Тема 1. Літературний розвиток

Перш ніж говорити про літературний розвиток, з’ясуємо, що таке художній (творчий) метод, одне з найважливіших понять у теорії літератури. Отже, художній метод – це спосіб образного пізнання дійсності, що повторюється у творчості певного кола (ряду) письменників і тим самим створює літературні напрями (різновид – течії).

Зокрема, у європейській літературі вирізняють такі напрями, як бароко, класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм, натуралізм, символізм, модернізм тощо. Це – традиційна класифікація. Були й інші, але не прижилися. Робилися цікаві спроби звести художні методи лише до двох: реалізм – ірреалізм (Едгар По, Оскар Уайльд, М. Гоголь, М. Булгаков; реалізм – модернізм (тепер – Пілевін, Мілорад Павич, а свого часу модерністами вважалися і М. Гоголь, і М. Лермонтов, і В Стефаник). Як бачимо, мінялася лише опозиція, а позиція, тобто „реалізм”, лишалася незмінною. Чому? Бо реалізм, незважаючи на образність, віддає перевагу раціональному мисленню, формальній логіці, тоді як опозиційні напрями – логіці нелінійній та мисленню діалектичному.

Треба чітко розрізняти художній метод і художній напрям, який є конкретно-історичним втіленням першого. Вони можуть і не співпадати в часі. Наприклад, реалізм як творчий метод використовували ще Шекспір, Сервантес, античні автори, а реалізм як напрямок виник лише в середині ХІХ ст.

Як немає наукового твору без методу дослідження, так немає і твору мистецтва без методу художньому. Різні методи співіснують, взаємодіють, взаємопроникають. Взагалі ж художній метод – не абстракція, а образний регулятор творчої діяльності і літератора, і теоретика літератури, індивідуальним втіленням якого є стиль.

Стиль (від грец. stilos – паличка для письма на вощаній дощечці) – поняття багатозначне. Почерк людини – прояв її індивідуальності, тобто у кожного він різний. Так само й у творчості. Художній метод містить те загальне, що об’єднує митців, а стиль – те індивідуальне, що їх розділяє: особистий досвід, фонові знання, здібності, манера письма і т.д., а ще – особливості системи сприйняття, тобто репрезентативних каналів (аудіал, візуал, кінестетик).

Найпоширенішим є розуміння стилю як індивідуальної творчої манери, „творчого обличчя” окремого письменника (журналіста). „Поети цікаві не тим, що в них є загального, а тим, чим вони відрізняються один від одного”. Крилатим став вислів Бюффона „Стиль – це людина”. „Яким є стиль, таким є характер” (Платон), „Стиль – це обличчя душі” (Сенека), „Все, що я маю в житті, це мій стиль” (Набоков).

Тема твору, образи, сюжет, композиція, мовні засоби, художній зміст, втілений за їх допомогою, – усе це тільки носії стилю, явища цілісного, неповторного, дещо містичного. Адже образ автора й біографічний автор – досить різні суб’єкти. Індивідуальний стиль передбачає своєрідність і мови, але займається цим більше мовознавство.

Існує певний парадокс: чим індивідуальніше, яскравіше стиль, тим більше витлумачень, різноманітних думок існує з його приводу.

Людина, яка визначає для самої себе ознаки стилю того чи іншого автора, пізнає певною мірою й саму себе, якщо здатна при такому аналізі до саморефлексії, тобто до спостереження за реакцією своїх почуттів і думок на ті чи інші перипетії художнього твору. Тобто можна сказати, що вона в такому разі відшукує власний стиль, збирає себе у своїй пам’яті, своїй підсвідомості докупи, стає духовно цілісною. Згадаймо знаменитий вислів О. Потебні: „Кожен розуміє твір настільки, наскільки він є його автором”.

