12. Гарантійні строки та терміни як спосіб посилення захисту прав споживачів

Товари, що надходять в роздрібну торгівлю, повинні мати здатність забезпечувати потреби споживачів упродовж певного проміжку часу. Для цього в законодавстві передбачаються відповідні строки (терміни), зокрема, гарантійні терміни, терміни придатності, терміни експлуатації. Однак законодавство встановлює дещо різні критерії визначення цих понять. Наприклад, у ЦК України застосовується поняття "гарантійний строк" (ст. 675), в Законі України від 12 травня 1991 р. № 1023-ХП "Про захист прав споживачів" (в редакції Закону від 15 грудня 1993 р.) - "гарантійний термін", "термін придатності" (ст. 13), в Законі України від 23 грудня 1997 р. № 771/97-ВР "Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини" - "строк придатності" (ст. 1).

Відповідно до ст. 13 Закону України "Про захист прав споживачів" виробник забезпечує нормальну роботу (застосування, використання) товару, в тому числі комплектуючих виробів, протягом гарантійного терміну, встановленого законодавством або нормативними документами, а в разі його відсутності - договором. При цьому гарантійні терміни на комплектуючі вироби повинні бути не меншими, ніж гарантійний термін на основний виріб, якщо інше не передбачено законодавством чи договором.

Українське законодавство передбачає обов'язковість додержання виробником законодавчо встановлених гарантійних термінів, хоча і не визначає кола відповідних товарів. Така обов'язковість встановлення гарантійних термінів щодо певної категорії товарів сприяє більш ефективному захисту прав споживачів.

Гарантійний термін можна визначити як термін, встановлений законодавством або договором, протягом якого виробник (продавець) зобов'язаний забезпечити споживачеві можливість використання придбаного товару за призначенням, а у разі виявлення протягом цього терміну недоліків - задовольнити вимоги споживача, передбачені законом.

У Законі України "Про захист прав споживачів" не визначено товари, на які обов'язково мають встановлюватися гарантійні терміни. Але, як правило, в обов'язковому порядку гарантійні терміни встановлюються на всю побутову електроніку та іншу складну побутову техніку.

У зазначеному Законі не вказується також, яким мають бути мінімальний та максимальний гарантійні терміни. Що стосується максимального гарантійного терміну, обмежувати його недоцільно, адже виробник чи продавець, підвищуючи термін на власний розсуд, тим самим сприяють підвищенню рівня захисту прав споживачів. Інша справа - яким має бути мінімальний гарантійний термін?

Необхідно зазначити, що Порядок гарантійного ремонту (обслуговування) або гарантійної заміни технічно складних побутових товарів, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 11 квітня 2002 р. № 506, визначає поняття "гарантійний термін зберігання" і "гарантійний термін експлуатації":

гарантійний термін зберігання - термін, протягом якого споживчі властивості товару не повинні погіршуватися за умови дотримання вимог нормативних документів. Гарантійний термін зберігання обчислюється від дати виготовлення товару і закінчується датою, визначеною виробником;

гарантійний термін експлуатації - термін, протягом якого гарантується використання товару, в тому числі комплектуючих виробів та складових частин, за призначенням за умови дотримання споживачем правил користування і протягом якого виробник (продавець, виконавець) виконує гарантійні зобов'язання.

Згідно із ч. 4 ст. 13 Закону України "Про захист прав споживачів" стосовно товарів, на які гарантійні терміни не встановлено, споживач має право пред'явити продавцю відповідні вимоги, якщо недоліки були виявлені протягом 6 місяців, а стосовно нерухомого майна - не пізніше 3 років від дня передачі їх споживачеві. Наведений 6-місячний (3-річний - щодо нерухомості) строк називається претензійним строком. Якщо законодавством встановлюється певний гарантійний термін, виробник або продавець безперечно вправі його збільшувати, оскільки це відповідає інтересам споживачів.

Гарантійний термін зазначається в паспорті на товар або на його етикетці, чи в будь-якому іншому документі, що додається до товару. Гарантійні терміни обчислюються з дня роздрібного продажу. Однак на сезонні товари (одяг, хутряні вироби, взуття та інші) гарантійний термін обчислюється з початку відповідного сезону, що встановлено постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 1994 р. № 172 "Про реалізацію окремих положень Закону України "Про захист прав споживачів". Відповідно до цієї постанови затверджено перелік сезонних товарів, гарантійні терміни за якими обчислюються з початку відповідного сезону, а саме:

- на одяг, хутряні та інші вироби весняно-літнього асортименту - з 1 квітня;

- на одяг, хутряні та інші вироби осінньо-зимового асортименту - з 1 жовтня;

- на взуття зимового асортименту - з 15 листопада по 15 березня;

- весняно-осіннього асортименту - з 15 березня по 15 травня, з 15 вересня по 15 листопада;

- літнього асортименту - з 15 травня по 15 вересня.

