Тема 4. Сучасні напрями літературознавства

Міфологічна школа.

Її засновники – брати Грімм, Якоб і Вільгельм, німецькі фольклористи (XVII – XIX ст.). Вважали, що основою літературних творів є міфи. Існує три теорії походження міфів. Дві – солярна та метеорологічна – наукові, а третя – метафізична, позанаукова, оскільки передбачає віру, а не теоретичне або експериментальне обґрунтування.

Солярна й метеорологічна – стверджують, що міфи є породженням абстрагованих уявлень людини про оточуючу природу, але перша має на увазі – космічну її складову, а друга – суто земну, природну. Метафізична ж передбачає віру в те, що „золотий вік”, коли люди спілкувалися з небожителями, насправді існував, і що в давніх міфах закодовані знання про сенс створення всесвіту й людини, а також вказаний (тільки для втаємничених) шлях до безсмертя.

Словник тлумачить міф (muthos) як давнє народне сказання (оповідь) про богів і легендарних героїв, про походження світу й людини, різні явища природи тощо. Взагалі ж міф – це сутність певного обряду, під час якого він персоніфікувався. Наприклад, у давніх греків гроза асоціювалася з одруженням землі та неба, яке запліднює землю. Жрець і жриця, символізуючи це, брали в полі священний шлюб, аби літо стало врожаїстим. Кожне зерно, яке проростає до сонця, є часткою бога, закатованого ворогами. Похований, він воскресає. В релігійних міфах більш пізнього часу це – Озирис та Ізида, Митра, Кецакоатль, Христос.

Поступово міф розшаровується на казку, релігію та історію. Суто міфічна подія стала здаватися історичною подією (археологи й досі шукають місцезнаходження Трої, а різного роду окультисти – чашу Грааля, ковчег і т. п.). Хто тільки не тлумачів „Слово о полку Ігоревім”, а й досі не можуть дійти згоди, бо роблять це за допомогою мовної системи (язичництво”), а не міфічної, у якій смисл знайомого слова стає тільки формою, „незримим словом” для передачі нового значення, нового, прихованого таким чином змісту. Втім, це не означає, ще наукові пошуки словознавців не є плідними.

Міфологія стала благодатним ґрунтом для мистецтва взагалі й літератури зокрема. Античність, іудео-християнство, іслам, буддизм тощо й досі присутні в художніх творах (Т.Манн „Йосип та його брати”, М. Булгаков „Майстер і Маргарита”, Толкіен „Володар кілець”, А.Нортон „Хроніки Нарнії”, Коельо „Алхімік” і т.д.). У „Лісовій пісні” присутнє відлуння якихось древніх вірувань, обрядів.

В Україні впливу міфологічної школи зазнали, зокрема, ще члени гуртка харківських романтиків, що проявилося в таких працях М. Костомарова, як „Слов’янська міфоллогія”. Певні ідеї цієї школи присутні й у творах О. Потебні, М. Сумцова.

У ХХ ст. міфологічну теорію розвиває Карл-Ґустав Юнг. Він учень Зигмунда Фройда, сутність теорії якого в тому, що митецька творчість є результатом сублімації (трансформації, переображення) психічної енергії (у якій домінує сексуальна), тобто лібідо. Нереалізовані дитячі й недитячі потяги, бажання призводять до витиснення цієї енергії у сферу підсвідомості, де вона стає агресивною по відношенню до носія свідомості, тобто земної людини. Звідси різного роду афекти (афект. – приступ сильного нервового збудження). Сублімація і є трансформацією афективної психічної енергії через культурну або соціальну діяльність. Ця теорія набула неабиякої популярності в літературознавстві ХХ ст.

Фройдизм

На думку австрійського психіатра З. Фройда, як зазначалося вище, мистецтво взагалі й література зокрема мають суто біологічні засади, породжуються надлишками сексуальної енергії. Автор психоаналізу стверджував, що твори Шекспіра, Гете, Гофмана й Достоєвського є результатом трансформації емоційних конфліктів, породжених сексуальними переживаннями ще в їхньому дитинстві, які вчений означив як Едипів комплекс.

Вчення Фройда вплинуло на розвиток деяких модерністських течій в літературі, знайшло продовження в працях європейських теоретиків літератури. В українському літературознавстві фрейдизм присутній ще з початку ХХ ст.. Наприклад у книзі Степана Балея „З психології творчості Шевченка (1916 р.). За радянських часів якщо й згадувався фройдівський психоаналіз, то переважно як предмет критики. Наприкінці ж століття увага до нього знову зросла. Так, розголосу набула робота Саломії Павличко „Сто років без Фройда” (Критика, 1998. №9).

