Тема 3. До джерел літературознавства

В античності естетика й література досягли високого рівня. Піфагор і його учні (VІ ст. до н. е.) розглядали проблему виховних здатностей мистецтва, його природу, шукали об’єктивних засад прекрасного. Вважали, що мистецтво є наслідуванням природи, мімезисом.

Ще Гомер розповідає про дів з острова Делос, які імітували, тобто наслідували голоси та співи різних людей (до сьогодні це живе на естраді завдяки пародистам та імітаторам). Тлумачили піфагорійці вірші Гомера та Гесіода, вважали, що за їх допомоги можна лікувати людську душу, якщо переживе певний стан, який назвали катарсисом. катарсис. Відбувається ж він лише в тому випадку, якщо людина не тільки чуттєво реагує на зображені в творі події, але й усвідомлює сутність таких переживань, запліднюючи власною думкою свою душу. Частіше ж відбувається запліднення душі людини чужою думкою. Це може мати і позитивний ефект (школа, університет, коли дається методика пізнання, триває розвиток інтелекту), і негативний (саме на впливі інформації на людські почуття без критичного її осмислення базуються різного роду технології масифікації й маніпуляції людською свідомістю, у тому числі й за допомогою мистецтва та мас-медіа).

Піфагорійці вбачали в поезії певну магічну силу. До речі, мало кому відомо, що в ті часи розрізняли поезію (техне) і поєзію (голос Бога), сьогодні це аналогічно різниці між несвідомим і свідомим авторством. Декілька десятиліть ХХ ст. панувало суто радянське ствердження, що „письменник – це інженер людських душ”. Навряд чи знайдеться поет, прозаїк чи драматург, який би серйозно міг сказати, що спланував і збудував власну душу, як інженер якийсь пристрій. То як би він проектував і будував душі інших? До того ж, є цікавий вислів Л.М. Толстого: „Художник усе краще віддає своїм творам, тому твори його так прекрасні, а життя його таке огидне, страшне”. Усе це прояви того явища, яке в сучасній науці отримало назву несвідомого авторства.

Геракліт (V – IV ст. до н.е.) говорив про творче переосмислення натури (природи). Художник не просто копіює дійсність, а робить спроби її узагальнити. Його називали „філософ, який плаче”. Коли його запитували, чому він плаче, то відповідав, що оплакує людство, яке не розуміє, свого жахливого становища й того жаху, який чекає на людину в потойбіччі. Дивна постать. Першим визнав головною стихією – вогонь. До речі, між інформацією й вогнем існує безпосередній зв’язок. Достатньо згадати хоча б команду „прожиг” у програмі „Неро”, коли луч лазера записує на диск певний текст або ж зображення. Геракліт відомий і тим, що в термінологію філософської науки увів поняття „логосу”.

Філософ Демокрит одним з перших висловив ідею про натхнення як „свого роду божевілля”, бо людина, яка створює поетичний текст чи, скажімо, картину, вважає себе автором, тоді як насправді вона є інструментом якогось іншого, чужого, а то й ворожого їй духу. Наприклад у вірші Євгена Плужника про це говориться:

До мене чорт прийшов посеред ночі,

Звичайний чорт, яким він завше є,

І в свіжий вір свої втупивши очі,

Спитав: „Твоє?”

А в одного сучасного поета є такі рядки:

Хто на цій землі місцевий?

Хто на ній абориген?

Може геній біль серцевий,

На який хворіє ген?

Древні мудреці стверджували, що геній (з грецької – „демон”) зруйнує кожного, хто виявиться недостойним його носієм. Достатньо згадати біографії тих, кого на землі вважають геніями і які часто дуже трагічно (самогубством або в божевільні) закінчували земне життя, аби задуматися нам висловлюванням Демокрита. Тим більше, що приблизно те саме стверджує і чимало сучасних вчених, про що йтиметься в наступній темі.

Платон вважав, що мистецтво наслідує природу, але не справжню, а віддзеркалену. Земна реальність, на його думку, є лише блідим відбитком, тінню надчутливих ідей. Філософ у роботі „Держава” наводить таку притчу. Люди є в’язнями, які закуті в кайдани так, що не можуть повернути голову, сидять спиною до світла і дивляться тільки на стіну печери. Між ними й джерелом світла, проносять зображення різних істот, щось на зразок ляльок. Гру тіней від цих штучних істот в’язні й сприймають за реальні події, реальне життя. Своєрідним аналогом платонівської „печери” як стану земної людини є кінозал. Джерело світла – за синами в людей, а екран – та ж стінка печери, тоді як зображення (негатив) знаходиться на кіноплівці.

