Тема 2. Предмет і специфіка художньої літератури

Література, власне, покликана сприяти спробам людини зрозуміти сенс своєї появи на цій землі, нагадати про „вічні проблеми” та „прокляті запитання”, що переслідують людство протягом його свідомого історичного існування. І досі є безліч загадкових явищ у природі та історії, які наука не здатна (принаймні поки що) пояснити: єгипетські піраміди, острів Пасхи, НЛО, зміна добового ритму в печерах (12+36), який буває лише в сузір’ї Альфа Центавра, екстрасенсорика й т.д.

Саму ж літературу (від лат. littera – буква) досліджує, вивчає її історію та закономірності розвитку, як зазначалося вище, така наука, як літературознавство. Існувала вона з давніх часів, але тривалий час у межах філософії та естетики. І тільки з кінця ХУІІІ століття – як самостійна дисципліна. Сучасне літературознавство має три провідні галузі: теорію літератури, історію літератури та літературну критику.

Теорія літератури вивчає словесне мистецтво, художню мову, природу літератури, її специфіку, загальні закономірності та основні закони творчості, яких свідомо чи несвідомо дотримуються письменники, встановлює критерії аналізу й оцінки творів. Основні жанри – монографія, стаття, огляд, есе.

Історія літератури досліджує літературний процес (основні жанри – нарис, рецензія, стаття), а літературна критика – це відгук на події літературного процесу конкретної доби (анотація, рецензія, огляд, есе, літературний портрет).

Літературознавство – одна з двох основних філологічних дисциплін. Друга – це мовознавство або лінгвістика, яка досліджує мову, її універсальні характеристики, функції, специфіку, структуру, історичний розвиток тощо. Обидві науки постійно взаємодіють, обидві мають предметом своєї уваги словесність.

Література взагалі й художня зокрема – це вагома, але все-таки лише частина культури певного народу, його історичної пам’яті, а відтак літературознавство тісно взаємодія з такою наукою як історія. Скажімо, при дослідженні творчості певного письменника використовуються відомі вже знання про час, у який він жив і творив, різноманітні історичні джерела: архівні документи, листи, фотографії, епістолярій, мемуари тощо.

Не може обійтись літературознавство (й теорія літератури як його галузь) без взаємодії з мистецтвознавством, адже література – це також мистецтво, а відтак має багато спільного з іншими її видами та різновидами (скульптурою, живописом, музикою тощо). Передусім спільне в них те, що вони образно відбивають дійсність. Українська мова – дивна у своїх лексичних глибинах. Якщо ми переставимо наголос у слові „образно”, то отримаємо зовсім інше значення, яке, на жаль, означає реальне явище, коли, відбиваючи у слові дійсність, спотворюють її до невпізнанності. Фальшування в літературній та митецькій творчості не менше, якщо не більше, ніж в будь-якій іншій галузі людської діяльності.

Теоретичними проблемами мистецтва займається така філософська наука, як естетика – згадаємо, що в річищі філософії протягом століть існувало й літературознавство, а відтак вони мають чимало спільних коренів. Література, як відомо, виокремилася із усної народної творчості (синкретизм), тож літературознавство не може не взаємодіяти з такою наукою, як фольклористика. Оскільки ж у центрі уваги літератури завжди знаходиться людина, її внутрішній світ з психічними реакціями на зовнішні події, то літературознавство не може не мати міцних контактів та взаємозв’язків з психологією, соціологією, економікою та іншими науками, які досліджують усе, що так чи інакше стосується людини й різноманітних проблем її існування в природі та соціумі.

Слід акцентувати особливу увагу на герменевтиці – науці витлумачення текстів, вироблення принципів їх інтерпретації. У античній філософії та філології вона вважалася мистецтвом тлумачення поетичних текстів, багатозначних символів і т.п. Неоплатоники інтерпретували твори Гомера й Гесіода, а християни – Біблію (наука тлумачення в християнстві називається екзегетика) Такі тексти, як біблійна та ведична література, Коран, апокрифи тощо, прийнято називати кодованими. Оскільки Г. є мистецтвом, їй можна вчитися, але водночас вона є явищем неповторним, оскільки кожен „думає своєю думкою” (О.О.Потебня).

