PRAKTIKUM_Ch_1_NOVIJ_2014

651

виривали, а святі останки зневажали ногами. І інше досить багато, гідне плачу і неподобство робили ці предтечі антихриста. Премудрий суд твій, Христе-царю, над нами, тому що він нез’ясовний і незбагненний! І можна було бачити всевеликий та Божественний храм Софії, - це небо земне престол слави Божої, колісницю херувимів і другу твердь небесну, творіння рук Божих, видовище і справа незвичайна, всієї землі радіння, храм прекрасний, із прекрасних найпрекрасніший: усередині його заборонених святилищ, а також на їх жертовники і трапезах, турки їли і пили і на них же приводили у виконання і здійснювали свої розпусні наміри і похоті з жінками, дівчатами і хлопчиками. Хто не оплакав би тебе, храм святий?! Усюди було всіляке зло, і голова всякого з нас відчувала біль. В оселях плач і нарікання, на перехрестях крики, в храмах сльози, - скрізь стогони чоловіків і стогони жінок: турки хапають, тягнуть у рабство, розлучають і гвалтують. Ті, хто користувався в народі пошаною, тепер осоромлені, а багатії принижені подібно нечестивицю. Площі, роги вулиць – на всякому місці і всюди все було повно усіляких зол. Жодне місце не залишилося необшуканим і непограбованим. О, Христе-царю! Від горя і біди, в яких ми тоді були, спаси всякий місто і всяку країну, де мешкають християни! Щоб знайти заховані гроші, нечестивці перерили всі сади і будинки і, знайшовши, навантажилися дуже численними новими і давніми скарбами та іншими дорогоцінними речами.

Розділ 9. І ось, коли місто було взяте, емір, вступивши в нього, негайно ж з усією ретельністю учинив пошуки імператора, - причому в свідомості не тримав він нічого іншого, як тільки дізнатися, живий цар чи помер. Деякі, повернувшись з пошуків, говорили емірові, що цар втік. Інші говорили, що ховається в місті; а треті, - що, борючись, помер. І ось, бажаючи упевнитися в істині, послав він деяких туди, де купами лежали трупи вбитих християн і нечестивців. Дуже багато голів убитих вони обмили водою, щоб дізнатися, чи не імператорська чи це випадково. І не могли б вони дізнатися її, якби не знайшли бездиханне тіло імператора, яке пізнали по царських чоботях – по взуттю, на якому, як це у звичаї у імператорів, були зображені фарбами золоті орли.

652

І, дізнавшись про це, емір став вельми веселий і радісний: і за наказом його ті християни, що знаходилися там поховали царське тіло з імператорськими почестями. Жаль, жаль мені, якого божественне провидіння зберегло на деякий час в живих! Всього ж життя цього високоповажного в імператорах і найтихішого мученика було сорок дев’ять років, три місяці і двадцять днів.