При продажу товарів за зразками, поштою, а також у випадках, коли час укладання договору купівлі-продажу і час передачі товару споживачеві не збігаються, гарантійні терміни обчислюються від дня доставки товару споживачеві, а якщо товар потребує спеціальної установки (підключення) чи складання - від дня їх здійснення. Якщо день доставки, установки (підключення) чи складання товару, а також передачі нерухомого майна встановити неможливо або якщо майно перебувало у споживача до укладання договору купівлі-продажу, гарантійні терміни обчислюються від дня укладання договору купівлі-продажу.

При виконанні гарантійних ремонтів гарантійний термін збільшується на час перебування товару (роботи, послуги) в ремонті. Зазначений час обчислюється від дня, коли споживач звернувся з вимогою про усунення недоліків. При обміні товару його гарантійний термін обчислюється заново від дня обміну.

Захист прав споживачів на якісний товар здійснюється також шляхом встановлення термінів придатності і термінів служби (експлуатації).

Термін придатності - це термін, установлений виробником товару, протягом якого органолептичні, фізико-хімічні, медико-біологічні та інші показники товару в разі дотримання відповідних умов зберігання повинні відповідати вимогам нормативних документів.

Відповідно до ч. 2 ст. 13 Закону України "Про захист прав споживачів" термін придатності встановлюється для лікарських засобів, харчових продуктів, виробів побутової хімії, парфумерно-косметичних та інших товарів, споживчі властивості яких можуть з часом погіршуватися і становити небезпеку для життя, здоров'я, майна і навколишнього середовища, який зазначається на етикетках, упаковці або в інших документах, що додаються до них при продажу, і який вважається гарантійним терміном. На відміну від гарантійного терміну, термін придатності обчислюється від дати виготовлення (а не від дати продажу), яка також має бути вказана на етикетці або в інших документах і визначається або часом, протягом якого товар є придатним для використання, або датою, до настання якої товар є придатним для використання.

Згідно зі ст. 1 Закону України "Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини" строком придатності харчового продукту до споживання вважається проміжок календарного часу, визначений виробником цього продукту згідно з законодавством, протягом якого органолептичні, фізико-хімічні, медико-біологічні та інші показники харчового продукту повинні відповідати чинним в Україні нормам і правилам у разі додержання відповідних умов зберігання.

Різниця між гарантійним строком і строком придатності полягає в тому, що якщо зі спливом гарантійного терміну товар може не втратити своїх властивостей і може використовуватися в майбутньому впродовж невизначеного часу, то зі спливом терміну придатності товар, як правило, втрачає свої властивості, що робить неможливим його використання за призначенням. Окрім того, при виявленні в товарі недоліків у період дії гарантійного терміну можливе їх усунення шляхом ремонту, однак, як правило, неможливе виправлення недоліків, які виявилися У товарах після спливу терміну придатності.

У законодавстві, зокрема про торговельну діяльність, поряд із поняттям "термін придатності" досить часто вживається також поняття "термін реалізації" (пункти 29, 30, 40, 41 Порядку заняття торговельною діяльністю і правил торговельного обслуговування населення, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. № 108).

Законом України "Про захист прав споживачів" передбачене поняття "термін служби товару", але не дається його визначення. Воно наводиться, зокрема, в Інструкції про порядок продовження терміну служби (ресурсу) наземних засобів радіотехнічного забезпечення польотів і авіаційного електрозв'язку цивільної авіації України, затв. наказом Міністерства транспорту України від 11 листопада 2003 р. № 871, згідно з якою терміном служби є календарна тривалість експлуатації засобу від початку експлуатації чи її поновлення після ремонту до переходу в граничний стан (п. 1.8).

Виробник зобов'язаний забезпечити можливість використання товару за призначенням протягом терміну його служби, передбаченого нормативним документом або встановленого ним за домовленістю із споживачем, а в разі відсутності таких термінів - протягом 10 років. Для цього він повинен забезпечити технічне обслуговування та гарантійний ремонт товару, а також випуск і поставку для підприємств, що здійснюють технічне обслуговування та ремонт, в необхідних обсягах і асортименті запасних частин протягом усього терміну виробництва товару, а після зняття з виробництва - протягом терміну служби, в разі відсутності такого терміну - протягом 10 років (ст. 12 Закону).

Термін служби товару не є гарантійним терміном, протягом якого виробник зобов'язаний безоплатно усувати виявлені недоліки в товарі та забезпечувати використання його за призначенням. Такий обов'язок покладається на виробника (продавця) лише в межах гарантійного терміну.