Юнг звільнив фройдівський психоаналіз від суто сексуального підходу, пішов далі свого вчителя Фройда, розширив поняття лібідо, надавши йому значення психічної енергії в широкому розумінні, універсальної, а не лише сексуальної. Він, автор аналітичної (глибинної) психології, вважав, що в людській психіці апріорі (без впливу зовнішнього середовища, незалежно від життєвого досвіду) виникають (існують) первообрази, тобто архетипи, які впливають на формування естетичних поглядів людини.

Архетип – це первинний образ, тобто ідеальна, пуста форма, наділена енергією, що походить з неусвідомленого й має властивість формувати уявлення. Серед основних – архетипи Небесного отця, Великої Матері, героя (принца), прекрасної діви, мудрого старця, демонів та ангелів, розірваність людини на дві половини тощо.

Важливе значення учений надавав такому поняттю, як колективне неусвідомлене, яке є психічною спадщиною еволюції людства й наявне у психічній структурі кожного індивіда. Воно є сферою інстинктів та архетипів і виявляє себе в образах та формах, характерних для різних народів та епох. Художній процес – це матеріалізація архетипів, наповнення конкретним змістом таких „концептуальних схем”, як любовний трикутник, сум за втраченим коханням, боротьба добра і зла, пошук розгадки якогось таємничого явища тощо. Архетипи недосяжні для безпосереднього сприйняття й усвідомлюються через їхню проекцію на зовнішні об’єкти, у т. ч. й на художні твори. Використовуються вони й під час реалізації практичного мислення. Так, у світській сфері архетип небесного отця заміщують кумири зі сфер політики, естради, моди, науки, літератур й мистецтва тощо.

Психіку людини Юнг, як і його вчитель, вважав замкнутою системою, що функціонує за принципом компенсації. Наприклад, юнацька невпевненість у собі врівноважується надмірною самовпевненістю. І взагалі „манія величі” є зворотною стороною „комплексу неповноцінності”. Головна мета особистості, на думку вченого, полягає в інтеграції змістів неусвідомленого, бо зв’язки між різними рівнями психіки порушені.

Саме Юнг випрацював типологію характерів, у основі якої виділення домінуючої психічної функції (мислення, почуття, інтуїція) і спрямованості на зовнішній або внутрішній світ (екстравертивний та інтровертивний типи).

Компаративізм

Порівняльний метод вивчення літературного процесу. Основоположник – німецький вчений Теодор Бенфей ( 1809–1881 рр.). Доводив існування міграції сюжетів. Мотиви багатьох древніх творів (наприклад, давньоіндійської „Панчатантри”) зустрічаються в літературі європейських народів. В Україні це явище досліджував Олександр Миколайович Веселовський (докторська дисертація „Слов’янські сказання про Соломона й Кітовраса та західні легенди про Морольфе й Мерліна”). Витоки „бродячих сюжетів” – у релігійній літературі та фольклорі.

Інтуїтивізм

Родоначальником вважається Анрі Бергсон (серед послідовників – О. Потебня, Бенедетто Кроче). Сутність напряму така. Людський розум (раціо) служить лише для практичної діяльності, виявляє придатність предметів для корисного використання, а естетичну функцію окремих предметів і світу взагалі можна пізнати лише за допомогою інтуїції. До речі, тому з літераторів виходять погані політики, а з політиків не менш погані літератори. Історія підтвердила правоту Платона, який доводив у роботі „Держава”, що поетів не можна допускати до державної влади, адже їх „внутрішній голос”, тобто інтуїція, не завжди належать їм як особистостям. Про що йшлося вище. Сократ радив „слухати свого генія”, тобто інтуїцію. Але ж геній з грецької – демон, а світ демонів, як свідчить християнство, є ворожим світу людей. Отже, питання про інтуїцію як суттєву складову людської психіки поки що лишається відкритим.

Структуралізм

Засновник Клод Леві-Строс (нар. 1908). Розвинув ідеї російського філософа Миколи Бердяєва з його теорією психології творчості, ОПОЯЗу (Общество изучения поэтического язика), Московського лінгвістичного гуртка. Структуралісти пропонують використання для аналізу художніх творів методів семіотики, тобто науки про знакові системи. Центром структуралізму в Радянському Союзі вважався Тартуський університет (Естонія), де працював відомий лігвіст Ю. Лотман. Однак практика довела, що формальне залучення семіотики до аналізу творів (аж до математичних підрахунків кількості знаків) не забезпечує проникнення в естетичну тканину твору, глибини його змісту.