Емір же, загордившись внаслідок настільки великої перемоги і сповнившись видатного марнославства, став жорстоким і безжальним. І ось прийшов до нього великий дука, кір Лука Нотара, - вчинив йому поклоніння: і показав йому великий скарб, який тримав раніше захованим, - і каміння, і перли, і інші багатства, гідні царів, так що, побачивши все це, емір і вся рада його дивувалися. І сказав Нотара емірові: «Все ця я беріг для царської твоєї величності. І ось тепер вручаю цей дар тобі й прошу прийняти це моління і прохання раба твого». А сподівався він завдяки цьому отримати свободу із домом своїм. І сказав йому у відповідь емір: «О, напівсобака, нелюдський пройдисвіт і вертун! Мав ти таке багатство і не допоміг ним, царю – повелителю твоєму і місту – батьківщині твоїй ? А тепер з тієї ж підлістю і підступністю, з яким звик діяти і чинити від юнацтва твого, ти хочеш обдурити й мене і уникнути того, що належить тобі? Скажи мені, нечестивець: хто віддав у руки мої це багатство твоє і все це місто ?» Каже йому Нотара: «Бог». Емір же сказав йому: «Якщо бог все це дарував мені, а тебе і всіх інших віддав рабами у руки мої, то що ж ти говориш, негідник, даремні слова ? Чому ж ти не відіслав мені все це, перш ніж я почав війну проти вас або перш ніж здобув перемогу над містом, щоб заслужити мою милість і винагороду? Тепер же таки не ти даєш мені це, а бог». І негайно ж наказав емір катам, щоб кинули Нотара у в’язницю і ретельно чатували. Наступного дня за наказом еміра знову привели Нотара до трону Мехмеда. І каже йому емір: «Якщо ти не хотів допомогти царю і вітчизні своїй настільки незліченним багатством, яке мав, то чому ж не дав ти доброї ради царю, коли я повідомив йому, щоб з миром і любов’ю він віддав мені це місто, а я б взамін з любов’ю і дружбою дав йому інше місце, щоб не було такої різанини між нами?» Нотар же сказав йому у відповідь: «Не я винен у цій

653

справі, а венеціанці і мешканці Галати, які обіцяли царю надіслати йому на допомогу флот і військо». І каже йому емір: «Багато ж ти знаєш помилкових вигадок! Але зараз не такий час, щоб брехнею ти міг допомогти собі». І наказав емір, щоб наступного дня на площі Сухого пагорба спочатку на очах Нотара умертвили двох його синів, про яких колись той просив

царя, щоб одного з них цар вшанував званням великого контоставла, а іншого званням великого логофета, - а потім вбили і його самого, що і було виконано. Такий кінець мали діяння Луки Нотара. Потім, за наказом еміра, після цього було вбито багато знатних візантійських архонтів, а також резидент Венеції з його сином і посол Каталонії з його двома синами. Хотів він потім убити і Контаріні, а також інших благородних венеціанців, але вони дали грошей і різного роду обіцянки Зода-паші і були помилувані. І ось послав він в Галату і, багатьох упіймавши там, теж перебив: і

всякі обіцянки, які раніше давав їм, поставив в ніщо, а визначив, щоб і вони були його данниками. Алі-пашу, відіславши від себе, ув’язнив у якусь вежу, а через кілька днів убив і його з причини, про яку ми вже говорили, тобто за те, що Алі-паша радив йому не починати війни проти міста, - щоб західні християнські володарі у відповідь на це не об’єдналися і не вигнали турків з Європи і т. д., як написано про це вище. І ось смерть його заподіяла всьому війську еміра безмірну скорботу, тому що він був любимим усіма і у всіх справах був хорошим радником еміра.

ЛАОНІК ХАЛКОНКОДІЛ ІСТОРІЯ

Книга VІІІ

654

На початку наступного літа1 Мехмед, син Амурата, заготовивши в Азії величезну кількість вапна, почав будувати в Європі фортецю, звану Лаймокопія.

Він будував її поблизу Пропонтіди, на Босфорі, в тому місці, де переправа з Азії була найкоротшою. Залучаючи туди людей з Азії та людей з Європи, він взявся за справу, розділивши роботу між стратигами та іпархами. Цар будував цю фортецю для того, щоб зробити безпечним своє повернення на батьківщину і щоб люди з Заходу, які прийдуть на трієрах, не були в змозі перешкодити його переправі або змінити стан його справ в Азії. Ця фортеця мала бути йому дуже корисною і при облозі Візантія. Цар будував три вежі, найбільші з усіх нам відомих, з тим, щоб, спираючись на них, захищатися від ворога, що пливе по морю. Дві вежі він споруджував з боку суші, третю, найбільшу, будував на березі. Вежі він крив свинцем. Товщина кріпосної стіни була 22 фути. Ширина веж навіть більше того – 30. Побудувавши за три місяці фортецю, цар почав війну з Візантієм набігом на місцевість навколо його. Не чекаючи літа, ледь тільки встановилася весна2, Мехмед, син Амурата, пішов походом проти Візантія. Він наполегливо думав про цей похід як до, так і після спорудження над Пропонтидою фортеці Лаймокопії. З Азії та Європи викликав він людей на узбережжі будувати судна, хоча там ще стояла сувора зима. Він споряджав кораблі і трієри, він лив гармати, найбільші з усіх, де б то не було відомих нам у той час. Вирішивши, що вже настав час вирушати в похід, цар послав вперед з європейським військом стратига Європи Сарадзу, наказавши везти і велику гармату. Кажуть, вона була така важка, що її волокли 70 пар биків і до 2 тис. чоловік. Прибувши на місце, Сарадза насамперед взяв розташовані поблизу Візантія вежі. В них ховалися працюючі на полях землероби. Одні вежі Сарадза примусив до здачі голодом, інші взяв із бою, а людей, вивівши звідти, зарізав. І тоді ж, заодно, він спустошив околиці Візантія. Через деякий час до Візантію підійшов сам цар і став табором від моря до моря. Простір праворуч від царя до так

126 березня 1452 р.

222 квітня 1453 р.

655

званих Золотих воріт було зайнято табором всього азіатського війська. Ліворуч – до так званих Дерев’яних – встало військо Європи. Між ними – сам цар з яничарами і тими людьми ставки, які зазвичай розбивали свої намети поблизу царського. Зять же царя, Заган, вишикував своє військо в місцевості, що лежить на іншому березі, вище Галати. Кажуть, все військо доходило до сорока міріад. Що ж до в’ючної худоби, то число її в царському таборі, мабуть, удвічі перевершувало число людей. Адже турки приганяють в табір худобу в такій великій кількості для того, щоб вона везла достатньо корму для себе і для [бойових] коней. Везла вона й продовольство для людей.

З усіх відомих нам народів тільки турки, куди б вони не вирушали в похід, так забезпечують себе продовольством, щоб воно було у них в достатній кількості. Вони женуть із собою верблюдів, безліч мулів, навантажених припасами. Мулів женуть і для інших своїх потреб. Деякі ведуть з собою коней, верблюдів і своїх найкрасивіших мулів – з бажання похвалитися ними. Незабаром після прибуття царя до Візантію до нього по морою підійшов і флот, трієр – до тридцяти, малих же суден близько двохсот. Дізнавшись про наближення царського флоту, елліни протягнули по морю залізний ланцюг від Галати, що знаходиться на іншому березі, до стін Візантія, близько так званого акрополя. Судна, що знаходилися в той час у Візантії, і які прийшли: одні – на допомогу, інші – у справах торгівлі, елліни поставили за ланцюгом. Так думали вони перешкодити царському флоту проникнути всередину, в затоку Візантія. Ця затока тягнеться вздовж міста протягом 80 стадій, а далі, в глиб материка – на 150. Стіна міста з боку затоки не дуже міцна, і затока близько від неї неглибока, так що суднам важко по ній плисти. З боку ж суші місто захищене двома стінами. Одна велика, надійна, інша менша, але з зовнішнього боку її знаходиться рів. Він викладений каменем. Ширина рову – плетр1. Цар і елліни вирішили оборонятися, вишикувавшись на зовнішній стіні, оскільки вона була захищена ровом. Вони знову повторили свій старий прийом, застосований ними проти Амурата, коли він, свого часу2, облягав

1Приблизно 31 м.

2Січень 1422 р.

656

місто. І ось цар негайно з різних сторін підсунув до міста багато облогових знарядь, встановив дві гармати і почав бити по міській стіні.