Треба звернути увагу на той факт, що термін служби товару (термін експлуатації) може визначатися на розсуд виробника. Редакція ст. 12 Закону України "Про захист прав споживачів" допускає, що виробник може самостійно встановлювати терміни служби товару. Але у будь-якому разі експлуатаційний термін не може бути меншим гарантійного терміну, адже за таких умов виробники можуть встановлювати їх значно меншими 10 років, знижуючи їх до мінімально можливих.

13. Особливості управління господарською діяльністю у комунальному секторі економіки

Стаття 24.Особливості управління господарською діяльністю у комунальному секторі економіки

1.Управління господарською діяльністю у комунальному секторі економіки здійснюється через систему організаційно-господарських повноважень територіальних громад та органів місцевого самоврядування щодо суб'єктів господарювання, які належать до комунального сектора економіки і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління.

2.Правовий статус окремого суб'єкта господарювання у комунальному секторі економіки визначається уповноваженими органами управління відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів. Відносини органів управління між зазначеними суб'єктами у випадках, передбачених законом, можуть здійснюватися на договірних засадах.

3. Суб'єктами господарювання комунального сектора економіки є суб'єкти, що діють на основі лише комунальної власності, а також суб'єкти, у статутному фонді яких частка комунальної власності перевищує п'ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує органам місцевого самоврядування право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів.

4.Законом можуть бути встановлені особливості здійснення антимонопольно-конкурентноїполітики щодо комунального сектора економіки, а також додаткові вимоги та гарантії права власності Українського народу і права комунальної власності при реалізації процедури банкрутства щодо суб'єктів господарювання комунального сектора економіки.

5.Органи місцевого самоврядування несуть відповідальність за наслідки діяльності суб'єктів господарювання, що належать до комунального сектора економіки, на підставах, у межах і порядку, визначених законом.

1. У господарському комплексі значна його частина представлена комунальним сектором економіки. Пов'язано це з передачею у комунальну власність об'єктів соціально-культурного призначення та житла, що знаходилося у віданні підприємств різних форм власності (у першу чергу державних чи тих, що перебували раніше у державній власності); створенням нових суб'єктів господарювання, покликаних вирішувати завдання, що стоять перед територіальними громадами, і реалізацію повноважень, що делегуються державою. Правове регулювання процесів передачі об'єктів з державної у комунальну власність забезпечує Закон України «Про передачу об'єктів права державної і комунальної власності» від 3 березня 1998 р. Відповідні місцеві ради (обласна, районна, міська, селищна, сільська, районна у місті) на своїй території створюють господарюючі суб'єкти. Повноваження по створенню комунальних підприємств, установ, організацій визначені у ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Суб'єкти господарювання, які належать до комунального сектору економіки, отримують від територіальних громад, органів місцевого самоврядування комунальне майно, необхідне для реалізації покладених на них завдань на праві господарського відання або права оперативного управління.

Реалізуючи свою компетенцію щодо суб'єктів комунального сектору економіки, органи місцевого самоврядування використовують систему організаційно-господарських повноважень, закріплених у законодавстві України.

2.У комунальному секторі економіки господарюють суб'єкти різних організаційно-правових форм. У створенні та діяльності багатьох із них існують особливості, передбачені нормами галузевого, а отже, спеціального законодавства. Наприклад, особливості створення та діяльності комунальних установ охорони здоров'я регулюються Законом України «Про основи охорони здоров'я» від 19 листопада 1992 р., в галузі шкільної освіти — Законом України «Про освіту» від 23 травня 1991 р. тощо.

Більшість підприємств, організацій, установ, заснованих на комунальній власності, у процесі створення чи наступної діяльності наділяються органами місцевого самоврядування статутними фондами. Відповідно до закону майно, що знаходиться у господарюючого суб'єкта, може перебувати у нього на праві господарського відання або права оперативного управління.

На праві господарського відання майно закріплюється за комунальними комерційними підприємствами (див. коментар до ст. 78), на праві оперативного управління — за комунальними некомерційними підприємствами, комунальними установами. Специфіка правового режиму комунального майна, що перебуває у комунальних суб'єктів господарювання, серед іншого, характеризується тим, що останні використовують не належне їм майно. Власником об'єктів комунальної власності є територіальні громади сіл, селищ, міст. Комунальні ж підприємства, установи, організації, по суті, організують господарське використання об'єктів власності територіальної громади. Обумовлюється це тією обставиною, що найважливішим повноваженням із тріади повноважень власника — розпорядженням вони не володіють.

Важливе значення для діяльності суб'єкта господарювання, як того, що належить до комунального сектору економіки, так і не належного до нього, є його правовий статус, що закріплюється у статуті чи іншому документі, наприклад положенні. Статут визначає мету створення та діяльності суб'єкта господарювання комунальної власності, умови створення статутного фонду, особливості організації управління та інші умови, передбачені ст. 57 ГК (поряд з іншими установчими документами).