Екзістенціоналізм

Засновники С. К’єркегор, Мартін Гайдеґґер, Карл Ясперс. Послідовники Жан-Поль Сартр, Альберт Камю. Екзістенціоналізм від лат. existential – існування. Сутність цієї течії така. Людина – для щастя, для духовної свободи, але матеріальний світ бере її в полон, людська індивідуальність цікавить лише з точки зору її масифікації, тобто низведення її індивідуальної свідомості до рівня масової за допомогою різних комунікативних технологій (політична пропаганда, реклама, перформанс, мода, різного роду шоу тощо). Внаслідок цього людина зливається зі світом речей і сама стає річчю, а будь-яка річ є товаром. Кожен робить вибір між рабством і духовною свободою, яка передбачає свідому творчість. Звідси необхідність гуманітаризації світу, оскільки фізична модель передбачає не творчий, а репродуктивний стиль засвоєння інформації.

Постструктуралізм

З’явився як реакція на структуралізм, на концепцію домінування знака. Серед апологетів – французькі культурологи Ролан Барт, Мішель Фуко. Письменник, на їх думку, не виражає себе у творі. Він мертва особистість, не „хто”, а „що”. Його вбиває власний твір, у якому розчиняється людська індивідуальність, гине духовне начало. Роль автора випадкова, він „посередник між твором і людьми, його статус не більше статусу бібліотекаря, який лише передає тексти читачеві”, вважає англійський письменнику Джон Фаулз. Тобто вони продовжують розвивати ідею Демокрита, який вважав творчість своєрідним божевіллям.

Біографічний автор – це певна функція процесу творчості, а не сам творець. У пошуках основ творчого процесу, зокрема, М. Фуко прийшов до розуміння поняття дискурс, яким є своєрідна вертикаль, навколо осі якої обертаються різні культурні коди, певні їх комбінації й породжують певний твір і його знаково-графічну фіксацію, тобто текст. Суб’єкт висловлювання, на переконання постструктуралістів, не дорівнює загальноприйнятому поняттю автор.

Деконструктивізм

Найвідоміший представник Жак Дерріда. Концептуальна його праця „Поштова картка: від Сократа до Фройда”. Сутність цього напряму – ідея тексту, позбавленого контексту. У художньому творі не існує змістового центру, внаслідок чого можна трансформувати твір як завгодно, складати й розкладати, дописувати й переписувати. Звідси здійснені на Заході спроби видавати „відредаговані” заново класичні твори. Робилися вони й в України, але не мали успіху ні в критики, ні в читачів.

Рецептивна естетика

Серед засновників цього напряму – Роберт Яусс (німецький вчений), який стверджує, що поширена думка про те, нібито твір відбиває певну реальність минулого, хибна. Твір не може бути ні дзеркалом, ні копією навколишньої дійсності, бо має, швидше, віртуальний сенс, притаманний не лише даному творові. Він – лише подразнювач, що збуджує ціле море думок та почуттів читача, пов’язаних з його власним, а не письменницьким досвідом. Двох схожих думок про твір не може існувати! Ще за радянських часів точилася дискусія, чи варто взагалі викладати літературу в школі. Як аргумент „проти” наводилася така ж думка. Тобто підручникові тлумачення, оцінювання того чи іншого твору є нав’язуванням школярам певної точки зору, яка обмежує їх здатність розуміння багатозначності різних ситуацій, подій, ідей, що несе в собі література.

Високохудожній твір містить в собі стратегію заперечення персонажами усталених норм моралі, що дає можливість автору-читачеві розкривати принципову недосконалість людської особистості.