Живопис Платон називав брехливе штукарство”, адже земний світ є тіньовим відбитком справжнього, реального світу. Як не дивно, але є наукові докази платонівської теорії. Наприклад, якщо за допогою найбільшого в світі Харківського радіотелескопа дивитися на небо в дециметровому діапазоні, то сонце виглядає як чорна дірка, а простір довкіл нього має золотавий колір. Є наукові теорії, які доводять що зірки, а наше сонце є зіркою, це своєрідні ядерні реактори, які стискаються після вичерпання в її надрах ядерної енергії й гинуть. Ядро, як ми знаємо, утримує довкіл себе інші складові атому. Отже, крім усього іншого, є символом єднання. Чи не тому так прагнуть мати ядерну зброю чимало різних країн, а ті, хто її має, виступають проти.

„Мистецтво шкідливе, бо видає ілюзію за реальність” – стверджував Платон. Дещо інакше вважав Аристотель. Його „Поетика” – перший твір, що узагальнює естетичні знання античності, дає цілісну систему теоретико-літературних категорій. Він і досі лишається взірцевим твором з теорії літератури. Мімезис Аристотель вважав творчим актом: митець не просто копіює, а преображає, трансформує натуру, тобто природу. На думку цього мислителя, у творчому процесі велике значення мають уява та домисел. Він розуміє різницю між науковим і художнім мисленням. Віршованою формою можна висловити будь-що (хімію, історію і т.п.), але текст не стане від цього поетичним. Переважна більшість і тепер цього не розуміє. Далеко не кожен поетичний за формою твір є насправді поетичним, як і взагалі художній – художнім.

У чому ж античний філософ бачив різницю між мисленням, а відтак і діями науковця та поета? Останній говорить про можливе (як повинно або як могло бути), а науковець про уже здійснене, хоча елемент творчості й тут присутній (звідси відчуття задоволення, радості від результату). Поет говорить про окреме, відштовхуючись від загального, і повторити створений ним твір неможливо, а науковець – про загальне, відштовхуючись від окремого. Повторення дій за відкритими ним законами обов’язкове.

А. вважав, що поезія філософічніша й серйозніша за історію, бо говорить про загальне, а історія – про окреме, конкретне. Образ же одиничного (суб’єкта) в мистецтві слугує засобом втілення загального. Ось картина знаменитого художника Пітера Брейгеля „Сліпі”. Люди йдуть ланцюжком – на кшталт того, як в Україні ходили сліпі кобзарі з поводирем, який падає і тягне за собою того, хто прямує за ним, а той у свою чергу наступного... Мистецтвознавці тлумачать цю конкретну, одиничну ситуацію як узагальнюючий символ – образ людства, кожне покоління якого, йдучи за попереднім, не знає, куди насправді прямує. Наука ж навпаки – абстрагується від загального заради одиничного.

Гроза, наприклад, може бути і науковим поняттям (атмосферна електрика), і витвором митця:

Яка гроза! А вже початок жовтня.

Заплющив очі злякано ліхтар.

Вогненний лист і блискавиця жовта

Стають сліпучо на один вівтар...

Тут загальне (ідея грози) відтворене у формі одиничного, конкретно-чуттєвого образу, втіленого в естетично вишукану форму, завдяки чому дає простір для трактування цього образу, виходячи далеко за межі грози як природного явища (виникають метафоричні та символічні смисли).

Розглядає Аристотель у „Поетиці” й „Риториці” деякі образотворчі засоби, з-поміж яких виокремлює метафору, але попереджає, що надмірне вживання тропів може затемнити сутність твору. Що не завадило б пам’ятати й сучасним митцям, особливо поетам.

