4. Зунр

1 листопада 1918 р. – з ініціативи Української національної ради українські військові частини взяли під свій контроль Львів, Станіслав, Раву-Руську, Коломию та інші міста Східної Галичини. Того ж дня австрійська влада у Львові погодилася на передачу влади Українській Національній Раді.

11 листопада 1918 р. у Львові Українською Національною Радою було створено виконавчий орган влади, уряд - Державний секретаріат. Його голо­вою став К. Левицький, членами - В. Панейко, Л. Цегельський Д. Вітовський, С. Голубович і інші.

13 листопада 1918 р. проголошено ЗУНР: Українська Національна Рада затвердила тимчасі Основний закон, відповідно до якого новостворена Українська держава дістала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), визнача­лися її кордони (70 тис. кв. км території, населення якої - 6 млн. чол. на 71% було українським), герб (золотий лев на синьому тлі) і прапор(жовто-блакитний), громадянство, судочинство. Президентом ЗУНР (з червня 1919 р. диктатором) став Є. Петрушевич, головою уряду - Державного секретаріату - залишився К. Левицький. Основні заходи внутрішньої політики:

1. Було створено ефективну систему управління: центральні органи спиралися на розгалужену й добре організовану систему місцевого управ­ління, авторитетну серед українського населення.

2. В умовах конфлікту з польськими військами створено регулярні війська ЗУНР - Українську Галицьку Армію (УГА) до лав якої швидко й організовано було мобілізовано десятки тисяч чоловік

3. Вживалися заходи для виведення економіки з кризи:

• було встановлено державну монополію на продаж зерна, хліба, цукру, спирту, сірників, шкір, худоби, свиней, заборонено вивіз нафти:

• уведено в обіг власну валюту- гривню та карбованець;

• відновлювалися залізниці

• запроваджено 8-годинний робочий день

4. За законом від 14 квітня 1919 р. ліквідувалося поміщицьке земле­володіння (в основному польське), а земля розподілялася між безземельними та малоземельними селянами,

5. Було затверджено державність української мови, але національним меншостям гарантувалося право на користування своїми мовами, їх представники отримувли до 30 % депутатських місць. Пу­блічні школи проголошувалися державними.

Основні цілі зовнішньої політики ЗУНР:

1. боротьба за міжнародне визнання ЗУНР, насамперед країнами Антанти;

2. припинення війни з Польщею, що не відмовилася від своїх дома­гань на Східну Галичину.

Вже у листопаді 1918 року розпочалася українсько-польська війна, яка йшла з перемінним успіхом і закінчилася перемогою поляків завдяки втручанню Антанти й включенням західноукраїнських земель до складу Польщі з липня 1919 року

Тема 10. Об'єктивні умови і суб'єктивні фактори в процесах гуманітарного, політичного життя народу Питання для самостійної роботи

1. Українізація. Причини та основні напрями українізації.

2. Культурний розвиток у 20-х - на початку 30-х років XX ст.

Питання 1. Українізація. Причини та основні напрями українізації

Важливою складовою культурних процесів у 20 - 30-х ро­ках була політика коренізації, спрямована на те, щоб надати народам, об'єднаним у СРСР, певної "культурно-національної автономії^-" - можливості розвивати свої національні культури і мови.

У квітні 1923 р. відбувся XII з'їзд РКП(б), у порядок денний якого було включено розгляд національного питання. З'їзд проголосив політику коренізації, український різновид якої дістав назву українізації.

Формальним початком українізації є декрет РНК УСРР від 27 липня 1923 р. "Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ" та декрет ВУЦВК і Раднаркому від 1 серпня 1923 р. "Про заходи забезпечення рів­ноправності мов і про допомогу розвиткові української мови".

Причини, що зумовили політику коренізації:

1. прагнення створити у світового співтовариства вра­ження гармонійного і вільного розвитку радянських республік;

2. політика коренізації була засобом пошуку спільної мо­ви з селянством та націоншіьною інтелігенцією;

3. можливість у перспективі зняти протиріччя між народ­ними масами і партійним, радянським, господарським апаратом;

4. прагнення контролювати процес національного відро­дження на окраїнах;

5. коренізація мала змінити Радянський Союз: надати права "культурно-національної автономії"', частково компенсу­вати республікам втрату політичного суверенітету.

Основні напрями політики коренізації:

1. підготовка, виховання та висування кадрів корінної національності;

2. врахування національних чинників при формуванні партійного і державного апаратів;

3. організація мережі навчальних закладів усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи мовами корінних національностей;

4. глибоке вивчення національної історії, відродження і розвиток національних традицій і культури.

Центром українізації став наркомат освіти, який очолю­вав Олександр Шумський, а з 1927 р. - Микола Скрипник.

У практичному здійсненні політики коренізації в Укра­їні виділяються два аспекти:

1. українізація;

2. створення необхідних умов для розвитку національних меншин.

У 1924 р. у складі України утворилася Молдовська Ав­тономна Радянська Республіка; засновано російські, німецькі, грецькі, болгарські, єврейські, польські автономні райони; існу­вали сотні національних сільрад, діяли національні школи.

Результати політики українізації:

1) збільшення питомої ваги українців у партії (54,5 %), в ЛКСМУ (65 %);

2. 78 % шкіл, 39 % технікумів, 30 % інститутів були укра­їномовними;

3. за 1924 - 1927 pp. тираж українських газет зріс у 5 ра­зів, збільшилася кількість і тиражі книжкової продукції україн­ською мовою.

На початку 30-х років під тиском командно-адміні­стративної системи політику коренізації почали поступово згор­тати.

Остаточно політика коренізації в Україні згорнута у 1938 р. Саме тоді вийшла постанова Раднаркому УРСР про обов'язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах. У цьому самому році ухвалено постанову ЦК КП(б)У "Про реорганізацію національних шкіл на Україні".

Причини згортання українізації:

1. Українізація почала виходити за дозволені центром рамки:

• вона охопила все суспільство - культурне життя ре­спублік;

• зростав прошарок української інтелігенції, якій ре­жим Сталіна не довіряв і вбачав у ній ідейного конкурента пар­тії;

• українізація сприяла зростанню національної свідо­мості українців, стимулювала націонал-комуністичні настрої.

3. Прибічники національного комунізму вважали, що кожен народ, у т. ч. й український, має йти до комунізму своїм шляхом, пристосовуючи його до специфічних національних умов.

Питання 2. Культурний розвиток у 20-х - на початку 30-х років XX ст.

Політика українізації найбільш ефективно позначи­лася на сфері культури. Крім того пробудженню національної свідомості, духовному відродженню сприяла Українська рево­люція 1917-1920 pp.

В Україні розгорнулася кампанія з ліквідації неписьмен­ності. Протягом 20-х років кількість неписьменних скоротилася з 76 до 43 % дорослого населення. Протягом наступного деся­тиріччя неписьменність було практично ліквідовано.

У 1925 р. діяло близько 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інститугів, 30 робітфаків.

Українська наука в багатьох галузях вийшла на світовий рівень. її головним центром стала Всеукраїнська академія наук (ВУАН), яка мала три секції: історико-філологічну, фізико-математичну і соціально-економічну. Найбільш плідно працю­вала історико-філологічна секція, де провідну роль відігравав М. Грушевський, який продовжував роботу над головною працею свого життя - багатотомною "Історією України - Руси". У фізико-математичній секції працювали вчені зі світовими іменами - математики Д. Граве та М. Крилов, хіміки В. Кістя-ківський та Л. Писаржевсышй; в соціально-економічній секції - К. Воблий, який започаткував вивчення економічної географії України, статистик і демограф М. Птуха, історик права М. Василенко. Президентами Академії були видатний природо­знавець В. Вернадський, ботанік В. Липський, мікробіолог й епідеміолог Д. Заболотний.

Бурхливий розвиток української літератури у 20-ті роки дав підстави дослідникам порівнювати його з добою Відро­дження. Особливість цього часу - розмаїття літературних напрямків, виникнення і розпад чисельних письменницьких груп.

У Харкові виникли письменницькі організації: "Плуг" - спілка селянських письменників, до якої входили Сергій Пилипенко, Петро Панч, Андрій Головко та інші і "Гарт" - спілка пролетарських письменників, яку очолювали В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, В. Сосюра. Існували також групи "непролетарських" письменників: неокласики (М. Зеров, М. Рильський, М. Драй-Хмара), символісти (П. Тичина, Д. За­гул, Ю. Меженко), футуристи (М. Семенко, Г. Шкурупій).

У 1925 р. після розпаду "Гарту" виникла Вільна акаде­мія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). До неї увійшли письменники, які стали гордістю української літератури: П. Тичина, М. Бажан, В. Сосюра, Ю. Смолич, Ю. Яновський, П. Панч. Ідейним лідером ВАПЛІТЕ був М. Хвильовий, першим президентом - М. Яловий.

Серед драматургів провідне місце посідав М. Куліш. Л. Курбас і його трупа "Березіль" творили новий український театр. Олександр Довженко здобув світове визнання своїми фільмами "Звенигора", "Арсенал", "Земля". Під впливом росій­ської Асоціації художників революції в Україні виникла Асоці­ація художників Червоної України (АХЧУ), що об'єднала у своїх лавах І. їжакевича, Ф. Кричевського, С. Прохорова, М. Самокиша, Г. Світлицького. Обидва об'єднання вважали себе продовжувачами справи передвижників. Якщо митці АХЧУ тяжіли до реалізму, то члени Асоціації революційного мистец­тва України (АРМУ), яку утворили О. Богомазов, М. Бойчук, К. Гвоздик, В. Меллер, В. Седляр, орієнтувалися на авангар­дистський творчий пошук.

Панівним стилем у сфері архітектури в 20 - 30-ті роки був консерватизм, суть якого полягала в граничному прагмати­змі. Характерними рисами цього стилю були доцільність, еко­номічність, фундаментальність, лаконізм у засобах вираження.

Українська музична культура 20 - 30-х років сформува­лася у взаємодії традиційних канонів народного фольклору і спадщини музичної школи М. Лисенка. Обдарована молодь змогла піднести вітчизняну музику на новий щабель. У 1922 р. вона об'єдналася в товариство ім. Леонтовича, активну участь у роботі якого брали М. Вериківський, П. Козицький, Г. Верьовка, Л. Ревуцький. Це мистецьке об'єднання стало своєрід­ним організатором музичного життя республіки.

У цілому в культурному процесі 20 - 30-х років в Україні чітко простежується боротьба протилежних тенденцій'оновлен­ня: гуманістичної, пошукової, творчої і державно-орієнтованої, централізованої, регламентованої.

На початку 20-х років переважає перша, наприкінці 20-х - на початку 30-х років панує друга.