Постмодернізм

Один з провідних напрямів у світовій літературі й культурі взагалі. Виник на Заході в другій половині ХХ ст. й швидко поширився на чимало країн. Сучасний світ, як вважають його ідеологи, є чимось аморфним, розпливчастим, до кінця не зрозумілим, ірреальним, сумішшю трагічного й комічного. А тому заслуговує на „чорний гумор”, сарказм, іронію по відношенню до його цінностей, історичних постатей та подій. Автор-постмодерніст не шукає сенсу буття, а створює його, використовуючи уривки з написаних раніше творів, сюжетні ходи, відомі висловлювання, лозунги й цитати, тасуючи їх, мов колоду карт. Тим самим він прагне довести „всю безпідставність претензій на оригінальність індивідуальної творчості” будь-якого письменника, навіть класика. Яскравий приклад – уривок з вірша „нова дегенерація” І. Андрусяка:

...а дівки на мітлі це наложниці втрачених вір

це михайло булгаков надламаним сміхом заходиться

в божевільній труні долілиць повертається вій

матюкається сич ремигає зачумлена хортиця

розенкранце зі сцени старий канделябр забирай

гільденстерне жени за куліси розгнуздану свиту

покоління майстрів відчиняє ворота у рай

а старий азозелло веде під вінець марариту

Постмодернізм є дещо деформованою сумою таких притаманних сучасному соціуму рис, як технологіям, дегуманізація, примітивізм, еротика, жорсткий експерименталізм, зневажання моральних норм, деканонізація усталених традицій тощо. В основі західного постмодернізму – ідея загибелі світової культури й взагалі цивілізації. Східний – не менш песимістичний, але дещо з інших точок зору. Наприклад, відомий український письменник Юрій Андрухович назвав цей напрям „однією з інтелектуальних фікцій нашого часу”.

Запитання для самоконтролю

1. У чому єдність і розбіжність поглядів Платона й Аристотеля на літературну творчість?

2. Що спільного та відмінного в таких формах пізнання дійсності, як мистецтво й наука?

3. Міфологія на мистецтво й літературу впливає позитивно чи негативно?

4. Представники якої літературознавчої течії стверджували, що двох схожих думок про твір не може існувати?

5. Який заклик древніх мудреців не втратив своєї актуальності до сьогодні?

6. Що таке дискурс з точки зору постструктуралістів?

7. У чому сутність такої течії, як екзістенціоналізм?

8. Як ви розумієте попередження пророка, що велике нещастя не розуміти прочитаного?

9. У чому різниця в поглядах Фройда і Юнга на психологію творчості?

10. Що спільного та відмінного в таких формах пізнання дійсності, як мистецтво й наука?

11. У чому єдність і розбіжність поглядів Платона й Аристотеля на літературну творчість?

12. Яким чином література може допомогти людині в самопізнанні?

13. Спробуйте пояснити твердження Гайдеґґера, що не люди говорять мовою, а мова говорить людьми?

14. У якому випадку настає духовна смерть людини?

15. Що є сучасним аналогом печери з притчи, яку розповів Платон у роботі „Держава”?

16. Виконує чи ні література виховну функцію?

17. На вашу думку, міфи – це позитивне чи негативне явище?

18. Дайте найпростіше визначення поняття „духовність”.

19. Сумою яких соціумних рис є постмодернізм?

20. Яку стратегію містить в собі високохудожній твір?

21. Чи існує відповідальність за поверхове, не вдумливе читання?

Основна література подана в кінці курсу

Література до розділу І

1. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. /За ред. Марії Зубрицької. – Львів: Літопис, 2001.

2. Аристотель. Поетика. – К., 1967.

3. Аристотель и античная литература. – Москва, 1978.

4. Буало Нікола. Мистецтво поетичне. – К., 1967; або: Буало Никола. Поэтическое искусство. – М., 1982.

5. Грабович Григорій. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка. Київ, 1997.

6. Єфремов Сергій. Історія українського письменства. Київ, 1995.

7. Лессинг Г.Э. Лаокоон, или О границах живописи и поэзии. – М., 1963.

8. Словарь античности. – Москва, 1992.

9. Словарь литературоведческих терминов // Под ред Л.И.Тимофеева, С.Б.Тураева. – М.: Просвещение, 1974.

10. Франко І. Література, її завдання і найважніші ціхи // Франко І. Твори: В 20 т. – К., 1957. – Т.16.

11. Франко І. „До секретів поетичної майстерності”. Зібрання творів: У 50т. – К.: Наукова думка, 1976-1984. – Т. 31.

12. Фрейд З. Тотем и табу. – СПб.: Азбука-классика, 2006. – 256 с.

Розділ ІІ. Літературно-художня творчість

Література, як вид художньої творчості.

Літературно-художній образ як форма

відображення дійсності й форма буття художнього твору

Структура літературно-художнього образу

Види літературно-художнього образу

Ключові терміни: образ, алегорія, символ, гротеск, риторика, фольклор, символ, підтекст, структура.