Обґрунтував мислитель також поділ поезії на три роди: епос, лірику та драму. Підкреслював і виховну роль поезії. Основна категорія його естетики – катарсис (очищення), якого зазнає людська душа під впливом твору мистецтва, співпереживаючи його героям, разом з ними відчуваючи любов або ненависть, радість або горе. Тут є на чим замислитися. Як бути, наприклад, з тим, що в 1812 році надзвичайно культурні французи робили з храмів конюшні, а гітлерівці в перервах між катуванням та знищенням у газових камерах тисяч і тисяч людей заслуховувались Бахом та Бетховеном? Як бути зі знаменитим віршем О.С.Пушкіна „Поэт и толпа”? Адже на прохання людей виховувати їх своїми творами:

...Нет, если ты небес избранник,

Свой дар, божественный посланник,

Во благо нам употребляй –

Сердца собратьев исправляй.

Мы малодушны, мы коварны,

Постыдны, злы, неблагодарны,

мы сердцем хладные скопцы,

Клеветники, рабы, глупцы,

Клубятся клубом в нас пороки...

Ты можешь, ближнего любя,

Давать нам смелые уроки,

А мы послушаем тебя... –

поет відповідає:

Подите прочь! Какое дело

Поэту бедному до вас?

В разврате каменейте смело

Не оживит вас лиры глас...

Суперечка з приводу виховної ролі мистецтва не вщухає протягом століть. У нас вона відома як суперечка між прихильниками теорії „мистецтва для мистецтва” та її противниками, які вважають, що справжньому твору завжди притаманна так звана „народність”, що вимірюється ступенем наближення художнього твору до широких народних мас, глибиною відображення його автором загальнонародних інтересів. Начебто й заперечити їм важко, але як наповнити конкретикою поняття „народ”? Як бути з популярністю серед широких мас малохудожніх, бульварних видань, інших проявів низькопробної культури в мистецтві? Може, є сенс у ліричному ствердженні Євгенія Євтушенка: „Лишь тот, кто мыслит, тот народ, Все остальные – населенье”?

Прихильники ж означеної вище теорії вважають справжнє мистецтво справою елітною, для обраних, які здатні бачити глибше букви й розуміти сховане між рядків. Хто з них правий, а хто ні – з'ясовуватимемо у процесі вивчення даного та інших курсів. Можливо, що й перші, й другі, а можливо, що ніхто...

Варто згадати й віршовану „Науку поезії” римського поета Гораціо Флакка. У ній розписані суто технологічні моменти художньої майстерності, означені бажані прагнення та цілі письменника. А саме – повчати і розважати читачів. Він радить початківцям дотримуватися певного стилю: „До речей комедійних трагічний вірш не підходить...” У цьому творі досить детально викладена естетична система, теоретико- літературні погляди античної доби.

Занепад античної цивілізації у перших століттях нової ери, поширення християнства змінили напрямок розвитку мистецтва. Світська його складова значно зменшилася, натомість збільшилася релігійна. Перекладалося й тлумачилося Святе Письмо. Відомий аналіз перекладів біблійних текстів з давньоєврейської на грецьку, зроблений Оригеном у III столітті н.е. До речі, цей мислитель вважається „батьком богослов'я, хоча й був свого часу анафематствований. Візантійський учений Фотій (IX ст.) створив „Опис і перелік прочитаних нами книг”, у якому проаналізував як релігійну, так і світську літератури (від Геродота до творів своїх сучасників). А в X столітті також у Візантії з'явився словник-енциклопедія Свид (Суд), що містив 30 тисяч статей, розміщених у алфавітному порядку. Чимало з них – літературознавчі.

Характерні для того часу естетичні уявлення висловив Аврелій Августин (354–430 рр.), більш відомий як Августин Блаженний, канонізований християнською церквою. Людина повинна захоплюватися не самою поезією, а божественною ідеєю, закладеною в її текстах. Августин попереджав, що тяжким гріхом є насолоджуватися навіть церковною музикою, не вдумуючись у слова молитов, які вона супроводжує. Насправді красивим є лише те, що наближає людину до Бога. Такої ж думки дотримувався і католицький філософ Тома Аквінський (XIII ст.). Його теологічна система отримала назву томізму (покатоличений аристотелізм). Він стверджував, що краса людського тіла не є повноцінною, поки не буде одухотворена Богом, який є причиною взагалі усієї світової гармонії.

„Проходит Свет сквозь нас, мы этим Светом светим...” – говориться у вірші одного середньовічного монаха. Англієць Роберт Гроссетесте (XII ст.) також доводив, що тільки Бог є першоджерелом світла, наявність якого у творі є першопричиною естетичної насолоди.