Між органами місцевого самоврядування та підприємствами (іншими господарюючими суб'єктами) існують не лише субординаційні відносини, а й відносини рівноправності, зокрема, при укладенні угод на виконання робіт, послуг, виготовлення продукції після перемоги господарюючих суб'єктів у тендерних торгах.

3.Суб'єктом господарювання комунального сектору економіки може бути комунальне унітарне підприємство, установа, організація. Крім них, до суб'єктів комунального сектору економіки ГК відносить інших суб'єктів господарювання, у статутному фонді (у майні) яких частина комунальної власності перевищує п'ятдесят відсотків, що надає їм право вирішального голосу. Зазначеними суб'єктами є господарчі товариства (див. гл. 9 ГК), банки. До суб'єктів господарювання у комунальному секторі економіки відносяться також об'єднання за участю комунальних підприємств, де частка останніх перевищує п'ятдесят відсотків.

4. У комунальному секторі економіки об'єктивно створюються передумови для функціонування монопольних суб'єктів господарювання. Системи забезпечення життєдіяльності населених пунктів, яке не є комерційно вигідним, знаходяться у сфері інтересів територіальних громад і в силу своєї специфіки не можуть дублюватися або дублювання є з економічних чи інших міркувань неможливим, недоцільним. Прикладом можуть слугувати системи водопостачання, каналізації, забезпечення надходження місцевих зборів тощо. Такий підхід підкріплений вимогами антимонопольного законодавства (Закон України «Про природні монополії тощо).

Законодавство про банкрутство, виходячи із особливостей функціонування підприємств комунального сектору економіки, важливості їх для забезпечення життєдіяльності населених пунктів, надало право місцевим радам приймати рішення, які не допускають їх банкрутства.

5.Відповідальність за результати діяльності суб'єктів господарювання, що належать до комунального сектору економіки, реалізується у вигляді настання негативних наслідків для майна, що перебуває у користуванні комунальних підприємств, установ, організацій. Таке майно, залежно від його правового режиму, може бути відчужене без згоди відповідної ради, нанього може бути накладений арешт або воно іншим способом обмежується у використанні. Іншими несприятливим наслідком може бути припинення діяльності суб'єкта господарювання комунальної власності, що виконував значущу для територіальної громади функцію, і, таким чином, рада повинна буде створювати інший суб'єкт, що заповнить «прогалину». А це спричиняє витрати і втрати матеріального та іншого характеру.

Органи місцевого самоврядування також повинні компенсувати видатки суб'єктів господарювання комунального сектору економіки, зумовлені виконанням рішень рад, їх органів, якщо таке виконання не було забезпечено відповідними матеріальними та грошовими ресурсами.

1. Держава здійснює управління державним сектором економіки відповідно до засад внутрішньої і зовнішньої політики.

2. Суб'єктами господарювання державного сектора економіки є суб'єкти, що діють на основі лише державної власності, а також суб'єкти, державна частка у статутному фонді яких перевищує п'ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів.

3. Повноваження суб'єктів управління у державному секторі економіки- Кабінету Міністрів України, міністерств, інших органів влади та організацій щодо суб'єктів господарювання визначаються законом.

4. Законом можуть бути визначені види господарської діяльності, яку дозволяється здійснювати виключно державним підприємствам, установам і організаціям.

5. Держава реалізує право державної власності у державному секторі економіки через систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління щодо суб'єктів господарювання, що належать до цього сектора і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління.

6. Правовий статус окремого суб'єкта господарювання у державному секторі економіки визначається уповноваженими органами управління відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів. Відносини органів управління з названими суб'єктами господарювання у випадках, передбачених законом, можуть здійснюватися на договірних засадах.

7. Держава застосовує до суб'єктів господарювання у державному секторі економіки усі засоби державного регулювання господарської діяльності, передбачені цим Кодексом, враховуючи особливості правового статусу даних суб'єктів.

8. Законом встановлюються особливості здійснення антимонопольно-конкурентної політики та розвитку змагальності у державному секторі економіки, які повинні враховуватися при формуванні відповідних державних програм.

9. Процедура визнання банкрутом застосовується щодо державних підприємств з урахуванням вимог, зазначених у главі 23 цього Кодексу.

10. Органам управління, які здійснюють організаційно-господарські повноваження стосовно суб'єктів господарювання державного сектора економіки, забороняється делегувати іншим суб'єктам повноваження щодо розпорядження державною власністю і повноваження щодо управління діяльністю суб'єктів господарювання, за винятком делегування названих повноважень відповідно до закону органам місцевого самоврядування та інших випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами.