sbornik

в особливому правовому режимі, бо належить подружжю, а не одному з них. Логічно було б указати, що спадкується після смерті одного з подружжя лише те майно, право на яке він мав за життя. Втім, складність полягає в тому, що кожен з подружжя мав право на майно в цілому і право це — спільної сумісної власності, тобто таке право, яке не припускає поділ на частки, щоб визначитися з тим, що кому з них належить (ч. 1 ст. 368 ЦК). І якщо в ст. 371 ЦК йдеться про те, що можливе звернення стягнення на частку майна, що є в спільній сумісній власності, шляхом виділу частки з такого майна, то в ст. 1226 ЦК, не враховуючи ці тонкощі, вже вказується на спадкування частки в праві спільної сумісної власності, що суперечить самій сутності цього права.

Насамкінець необхідно зазначити й на такі особливості прав, що входять до складу спадщини, як право на вклад у банку (фінансовій установі) та прав на майно, обмежене в обороті (наприклад, зброї, дозвіл на яку мав спадкодавець і не мають спадкоємці). Що стосується права на вклад, то воно входить до складу спадщини (ч. 2 ст. 1228 ЦК) незалежно від способу розпорядження ним. Втім, оформлення прав на спадкоємців може бути різним — від розпорядження банку (фінансовій установі) до заповіту, що не коливає правового режиму цих прав як складової спадщини.

Спадковий пасив:

–майнові обов’язки за договорами — сплатити певну суму, виконати певну роботу, надати послуги, передати майно, за певним винятком. Так, наприклад, не переходять у спадщину, а отже не входять до складу спадщини обов’язки управителя майна (ст. 1044 ЦК);

–майнові обов’язки недоговірної природи — відшкодування заподіяної спадкодавцем шкоди, сплата винагороди за обіцянкою спадкодавця (гл. 78 ЦК);

–майнові обов’язки зі сплати неустойки (штрафу, пені) — ст. ст. 549, 624 ЦК;

–майнові обов’язки з відшкодування збитків — ст. 623 ЦК;

–майнові обов’язки з відшкодування моральної шкоди — ст. ст. 1230, 1231 ЦК;

–компенсувати розумні витрати на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця — ст. 1232 ЦК.

Важливим при вирахуванні обсягу майнових обов’язків є те, що їх можна вимагати на виконання лише в межах вартості одержаного спадкоємцями спадкового майна — активів. Це питання має важливе значення, по-перше, для спадкоємців, які перед прийняттям спадщини можуть порахувати те, що їм врешті-решт дістанеться (надійде у їх власність), бо нечасто трапляються ситуації, коли особа прагне отримати собі мороку, гасячи чужі борги і нічого не отримуючи взамін або отримуючи настільки незначну кількість активів, що нівелює їх привабливість у порівнянні з клопотом щодо погашенню боргів. По-друге, це має значення для суддів при вирахуванні вартості вимог до спадкоємців.

Спадкування прав учасників господарських товариств, членів кооперативів, акціонерів або корпоративних прав. Спадкування після смерті засновника приватного підприємства

Як зазначалося, право на участь у товариствах визначається у ст. 100 ЦК як особисте немайнове право, з чого не можна зрозуміти, що мав на увазі законодавець,

коли визначав, що право участі у товаристві «не може окремо передаватися іншій особі». Звичайно, що одразу постають принаймні три питання:

–а не окремо передаватися воно може?

–якщо так, то поєднано з чим (з якими правами) воно може передаватися?

–чи зберігається в цьому разі їх немайнова сутність?

Для відповіді на них будемо виходити з незаперечних положень: право участі в товаристві — це право учасника товариства. Учасник товариства як такий має сукупність прав, перелічених у ст. 116 ЦК, які за своєю суттю є як майновими (право на отримання частини прибутку товариства, право вимагати виплати йому вартості частки майна товариства, пропорційній його вкладу до статутного капіталу при його виході з товариства, право на відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства тощо), так і немайновими (брати участь в управлінні товариством, одержувати інформацію про його діяльність).

До того ж обидва види прав тісно пов’язані між собою і навіть невідривні, що і стало підставою визичити їх як корпоративні права. Втім ЦК не оперує поняттям корпоративних прав, а роз’єднує права учасників товариств на особисті немайнові, яким є право участі, до того ж без визначення змісту цього права і прав на частку в статутному (складеному) капіталі як майнових прав. Останні можуть відчужуватися і спадкуватися. Однак саме за такого підходу і виникають проблеми, бо штучне роз’єднання прав учасників товариств приводить до спірного становища, коли право участі в товаристві як немайнове право не може відчужуватися або переходити у спадщину, а у сукупності з майновими правами переходити може. Отже, не можна включити до складу спадщини право участі в товаристві, але це і безглуздо, бо насамперед для спадкових відносин мають значення майнові права. Тоді що переходитиме у спадщину? Очевидно, що право на частку в статутному (складеному) капіталі.

Важливо при цьому простежити єдність спадкування особистих немайнових та майнових прав учасника товариств та навпаки — коли спадкуються лише майнові права.

Як сукупність майнових та особистих немайнових прав учасника товариства переходить право на акції, частку, пай. Так, акція як об’єкт цивільних прав та цінний папір успадковується і до спадкоємців акціонера переходять всі права, що надаються акцією. Тобто спадкоємці стають акціонерами (учасниками АТ), а значить, до них переходять як майнові, так і немайнові права участі в товаристві.

В інших господарських товариствах, де частка не втілена в цінний папір, спадкоємці також набувають прав померлого учасника товариства. Наприклад, у повному товаристві (п. 1 ч. 1 ст. 129 ЦК), але за умови вступу спадкоємців до товариства (ч. 1 ст. 130 ЦК), хоча в ЦК і не вказано, чи відбувається це за волею спадкоємців, чи всіх учасників повного товариства. Трохи по-іншому цей процес протікає в товаристві з обмеженою відповідальністю, де йдеться про спадкування частки у статутному капіталі, внаслідок чого спадкоємець стає учасником, але за умов, якщо такий перехід прав не обумовлений згодою інших учасників товариства у випадку, що передбачає таке в статуті товариства (ч. 5 ст. 147 ЦК).

В окремих випадках (якщо спадкоємець не виявив згоди вступити в повне товариство або інші учасники товариства з обмеженою відповідальністю не виявили бажання прийняти його до товариства за умов наявності такого правила в статуті) у спадкоємця виникає право вимоги до товариства сплатити йому частку майна товариства, пропорційну його частці в статутному (складеному) капіталі товариства. Виникає цікава ситуація, коли право участі в товаристві не переходить до спадкоємця, а переходить право майнової вимоги.

Жодних подібних нюансів не виникає при спадкуванні майна учасника товариства власників житлового будинку, до спадкоємців якого автоматично переходять усі права спадкодавця — не тільки власника квартири (тоді до складу спадщини включатиметься право на квартиру), а і його права як учасника товариства власників будинку. Необхідно також відрізняти право на пай у житлово-будівельному кооперативі та квартиру, вартість якої сплачено і яка стала власністю особи, що померла. Наприклад, суперечливою видається ситуація, коли в заповіті зазначалося, що пай в ЖБК заповідач заповідає своїй дружині та синові в рівних частках, а квартиру — синові. Після смерті заповідача прийняли в члени ЖБК його дружину. Внаслідок цього виникають непорозуміння стосовно того, чи може бути в ЖБК власник квартири, який не є членом ЖБК, і як різняться право на пай та право на квартиру, адже право на пай супроводжує членство в ЖБК для обслуговування головного права — права власності на квартиру. Вважаю, що такого бути не повинно.

Слід зауважити, що перехід у спадщину зазначених прав не тягне за собою перехід інших прав спадкодавця — наприклад, на заняття посад у товаристві.

Безумовно, що для унеможливлення такої плутанини в об’єктах спадкування та й узагалі для поліпшення цивільного перебігу слід було б говорити про корпоративні права, а не про права учасників товариств майнового та немайнового характеру.

Не менше питань викликає спадкування у випадку смерті засновника приватного підприємства. Відомо, що в ЦК така організаційно-правова форма юридичних осіб не передбачена, але вона є в ГК (ст. 113). На мій погляд, як орендні, спільні, іноземні підприємства, підприємства з іноземними інвестиціями, так і приватні підприємства самі по собі, тобто як окрема організаційно-правова форма, існувати не можуть. Дійсно, чи можна створити підприємство з іноземними інвестиціями? Ні, адже воно створюється у формі господарського товариства, в якому бере участь іноземний інвестор. Чи може бути зареєстроване іноземне підприємство? Ні, адже воно також являє собою господарське товариство, єдиним учасником якого є іноземна особа. Так само не можна створити спільне підприємство, не можна також заснувати орендне підприємство, які тільки продовжують існувати, якщо були створені в період з 1992 по 1995 р. Тобто всі різновиди підприємств, передбачені в гл. 11 ГК, не мають права на існування в дійсності. Не може існувати і приватне підприємство, яке по своїй сутності являє собою господарське товариство з одним або кількома учасниками. Тобто, як кажуть, нічого і город городити.

Між тим, на практиці не тільки продовжують існувати приватні підприємства, а навіть, хоч і зрідка, створюються нові. В такому разі приватне підприємство є юри-

майном прибуток приватного підприємства, а порядком отримання його у спадщину — виключно ліквідацію приватного підприємства як юридичної особи.

Безумовно, такий підхід є неприйнятним не тільки тому, що пропонує найскладніший шлях, та ще й невигідний не лише спадкоємцям, а й державі, бо ліквідується суб’єкт підприємницької діяльності, платник податків, роботодавець для певних людей. Навряд чи можна таке вітати. Але вади в іншому — у неправильному розумінні спадкового майна. Ним не може бути прибуток, оскільки це суперечить економічній сутності прибутку. Прибуток — це не майно і не право, а показник підприємницької діяльності. Право на прибуток є лише частиною інших майнових прав засновника приватного підприємства і штучно виокремлюватися з них не може. Навіть якщо зосередитися лише на праві засновника на прибуток, чи може це бути відповіддю на запитання про те, хто ж має право на все інше майно приватного підприємства? А саме в ньому має бути сутність проблеми.

Ще раз зазначу, що такі спірні висловлювання і діаметральні позиції, непорозуміння на практиці і в теорії викликані недосконалим регулюванням правового статусу приватного підприємства. Для розв’язання ж суто практичної проблеми необхідно рухатися конкретним шляхом. Тому, підсумовуючи наведене вище, пропоную такий шлях.

1.Установити, чи є приватне підприємство власником, чи має право господарського відання на майно (це має бути закріплене в його статуті).

2.Якщо приватне підприємство є власником свого майна, то його засновник має корпоративні права, які і входять до складу спадщини.

3.Якщо приватне підприємство є суб’єктом права господарського відання, то засновник є власником майна приватного підприємства, а тому до складу спадщини входитиме майно приватного підприємства (або єдиний майновий комплекс приватного підприємства, або підприємство приватного підприємства).

І у першому, й у другому випадках необхідно внести відповідні зміни до державного реєстру. При цьому юридична особа (приватне підприємство) залишиться тим самим як суб’єкт права, а зміниться його засновник (засновники).

Оформлення права на спадщину в разі спільної сумісної власності на квартиру*

Згідно із ЦК України існують два види спільної власності — спільна часткова та спільна сумісна. Частина 3 ст. 355 ЦК передбачає, що право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. При цьому спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно (ч. 4 ст. 355 ЦК України).

Згідно з Законом «Про приватизацію державного житлового фонду» у осіб, які приватизували житло (квартиру, кімнату, будинок — надалі йменуватимемо «жит-

* Нотаріат для вас. — 2008. — №1/2. — С. 50–52.

ло»), виникає право спільної власності. Згідно з ч. 2 ст. 8 зазначеного Закону передача займаних квартир (будинків) здійснюється в спільну сумісну або часткову власність. Відтак, Законом, так само як і Цивільним кодексом України, встановлюється альтернатива. При цьому зазначається на передачу житла у спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім’ї, які постійно мешкають в цьому житлі, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов’язковим визначенням уповноваженого власника житла. Словосполучення «за письмовою згодою» може відноситися до самого факту виявлення бажання одержати житло у власність, до виду спільної власності та до обидвох аспектів. Аналіз ч. 2 ст. 8 вказаного Закону надає можливість стверджувати, що безумовним є прояв та висловлення насамперед волі осіб, які мають право на приватизацію, на одержання у власність квартири. Адже всупереч їх волі вони набути у власність житло не можуть. У той же час вони можуть висловитись і за те, який вид спільної власності обрати — часткову чи сумісну.

За ч. 1 ст. 357 ЦК України частки у праві спільної власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. У разі ж спільної сумісної власності частки взагалі не визначаються (ч. 1 ст. 368 ЦК України), але при виділі частки з майна, що є у спільній сумісній власності, кимсь із співвласників, вважається, що частки кожного з співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду (ч. 2 ст. 370 ЦК України).

Отже, і в тому, і в іншому випадку співвласники житла опиняються в рівному становищі, якщо інше не передбачено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.

Таким чином, можливі такі варіанти прав співвласників житла:

1)спільна часткова, в якій частки визначаються рівними;

2)спільна сумісна, в якій частки не визначаються, але у разі виділу частки

змайна вважається, що їх частки у праві рівні.

Все це має враховуватися при оформленні права на спадщину у випадку смерті одного з співвласників, які мають за свідоцтвом право спільної часткової власності на житло.

Слід вказати на неправомірність відмови деяких нотаріусів в оформленні права на спадщину квартири після смерті одного з співвласників, мотивуючи це тим, що квартира перебувала в їх спільній сумісній власності, і тому не існує тих часток, які підлягали б спадкуванню. Неправомірною є вимога до спадкоємців звернутися до суду, який би визначив розмір часток співвласників. По-перше, при цьому відсутній спір, і посилання спадкоємців до суду навіть не штучно його створює, а імітує наявність спору. По-друге, вирішення цього питання в добровільному порядку не суперечить закону.

У разі відсутності спору між співвласниками, які звернулися до нотаріуса з оформленням права на спадщину и готові були втілити свою домовленість у письмову форму у разі потреби в цьому, нотаріус не має жодних підстав для відмови. Всяка домовленість допускається законом (насамперед ЦК України), якщо вона

не коливає загальних засад, суті відносин між сторонами або це прямо заборонено законом (ч. 3 ст. 6 ЦК України). Більше того, цивільне законодавство встановлює презумпцію домовленості приватних осіб, тобто вони можуть домовлятися про що завгодно, аби це не суперечило вищенаведеним підставам, за яких це забороняється. Про презумпцію та про домовленість йдеться й у ст. 1267 ЦК України. Презумпція рівності часток у спадщині кожного з спадкоємців та їх можливість змінити це правило за домовленістю між собою розглядалися вище.

Отже, не тільки існує загальна можливість досягти домовленості між спадкоємцями, а це є навіть зайвим, адже ЦК виходить з презумпції рівності всіх співвласників, будь то спільна часткова, чи спільна сумісна власність. Про це ж зазначається в ст. 1278 ЦК України. Вони могли домовитися про інше, але всі разом, тобто за життя одного з співвласників. Цього зроблено не було, а це значить, що регулювання їх прав піддається загальному правилу про те, що припускається рівність їх часток (ч. 2 ст. 370 ЦК України), хоча про частки при спільній частковій власності йтися не може.

Дійсно, про останнє зазначається лише в певному контексті, коли вирішується питання про виділ частки з майна. Принаймні так позначено в ст. 370 ЦК України. У випадку ж оформлення спадщини не йдеться ані про виділ, ані про визначення часток в майні. Застосовувати ж аналогію нотаріус не має права. Співвласники після смерті одного з них не ставлять питання про виділ їм часток в майні, наприклад, квартирі (скажімо, по кімнаті кожному), а про оформлення права на цю квартиру як спадкоємців померлого. Згідно з ч. 2 ст. 1296 ЦК України, якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається кожному з них із визначенням імені та часток у спадщині інших спадкоємців.

Увідсутність спору між спадкоємцями і за наявності презумпції рівності часток

успільній власності звернення до суду може завершитися лише підтвердженням рівності часток всіх співвласників, у тому числі померлого. Втім це і так слідує з закону. Навіть, якщо гіпотетично припустити, що суд визнає за померлим співвласником більшу частку, ніж за іншими, то врешті-решт спадкувати цю частку все одно вони будуть порівну і це не змінить остаточний розмір їх часток у спадщині. Це ще раз підтверджує зайвість звернення до суду.

Підсумовуючи наведені вище міркування, слід вказати, що у разі, коли свідоцтво видано співвласникам, які мають право спільної сумісної власності на приватизовану квартиру та один з яких помер, спадщину оформлюють на інших співвласників, частки яких в остаточному розмірі, позначеному в свідоцтві про право на спадщину, визначаються рівними. У випадку виникнення спору, як і з будь-яких питань, спадкоємці можуть звернутися до суду. Нотаріус примушувати їх до цього не має права.

РОЗДІЛ 5

ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО

Глава 14

ЩОДО ЗАГАЛЬНИХ ПОЛОЖЕНЬ ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНОГО ПРАВА

Відступлення прав в іпотечних відносинах*

При будівництві багатоповерхового житлового будинку, що зводиться із залученням коштів фізичних та юридичних осіб, виникає ціла система договорів, які покликані не тільки привести до виникнення у певних осіб права власності на відповідне житло, а й забезпечити належне виконання тих договорів, які для цього укладаються.

Протягом строку існування відповідних зобов’язань може відбуватися заміна сторін у тих чи інших договорах. Це викликане різними причинами, серед яких не тільки неможливість або небажання особи продовжувати перебувати у цих відносинах, а й такі «об’єктивні причини», як смерть особи, а також вимушеність цього, оскільки такої заміни вимагає закон для забезпечення належного виконання договору.

У правовідносинах з будівництва житла прямо і безпосередньо фігурує договір про відступлення майнових прав як механізм забезпечення належного виконання забудовником своїх обов’язків. Разом із тим постає питання про випадки та значення відступлення прав вимоги в усьому спектрі зазначених правовідносин, включаючи, насамперед, іпотечні відносини. Іншими словами, слід визначитися, що являє собою відступлення прав вимоги, в яких випадках воно можливе, які наслідки цього, як це відбувається та як оформлюється.

Для цього варто пригадати, що таке цесія. Цесією йменується відступлення права вимоги. Для її характеристики потрібно визначитися з деякими питаннями, що часто виникають на практиці:

1)чи є цесія (відступлення права вимоги) окремим договором;

2)що становитиме предмет цесії;

3)хто виступатиме сторонами цесії;

4)умови, за яких наступає відступлення прав, та заборони;

5)форма цесії;

6)зміст цесії.

1. Сутність цесії. По-перше, такий термін у ЦК відсутній. По-друге, з теорії відомо про цесію як про відступлення прав. По-третє, це таке відступлення права, котре спричиняє заміну сторони в зобов’язанні (тобто замість однієї особи —

* Нотаріат для вас. — 2006. — №11. — С. 11–16.

кредитора виступає вже інша особа, а перший кредитор вибуває з зобов’язання). По-четверте, якщо це так, то варто говорити про універсальне правонаступництво, тобто до нової особи переходять усі права, а не лише окремі правомочності кредитора. По-п’яте, важливо, коли укладається договір цесії, або що служить підставою для його укладення.

ЦК присвячує цьому питанню статті 512–519. Це загальні норми. Спеціальні норми містяться у ст. 24, 42 Закону України «Про іпотеку», ст. ст. 10, 13, 18, 21, 32 Закону України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю». За ЦК передбачено порядок (механізм) відступлення, а за спеціальними законами — підстави відступлення, вимоги до дій сторін, пов’язаність зобов’язання з відступлення прав вимоги з іншими зобов’язаннями (основним зобов’язанням та іпотечним), сторони правовідносин та наслідки відступлення.

По суті цесія — це цивільно-правовий правочин, що укладається між первісним та новим кредитором та передбачає перехід до останнього зобов’язальних прав вимоги. Функціонально цесія забезпечує юридичну можливість заміни учасників зобов’язального правовідношення при дотриманні незмінності його предмета та змісту.

Правочин, в якому знаходить своє втілення відступлення зобов’язального права вимоги, має відповідати всім ознакам правочину. Його юридична характеристика: двосторонній, консенсуальний, він може бути як відплатним, так і безвідплатним. Крім того, цесії притаманні й специфічні риси — абстрактний та розпорядчий характер.

Цесія не є окремим видом договору, вона являє собою правочин, який опосередковує перехід права власності. Внаслідок цього цей правочин (цесія) може бути договором купівлі-продажу (якщо відступлення прав є оплатним, тобто за передачу прав однією особою іншій перша отримує винагороду) або дарування (у випадку відсутності виплат за відступлення прав).

Вона може являти собою індосамент — передавальний напис на ордерному цінному папері (наприклад, векселі, чеку, коносаменті). Індосамент, вчинений на цінному папері, переносить всі права, що з нього випливають, на особу, якій чи за наказом якої вони передаються. З передачею прав на цінні папери безпосередньо пов’язується не тільки механізм відступлення права вимоги на підставі правочину, а й передання права власності на речі, з якими пов’язані ці зобов’язальні права. Причому різницю між ними провести досить складно.

Цесією може бути й окремий договір, який йменується факторингом (тобто договір, що становить ще один окремий випадок заміни сторони в зобов’язанні). Ці відносини піддані окремому регулюванню в ЦК — гл. 73.

Враховуючи наведене, слід вказати на неправильність, на мій погляд, такої позиції нотаріусів, коли вони посвідчують (або допомагають укласти, консультуючи з цього приводу) договір цесії, сторонами якого визначають цесіонарія та цедента,