Одну гармату він поставив проти палацу еллінських царів, іншу – проти так званих воріт Романа, за якими стояв сам еллінський цар. І в багатьох інших місцях турецького табору були встановлені гармати з яких стріляли по еллінам. Але ті дві були найбільші й метали камені вагою в 2 таланти з гаком. Кажуть, що ці камені чорного кольору, за дорученням царя, привозили в його табір з Евксинського понту. Пушкар царя був родом дак, звали його – Орбан. Він жив спочатку у еллінів, але, не маючи засобів до існування, покинув їх і прийшов у ставку царя. Найнятий тоді ж за велику плату, він виготовив царю знамениті гармати.

З гармат стріляли в такий спосіб. Спочатку стріляли з гармат менших розмірів, що стояли обабіч великої. Пускали камені вагою по півталанта. Ці два камені руйнували стіну. Слідом за ними метали великий камінь вагою в 3 таланти. Він обрушував значну частину стіни. Цей незвичайної ваги камінь, пущений з надлюдською силою, наносив неймовірну шкоду. Кажуть, при польоті цього каменю стояв непереносний гул і земля тряслася на 400 стадій навколо. Гармати обрушували зовнішню стіну і її башти. При цьому вони наносили ушкодження і внутрішній стіні. Упродовж дня гармаш метав сім каменів, вночі

– один, вдень отримував вказівку, куди йому потрібно стріляти вночі. І, звичайно, спочатку еллінів охопив божевільний жах. Яничари і інше перебуваюче в таборі військо принесли з табору до міських стін і засипаного рову обтягнуті білою і червоною повстю облогові щити. Зробивши насип біля зовнішньої сторони рову і проробивши в ній отвори, вони стріляли в еллінів з гармат, пускали стріли.

Для еллінів же турки були невидимі і недосяжні, зашкодити їм було неможливо. Рив цар і підземні ходи, що вели під стіну. Його землекопи спорудили чотири високі вежі на котках. Встановили і укріплення, щоб з них негайно починати підпал міста. Втім, підкоп не вдався. Елліни, помітивши, що вороги риють підземні ходи, самі стали рити назустріч. Просунувшись вперед, вони виявили землекопів царя. За допомогою вогню

657

виштовхнули турків і оволоділи ходами. Зробив цар і високу дерев’яну вежу, а в ній багато провідних наверх драбин, щоб піднятися по них на стіну і перейти її. Так приготувався цар до облоги міста з суші.

Зважаючи на неможливість проникнути в глибину затоки з боку моря, щоб уже з усіх боків нападати на місто, цар вирішив витягнути судна на берег біля табору Зага і перетягнути їх в затоку. І тут через гори, тягнучи судна по землі, він проволік їх з вітрилами на берег біля табору Зага і перетягнув їх у затоку. Він переправив до 70 пятдесятивесельних і тридцятивесельних кораблів і підготував всі для спуску їх на наступний день в затоку. А тут на березі затоки люди царя приготували гармати і збиралися дати відсіч тому, хто задумає напасти і перешкодити спуску кораблів на воду. Побачивши на березі затоки готові до спуску судна, елліни посадили людей на всі, що були у них кораблі і рушили на ворога. Вони хотіли, якщо зможуть, спалити кораблі турків.

Як було вирішено, так і зробили. Посадивши людей і озброївшись, елліни попливли, прагнучи спалити витягнуті на берег судна. Однак турки помітили їх наступ, пустили в хід гармати і пошкодили з числа еллінських кораблів два тридцативесельних, які негайно стали тонути. Люди, що не вміли плавати, негайно гинули. А ті, хто виплив на берег до турків, були [ними] взяті в полон. З настанням дня турки відвели полонених до воріт міста і вбили там. І елліни – було, звичайно, і в них в оковах деяка кількість взятих у полон турків – вбили своїх полонених. Вони привели їх до зубців стіни, що знаходилася проти табору турків, і стратили. Елліни хотіли, щоб доля полонених тієї та іншої сторони була однакова. Кораблі ж царя, оскільки ніхто не заважав більше спустити їх на воду, попливли до міста. Тоді цар негайно став будувати міст між містом і так званою землею Керамарійців, яка лежала навпроти нього. З’єднували попарно дерев’яні бочки, зв’язували їх міцно одна з одною, щоб по них, як по мосту переправити військо Зага з табору до міста.

