2. Зовнішня політика гетьманського уряду.

Одним із головних завдань гетьманського уряду була боротьба за міжнародне визнання Української держави. Найважливішими напрямками зовнішньої політики були:

1. союз з Німеччиною.

2. установлення дипломатичних відносин з іншими країнами. У період гетьманату Україну визнали 30 країн, а 10 із них мали свої представництва в Києві. Україна мала своїх представників у 23 країнах. Вдалося встановити дипломатичні відносини із Швейцарією, Фінляндією, Польщею та Росією.

3. підписання мирного договору з Росією (12 червня 1918 р.), підтримка контактів із білокозачим Доном.

4. до Української держави було приєднано Гомельський, Путивльський, Римський, Суджанівський, Гайворонський, Бєлгородський, Корочанський, Валуйський, Річицький, Пінський, Мозирський повіти, Холмщину, Підляшшя, 12 повітів Берестейщини, місто Маріуполь. Крим увійшов на правах автономії. Розроблялися проекти федеративного входження Кубані до України. Велись україно-румунські перемови про повернення окупованих етнічних українських земель.

5. 14 листопада 1918 р. П.Скоропадський оголосив грамоту про федеративні зв'язки з небільшовицькою Росією.

Починаючи з літа 1918 р. опозиція режиму П. Скоропадського підсили­лася. Очолив її Український національний союз, головою якого з 18 вересня 1918 р. став В. Винниченко. У боротьбі проти Гетьманату українські соціалі­сти пішли навіть на укладення союзу з більшовиками. 14 грудня 1918 р. П. Скоропадський зрікся влади, а війська Директо­рії УНР увійшли в Київ.

3. Директорія унр

13 листопада 1918 р. для керівництва повстанням з метою відновлення УНР на засіданні УНС (Українського національного союзу) було створено тимчасовий орган — Директорію, до її складу увійшли від українських соціал-демократів були В. Винниченко (голова Директорії), С. Петлюра, А. Макаренко; від українських есерів - Ф. Швець, від соціалістів-самостійників - П. Андрієвський. Директорія у своєму зверненні до україн­ського народу закликала до повстання проти гетьмана.

18 листопада 1918 року війська Директорії під Мотовилівкою розгромили найбільш боєздатні частини гетьманату

14 грудня 1918 р. воєнні частини Директорії вступили до Києва,УНР було офіційно відновлено. Серед членів Директорії існувала розбіжність думок, заважало особисте суперництво В. Винниченка і С.Петлюри. 11 лютого (за іншими даними 10 лютого) 1919 р. В. Винничен­ко подав у відставку і С. Петлюра став одноосібним носієм верховної влади в державі, тобто Директорія поступово еволюціонувала до одноосібної військової диктатури С.Петлюри.

Внутрішня політика Директорії:

1. прагнення утвердити в Україні національний варіант радянської влади без крайнощів більшовицького максималізму;

2. проголошення Акту злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р., який було затверджено на Трудовому конгресі України, Є. Петрушевича, голову Національної Ради ЗУНР, було обрано до складу Директорії. На допомогу Галичині уряд УНР виділив 500 млн. гривень, надав військову і продовольчу допомогу. Проте справжнє об'єднання не відбулося. Через кілька днів після проголошення злуки Директорія під ударами Червоної армії змушена була залишити Київ.

3. законодавча влада передавалася Трудовому Конгресу, який обирався без участі «поміщиків і капіталістів», до яких зарахували інтелігенцію (тобто позбавлення інтелігенції політичних прав)

4. скасування законів гетьманської влади, відновлення 8-годинного робочого дня, встановлення робітничого контролю.

5. Аграрна політика Директорії передбачала конфіскацію поміщицьких земель. Землі площею до 15 десятин не конфісковувались. Не підлягали конфіскації землі промислових підприємств, цукрових заводів, а також землі, що належали іноземцям .Терміни і порядок розпо­ділу землі не визначалися.

6. Закриття утворених за гетьмана установ, заборона вживати російську мову

7. Не було створено дієздатний адміністративний апарат

Зовнішня політика:

1. Директорія у стислий термін розширила міжнародні зв'язки України. Дипло­матичні відносини було встановлено з Угорщиною, Чехословаччиною, Нідер­ландами, Італією, Ватиканом.

2. Директорії не вдалося налагодити необхідний рівень зв'язків з країнами Антанти, Польщею та радянською Росією.

Директорія не змогла навести порядок і налагодити ефективне управління країною. Директорія поступово втрачала контроль над територією, яку перебирали місцеві отамани. Українська армія розпадалася на партизанські загони, які воювали тільки поблизу своїх осель, Так, якщо під час падіння гетьманського режиму в середині грудня 1918 р. Директорія мала 100-тисячну армію, а наприкінці січня 1919 р., перед здачею Києва,— приблизно 21-тисячну. Отамани вдавалися до самоуправ­ства, організовували єврейські погроми. Центральна влада неспроможна була спинити анархію. Ситуація ще більше ускладнилася через висадку в листопаді 1918 р. на півдні України військ Антанти, в основному французьких, які підтримали в Україні великодержавну російську білогвардійську контрреволюцію і стали причиною подальшого поглиблення розколу всередині Директорії. Серед членів Директорії не було єдності: одні виступали за союз із більшови­ками (В. Винниченко, В. Чехівський, М. Шаповал), інші — за союз з Антантою проти більшовиків (С. Петлюра). Доля Директорії вирішувалася насамперед на радянсько-українському фрон­ті (друга війна радянської Росії проти УНР — кінець 1918 р. і початок 1919 р.), де українські війська зазнали поразки

Причини поразки Директорії:

• Директорія не змогла створити життєздатний і стабільний політичний режим;

• у результаті перетворень Директорії ослабла її соціальна опора (інтеліген­ція, значну частину якої зарахували до «поміщиків і капіталістів»; селянство, особливо біднота, яка звинувачувала Директорію в прокуркульській політиці; робітники, бо Директорія або її отамани придушували страйки, забороняли ро­бітничі організації політичного характеру, розганяли профспілки);

• недооцінка впливу більшовицької агітації та пропаганди на населення;

• відсутність єдності національно-демократичних сил;

• вкрай несприятливі зовнішньополітичні обставини (втручання Радянської Росії, Денікіна, Антанти, Польщі)