Отже, розмову про напрями (течії) в літературі слід почати з античності. У попередніх лекціях вже розглядалися погляди на мистецтво Платона, Аристотеля, Демокрита, Горація Флакка, а також Піфагора, який вважав, що поетичне слово має магічну силу, здатну впливати на людські душі.

Навіть в часи махрового атеїзму літературознавці говорили про ідею твору, тим самим визнаючи наявність ідеального, бо нічого іншого за століття свого існування людство не вигадало. Усі визнають наявність світу ідей, а також те, що наш матеріальний світ є його відбитком. Звідси й згадуване раніше визначення художнього образу як втілення первинного (конкретно-чуттєвого) образу, який у свою чергу є відбитком тієї чи іншої ідеї.

Змістова організація літературного твору (тема, фабула, характер, ідея, пафос), його внутрішня (сюжет, система образів) та зовнішня (мовленнєва організація) форми – усе родом з античності. Там же витоки й сучасних літературознавчих концепцій (рецептивна естетика, структуралізм, деконструктивізму, інтуїтивізм тощо). Так, ще Демокрит говорив про натхнення як свого роду божевілля, про це ж говорять через тисячоліття й такі представники пост структуралізму, як французький культуролог Мішель Фуко чи англійський письменник Джон Фаулз. Присутня ця тема й у сучасній поезії:

Хто на цій землі місцевий?

Хто на ній абориген?

Може, геній – біль серцевий,

На який хворіє ген?

Для античного мистецтва, яке базувалося на міфології, характерне язичницьке сприйняття світу, тобто наявність багатьох богів (олімпійських). Імператор – один із них. Тобто в центрі світу – Олімп зі своїми небожителями, образи яких і використовували у своїх творах античні письменники.

Після того, як ствердилося й поширилося християнство, світ став христоцентричним. Світська література поступово занепала, в основному переписували й тлумачили біблійні тексти. „Людина повинна захоплюватися не поезією, а ідеєю, що в ній закладена”, – стверджував Августин Блаженний (IV–V ст.ст.) . Він же попереджав, що тяжким гріхом є насолод жування церковною музикою, не вдумуючись в слова молитов, які вона супроводжує. Подібні думки висловлював також Тома Аквінський (ХІІІ ст.).

У ХІІ–ХІІІ століттях відбувається розкол християнства на східне (православ’я) та західне (католицтво). Поступово картина світу стає доцентровою. Схід продовжує дотримуватися богоцентризму, а Захід схиляється до антропоцентризму. Починається епоха Відродження, яка поряд з Богом в центрі світу ставить людину. З’являється „Божественна комедія” Данте Аліг’єрі, “Декамерон” Боккаччо. Але митці Ренесансу все ж таки продовжували сповідувати античну теорію мімезизу, про що свідчить, зокрема, тритомна праця Леонардо да Вінчі „Трактат про живопис”.

За часів Просвітництва з’являється такий напрям, як бароко. Точного значення цього терміну не існує, є різні його тлумачення. Західноєвропейська література ХVII ст.. вважається бароковою. Домінуючим принципом естетики бароко стала ілюзорність. Мистецтво й література не тільки несуть в маси освіту, а й створюють для них певну ілюзію. Поет, на думку теоретиків бароко, має право порушувати природний порядок речей заради художніх якостей твору. А це – вже відхід від мімезизу.

До барокових авторів відносять Кальдерона (Іспанія), Гріммельсгаузена (Німеччина), в Україні – це М. Смотрицький, С. Полоцький, І. Величковський, Ф. Прокопович.

Бароко являє собою синтез мистецтва Відродження й Середньовіччя (готика). Його естетика передбачала право митця на відтворення світу з власної точки зору, а не за античними канонами, як це було за Ренесансу, коли природа вважалася шляхом, що веде до Бога. До характерних рис Б. прийнято відносити трагічне світовідчуття, песимізм, скепсис, розчарування. Можна сказати, що людина не витримала сусідства з Богом в центрі світу, результатом чого герой стає роздвоєним, а дійсність – примарною, ілюзорною, бо насправді земне життя, як стверджує Кальдерон, є сном.

Класицизм, власне, був реакцією на барокове, дещо трагікомічне світосприйняття. У центрі світобудови знову лишається тільки Бог, але католицький, який суворо регламентує людське життя. Знову починається культ античності як еталону, взірця, який треба наслідувати. Теоретиком К. став Ніколо Буало. У його праці „Мистецтво поетичне” обґрунтовується правило 3-х єдностей (місця, часу та дії), прерогатива загального над індивідуальним, а також ієрархія жанрів. До високих відносить він трагедію, оду, епопею, а до низьких – басню, комедію, сатиру.

Представникам класицизму, який назвали просвітницьким, були Вольтер, Руссо, молоді Гете й Шиллер. Сповідували культ здорового глузду, а не розкутої, як у бароко, уяви.

Результатом негативної реакції на Просвітництво став сентименталізм (XVIII–XIX ст.ст.) з його антропоцентричною естетикою, яка передбачає з’явлення у центрі світу людини з її чуттєвими реакціями на різні життєві ситуації. Яскравими прикладами таких творів є „Страждання молодого Вертера” Гете, „Розбійники” Шиллера, „Бедная Лиза” Кармазина, „Путешествие из Петербурга в Москву” Радищева. Їхнє естетичне завдання – викликати у читача співчуття до своїх героїв (сучасний аналог – ”мильні опери” на ТБ).

У XVIII–XIX ст.ст. виникає течія, що отримала назву романтизм. Один з теоретиків – Ф. Шлегель. Основні риси його естетики: ідеал – у минулому, тому пошук його відбувається у внутрішньому, а не зовнішньому світі, відтак безглуздо закликати до боротьби за соціальну справедливість. Культ античності остаточно знецінений. Тяга до Сходу („Єврейські мелодії” Байрона, „Бахчисарайський фонтан” Пушкіна). У творчості – ніяких норм та правил. Потік свідомості (але попередньо навченої версифікації). Увага не до особистого, а індивідуального в людині, тобто до її душевної, а не духовної природи. Оскільки ж душу людську спокушає нечиста сила, то виникає й тема демонів (М. Лермонтов). Якщо говорити мовою античності, то віддається перевага не аполлоновому, а діонісійському началу. Світ реальний і фантастичний у творах романтиків співіснують („Крошка Цахес” Гофмана, „Вій” Гоголя).

У Германії, крім Гофмана, романтиками були брати Грімм, у Франції – Шатобріан, В. Гюго, Ж. Санд), в Англії – Шеллі, Кітс, В. Скотт, Т. Мур, Р. Бернс, у Росії – Жуковський, Баратинський, Пушкін, Лермонтов, в Україні – Т. Шевченко, П. Куліш, Є. Гребінка, Костомаров, інші), у США – Ф. Купер, Лонгфелло, Е. По, інші.

Реалізм виник на противагу романтизму і як напрям оформився на початку ХІХ ст. Зосереджується на оточуючому житті. Якщо романтизм звертався до міфу, то реалізм – це деміфологізація літератури. Якщо романтизм „тікав” від реалій світу цього до потойбічних сфер, до Бога, то реалізм спостерігає, як „світ цей” ставиться до Бога тут, у поцейбічних сферах. Романтизм – для непересічних, обраних, а реалізм – для пересічних, багатьох. Але як метод романтизм присутній і в творах реалістів („Шагренева шкіра” О. Бальзака). У ХХ ст. поширилося переплетіння реалістичних і нереалістичних елементів („Кентавр” Дж. Апдайка, „Рокові яйця”, „Собаче серце” М. Булгакова”).

Серед реалістів у Росії – Некрасов, Гончаров, Тургенєв, Л. Толстой, Чехов, Достоєвський, в Україні – Нечуй-Левицький, М. Вовчок, І. Франко), в Англії та США – Діккенс, Теккерей, М. Твен.

Символом натуралізму став слоган „що природне, то не потворне”. У творах цього напряму показується тваринний, тварний бік людського життя, однак уникаючи його оцінки. („Не можна уявити собі хіміка, що гнівається на азот за те, що ним дихати неможливо”). Тема Бога майже відсутня, домінують теми соціуму та його впливу на людину.

Яскравий приклад – твори Е. Золя, Г. де Мопассана, братів Гонкурів, А. Доде. В українській літературі заборонених тем не існувало, наприклад, для Володимира Винниченка. Біологічні та сексопатологічні мотиви присутні в „Записках кирпатого Мефістофеля”, драмах „Базар” та „Гріх”. Його не зрозуміли, пробував писати російською.

З часом ідеї сентименталістів відбиваються у модерністських творах Джойса, Кафки, Б. Пруса, С. Поема, Т. Драйзера.

Модернізм( від фр. – новітній) на противагу реалізму зазирає в діонісійське начало. Термін означає сукупність літературних напрямів та шкіл ХХ ст., які вирізнялися формотворчістю, експериментаторством, антиреалістичною спрямованістю. Чимало модерністських течій з часом стає класичними: імажинізм та футуризм, акмеїзм та екзистенціалізм, сюрреалізм і „театр абсурду”. Деякі з них поширилися на образотворче мистецтво, музику, театр, кіно й телебачення.

Модерністське мистецтво є елітарним, а не масовим. Реалізму відповідав принцип наслідування дійсності, романтизму – її перетворення, а модернізму – створення дійсності нової на засадах художнього суб’єктивізму, іншими словами „потоку свідомості”. Класичний зразок – романи „Улліс” Джеймса Джойса або „Місс Деллоуей” Вірджинії Вулф. Чим неправдободібніша картина світу, тим вона вірогідніша для модерністів. Звідси – монтажне поєднання різнорідних фрагментів як один з основних творчих прийомів. Часто використовується і гротеск, тобто поєднання фантастичного з реальністю. Приклад – „Замок” Ф. Кафки. На всю модерністську творчість поширюється „тотальна” іронія.

Серед різних течій модернізму – імпресіонізм, символізм, сюрреалізм. До письменників-імпресіоністів відносять О. Уайльда, Стівенсона, А. Чехова, І. Буніна, Б. Зайцева, К. Бальмонта, М. Коцюбинського, В. Стефаника, О. Кобилянську, інших. Серед художників – К. Моне, Е. Дега, О. Ренуар, П. Гоген, скульптор О. Роден, серед музикантів – К. Дебюссі, М. Равель, О. Скрябін, І. Стравінський.

Вони зображують не предмети чи ситуації, а своє враження від них. Домінує суб’єктивізм. Митець приречений пізнавати світ лише через враження, яке він лишає, стверджував А. Франс. Верх бере орієнтація на почуття, а не розум. Світлотінь домінує над світлом і тінню. Митець відбиває не картину реальності, а її обрис, ескіз до неї. Леся Українка так пише про В. Стефаника: „Створює не реальність, не фотографія, а начебто малюнки, ескізи майбутньої картини”. Приблизно так говорив і Л. Толстой про твори А. Чехова: „Отойдешь – и впрямь целостное впечатление”.

Імпресіонізм як метод використовувався і до оформлення його як напряму, використовується й у наш час. Наприклад у вірші Павла Гірника:

У зимну днину в лиху годину

Летіли гуси над білим ставом.

І ватаг крикнув, що – Україна!

І серце стало...