Таким чином, Візантій виявився обложеним з усіх боків. Становище його і еллінів ставало важким. Оскільки Візантій займав великий простір (адже окружність його, більша, ніж

658

окружність інших сучасних нам міст, досягала приблизно 111 стадій) і оскільки люди були розставлені по всьому місту, він виявився не дуже-то добре захищеним. Упродовж сорока днів турки наполегливо били по стіні з гармат і обрушили значну її частину, чотири башти і інші укріплення. Били вони також і по великий стіні. Обрушили і її башти. Спочатку й елліни поставили на стіні гармати, що в них були і метали камені вагою в три півталанти і цілилися в гармату царя. Однак вони нічого не досягли, але тільки розхитали і пошкодили свої стіни. А гармата більша розірвалася при першому ж пострілі. Елліни звинуватили свого гармаша в тому, що він підкуплений царем і хотіли його стратити. Втім, не маючи ясних доказів для звинувачення, відпустили. Ділянки стіни, зруйновані гарматами царя, елліни спішно зміцнювали ночами, загороджуючи драбинами і дерев’яними бочками.

У той час як це відбувалося, царю повідомили, що з Егейського моря до Візантію пливуть кораблі. Це були два вантажних судна з хлібом. Одне, більше – генуезців, інше – царя еллінів. Дізнавшись про це, цар якнайскоріше посадив людей на трієри та інші судна і послав назустріч кораблям, які перебували вже близько і йшли до міста з досить сильним попутним вітром. Проти цих кораблів вийшли в море трієри та інші судна турків. Спочатку турки напали на грецький корабель. Він скоро був би взятий, якщо б кораблі генуезців не повернули до нього на допомогу, і не понісся на трієри турків. Цар в’їхав на коні в море

ікричав з берега, підбадьорюючи своїх. Врятовані таким чином кораблі увійшли в гавань. У цьому бою був поранений в око наварх царя Пантогл і, як він сам говорив царю, своїми ж. Він запевняв, що якби не рана, він узяв би кораблі еллінів. Втім, завдяки рані він уникнув покарання, і цар не зробив йому нічого поганого. А тих, кого підозрював у замаху на наварха, цар схопив

іпосадив у в’язницю, збираючись вбити. Коли стіна була вже настільки зруйнована, що яничари при нападі могли б увірватися в місто, цар наказав, як годиться, запалювати в таборі вогні. Робив він і інші приготування, збираючись через день розпочати напад. Глашатай оголошував у таборі, що цар віддає війську місто на розграбування, а жителів – у рабство. Розповідають же й таке. Коли стіна була зруйнована гарматами, син сінопского

659

архонта Скендера, по імені Ісмаїл, почав переговори з еллінами щодо миру. Говорив він так: «Елліни, ви самі знаєте, ви знаходитесь на краю загибелі. Що, не пошлете до царя посла для переговорів про мир? Якщо ви захочете доручити цю справу мені, я доб’юся для вас миру. Звичайно, я добре знаю, що ви будете зобов’язані мені вдячністю, якщо я зроблю це для вас. Якщо ж цього не трапиться, місто ваше буде поневолене, цар вас всіх погубить. Дружин і дітей ваших ми зробимо рабами, і ви відчуєте нестерпні страждання. Отже, пошліть якнайскоріше вірну людину. Я приведу його в ставку царя і