Як загальнофілософську проблему герменевтику вперше розглянув німецький вчений Фрідріх Шлегель, а розробляли його співвітчизники Шлейермахер, потім Вільгельм Дільтей, який визначав Г. „як мистецтво розуміння фіксованих на письмі життєвих проявів”. На його думку, людина здатна пізнати лише те, що пережила в безпосередньому досвіді. Життя – це взагалі сукупність пережитих миттєвостей. Тобто людство взагалі не має історії, бо кожна людина є історією, яка, власне, і визначає сутність людини. Різко відділяв світ людей, який треба розуміти, від світу природи, який треба пояснювати. До речі, світ людей і справді треба розуміти, спів ставлячи різні пояснення, а не приймати на віру якесь одне з них. Адже історія, яку ми знаємо з підручників – це завжди лише одна з версій тих чи інших історичних подій, у якій завжди значно більше суб’єктивного пояснення, аніж об’єктивного розуміння.

Бачив Дільтей проблему й у тому, що почуття треба переводити в поняття, а вони в поняття „не вміщаються”. Основою герменевтичної логіки при пізнанні чужого світу вважав „співпереживання”, „вживання”, а власного – інтроспекцію (самоспостереження). А також, аби зрозуміти себе, треба зрозуміти іншого, бо „він є дзеркалом для мене”. Його метод можна висловити тріадою: переживання – розуміння – вираження.

Серед їх послідовників – Е. Гуссерль, Вільгельм Гумбольдт, Мартін Ґайдеггер, Ганс-Ґеорг Гадамер, інші відомі філософи та філологи. В Україні цією проблемою займався засновник міфопоетичної школи Олександр Потебня, який стверджував: „Витлумачити текст – значить повторити акт творчості митця й навіть зрозуміти генія більше, ніж він розумів себе сам у процесі творчості”.

Текст – (від лат.) текстура, тканина. З тканини, як відомо, шиють одяг. Для кого ж текст є одягом? За Ґайдеггером, не люди говорять мовою, а мова говорить людьми, а відтак „мова є помешканням буття”. Розуміння вважав способом життя, бо поза розумінням людського життя просто не існує. Конечність буття загострює переживання людини, але в історичному процесі вона забуває про смерть і розчиняється в емпіриці, перестає бути власне людиною. Життя, у розумінні цього мислителя, відбувається лише в герменевтичному колі, а розуміння виникає на суміщенні двох горизонтів – тексту твору й інтерпретатора. Буття, у розумінні Гайдеґґера, дорівнює пізнанню. „Поет не творець мови, а вісник буття,” – говорив він..

Його учень Гадамер будує свою модель герменевтики. Вийти за межі герменевтичного кола неможливо. Сповідував платонівську ідею передрозуміння (анамнезис). Критично ставився до ідей Просвітництва. Вважав, що з традицією не слід боротися. Радив, відштовхуючись від неї, осягати вічні ідеї, але відкривати при цьому їх нові ракурси.

Православний святий Іоанн Кронштадський стверджував: „Слова, букви – це одяг, а тіло слова – дух”. Але мало хто це розуміє, пересічна людина, як правило, приймає за тіло слова його одяг, звідси й буквальне розуміння текстів. Біблія ж (і не тільки) попереджає, що таке розуміння веде до духовної смерті, тобто втрати людиною здатності до самопізнання. Чимало сторінок з роздумами над цією проблемою є в книзі д.ф.н., професора Львівського національного університету Бориса Потятиника „Медіа: ключ до розуміння” (Львів: ПАІС, 2004).

Існують різні методи тлумачення текстів: психолінгвістичний, психоаналітичний, архетипічний, міфопоетичний, рецептивний, структуральний, літературознавчий тощо. Зрозуміло, що сенс усього тексту чи якогось його фрагменту визначає інтерпретатор, вставляючи його в уже відому сенсову модель – різного роду стереотипи, парадигми, штампи, фрейми. Фрейм (одне з основних понять НЛП) – це ланка між досвідом людини (вродженим і набутим) та мовою, користування якою забезпечує мовленнєву діяльність. Важливі не лише лексичні значення слів, а й інтонація, контекст, ступінь розвитку уваги тощо.