Символізм – досить умовна назва напряму, оскільки символом є не тільки кожне слово чи кожна буква, а й кожен предмет світу цього, який щось означає навіть у паралінгвістичних (позамовних) знакових системах. Раніше вже говорилося, що символ як художній образ характеризується багатозначністю. Напрям почав оформлюватися десь у середині XIX ст., коли з’явилися “Квіти зла” Ш. Бодлера. І трохи пізніше, на так званих „вівторках” Стефана Малларме у літературному салоні в Парижі. Крім Ш. Бодлера, серед відомих представників символізму – Поль Валері та Артюр Рембо, бельгійці Е. Верхарн та М. Метерлінк, австрієць Р.М. Рільке. Складним і багатогранним явищем став російський символізм (Д. Мережковський, З. Гіппіус, Всеволод Іванов, О. Блок. В. Брюсов, А. Бєлий). Серед українських символістів – Г. Чупринка, П. Тичина, М. Рильський, ранні М. Хвильовий і А. Головко).

Для символістів важливо не назвати предмет, а натякнути на нього, тим самим розсунувши межі його сприйняття, оголивши його таїну. Символ як художній образ пов’язує земне з небесним, емпіричне з метафізичним, потойбічним. Природа стає „лісом символів”, через який іде людина в пошуках правильної дороги, що виведе на шлях до абсолютної істини. Багатозначність, а відтак і невизначеність символу знаменує, за висловом М. Метерлінка, існування „невидимих і фатальних сил”. У ньому завжди два змісти: очевидний і прихований, таємний, який і є справжнім. Завдання мистецтва – зобразити предмет так, аби оголити справжню його ідею, означити, проявити її за допомогою різних варіантів асоціацій та аналогій. Звідси – самоцінність мистецтва, його цілковитий суверенітет, відстороненість від будь-яких соціальних зобов’язань та завдань. „Мистецтво – вище за життя, – стверджував О. Уайльд, – і втручання життя в мистецтво буде лише згубним для останнього”.

Символізм справив неабиякий вплив на розвиток літератури, породив такі школи, як акмеїзм, та футуризм, вплинув на поетику експресіонізму, збагатив поетичну образність і стилістику, дав нові ритмічні та звукові форми.

Сюрреалізм (з франц. – надреалізм) – авангардистський напрям, що виник у Франції на початку ХХ ст. Термін належить Г. Аполлінеру, який назвав свою п’єсу „Груди Терезія” сюрреалістичною драмою. Мета сюрреалістів (ідеологи А. Жид, П. Сартр, А. Камю) – глибоко проникнути в сутність життя, розібратися в лабіринтах його підґрунтя, тобто підсвідомості.

Із найбільш відомих сюрреалістів письменників – А. Бретон, Л. Арагон, П. Елюар, художники С. Далі, М. Ернст. Теоретики цієї течії мріяли про побудову нової художньої реальності, яка була б реальнішою за існуючу, тобто надреальною. Митець-сюрреаліст прагне автоматичної фіксації підсвідомого, спирається на досвід сновидінь, галюцинацій, марень, містичних видінь тощо, адже на його думку в сфері несвідомого сховані справжні істини буття. Безумовно, прихильники цієї течії зазнали чималого впливу теорії З. Фройда.

Певні прояви цього світогляду присутні в поезії раннього П. Тичини, В. Барки, новелістиці М. Хвильового, Г. Косинки, драмі М. Куліша.

Соціалістичний реалізм – це напрям, який вважався основним методом радянської та передової літератури світу. Панував у літературі СРСР з початку 1930-х до кінця 1980-х років. Окрім радянських письменників, до нього зараховувалися митці інших соціалістичних країн та деякі автори з несоціалістичних (А. Барбюс, Л. Арагон, Н. Хікмет, П. Неруда, Дж. Рід, інші).

Довкіл цього терміну постійно існували суперечки. Наприклад, говорили, що насправді це – соціалістичний класицизм, оскільки втілює основний класицистичний принцип – „зображати життя, яким воно має бути”. Ознакою, що об’єднала практично всі твори соціалістичного реалізму, є присутність у них „позитивного героя”: Павка Корчагін (“Як гартувалася сталь” М. Островського, Чапаєв з однойменного роману Д. Фурманова, Давид Мотузка (“Бур’ян ”А. Головка).