добуду для вас мир». Це сказав він на раді грекам. Було вирішено послати вісника, доручивши дізнатися, який намір царя, в чому він полягає. Тільки після цього елліни хотіли вирішити, що їм вигідніше зробити. Дізнатися намір царя вони послали людину незнатну. Коли він, наведений Ісмаїлом, з’явився в ставку, цар зажадав від греків щорічно сплачувати йому десять міріад. Якщо ж елліни не в змозі сплатити, нехай залишають місто і йдуть зі своїм майном куди кому завгодно. Коли це було повідомлено еллінам, вони стали радитися і вирішили краще знову піддатися небезпекам облоги, ніж, сівши на кораблі, покинути місто без бою. Мені ж здається, що цар вимагав це для виду, бажаючи дізнатися настрій еллінів, а вірніше, бачачи, як прийшли в непридатність укріплення, він хотів знати, що думають про себе самі елліни, чи вважають вони своє становище твердим. Елліни відповіли тільки те, що я сказав.

Коли все було готове для нападу, цар скликав яничарів і звернувся до них з такою промовою: «Яничари, сини мої, куди б не йшов я походом, найпрекрасніші подвиги завжди здійснювали ви. Взяти це місто залежить від вас. Але знайте і це. Я вас питав і ви відповідали, що взяти це місто можливо. Треба тільки, щоб я зруйнував вам його стіни. Водячи вас навколо міста, я питав, чи достатні вже руйнування. І наскільки вам було потрібно, настільки я стіни зруйнував. Тепер же, коли прийшов час іти на приступ, я кажу вам наступне. Ви, що у всіх боях заслужили собі і колись і тепер велику славу, підкорите мені це царство. Знайте, багато є земель в Азії і Європі. Кращу з них дам я першому, хто підніметься на стіну. Я відплачу йому як слід, я дам йому в нагороду багату область, і люди нашого племені назвуть його

660

долю блаженною. Але якщо я дізнаюся, що будь-хто повернувся в намет, а не боровся на стіні, то, навіть якщо б він зник, відлітаючи на крилах, втеча не врятує його від болісної смерті. Ідіть на цей самий прекрасний і праведний бій. Будуть у вас раби, за яких вам багато дадуть, будуть і жінки, і діти, і великі багатства цього міста!»

У відповідь на цю промову декадархи1 і лохаги2 стали заспокоювати царя, обіцяючи, що вони будуть вриватися в місто, не озираючись. Це були якраз ті декадархи і лохаги, яких цар водив раніше навколо міських стін і питав, чи можна вже увірватися в місто. Вони ж просили стіни зруйнувати ще до того стану, який їм здавався достатнім. Тепер же вони просили, як милості, повернути людей, схоплених за замах на наварха. Адже їх підозрювали в тому, що вони поранили в око наварха. Цар погодився і відпустив людей на догоду яничарам. Потім цар вирішив іти на приступ. Він послав у табір глашатая оголосити, що на світанку рушить на місто. Тому, хто відзначиться він обіцяв нагороду; що не вийшли в бій – покаранням була призначена смерть. Західи3, обходячи табір, нагадували воїнам про те, що очікує їх за вченням пророка, посмертна слава, кажучи, що полеглим в бою пророк обіцяв блаженство. Говорили й інше, що у них належить.

Елліни наказали генуезцю4, що прибув до них на допомогу з великим кораблем і трьома стами гоплітів, стати там, де помістився сам цар, і де саме яничари збиралися увірватися в місто. Вони давали цей наказ, бажаючи, щоб він зі своїми гоплітами саме там приготувався відбивати ворога. У той же час і сам цар еллінів, готовий прийти на допомогу зі своїми людьми, стояв недалеко від нього. І кардинал сарматський Ісідор5, про якого я згадував раніше, перебував тоді у Візантії і допомагав еллінам, які зазнали нападу. Приїхав він незадовго до облоги, щоб скликати собор і помирити еллінів з архієреєм римлян6. Але

1Начальник над 10 солдатами.

2Начальник над 100 солдатами.

3Шейхи.

4Джованні Джустініані Лонг.

5Київський митрополит Ісидор. Халкоконділ називає народи старовинними іменами. Сарматами він називає русичів.

6Римський папа.