.С. Словник літературознавчих термінів. – К., 1971.

5. Словарь литературоведческих терминов / Под ред Л.И. Тимофеева, С.Б. Тураева. – М.: Просвещение, 1974.

6. Фролова К. П. Цікаве літературознавство. – Київ, 1991.

7. Хализев В. Е. Драма как род литературы. – Москва, 1986.

8. Чернец Л. В. Литературные жанры: Проблемы типологии и поэтики. – М.: Изд-во МГУ, 1982.

9. Энциклопедический словарь юного литературоведа. – Москва, 1988.

10. Эсалнек А. Я. Внутрижанровая типология и пути ее изучения. – М.: Изд-во МГУ, 1985.

Розділ V. У вічному русі

Літературний розвиток

Літературний процес

Ключові терміни: сентименталізм, реалізм, натуралізм, модернізм, символізм, романтизм, стиль, художній метод, напрям.