Розділ 13. Духовне життя суспільства і культура

Функція емоційного регулювання життєдіяльності людини. Вона знаходитьсвійвиявувиробленніізастосуваннірізноманітнихформемоційного настрою і знімання психологічних напруг, які виникають у процесі розумової та фізичної праці, побутових відносин людей. Засобами емоційного регулювання є співи, танці, ігри, кіно, телебачення тощо.

Ціннісно-орієнтаційна функція. Культура як система цінностей формуєвлюдинипевніціннісніпотребийорієнтації. Зарівнеміякостями знань, а також за моральними якостями оцінюють рівень її культури. Моральний та інтелектуальний зміст, як правило, виступає критерієм відповідної оцінки.

Людинотворча, абогуманістична, функція. Цеінтегруючафункція.

Культура є способом і засобом саморозвитку індивіда, його матеріальногоідуховногосвіту. Вонаємірою«олюднення» самоїлюдини, мірою людяності її ставлення до природи, суспільства, інших людей, до самої себе. Культура є тим виміром людського буття, який відповідає за розвиток людини як людини. Усе, що створене, будь-який предмет цивілізації зберігає в собі здібності і властивості людини, відображує її історичний досвід, потреби, цінності. Саме в процесі предметної діяльності, вісторичномупроцесісоціальногожиттястворюєтьсятілоцивілізації і культури — світ людини, світ її сил, можливостей.

Отже, культура невіддільна від людини як соціальної істоти. Те повсякденне розуміння, з яким ми зустрічаємося, говорячи «це — некультурналюдина», — невірнезфілософськоїточкизору. Тутправильніше було б сказати, що людина погано вихована або недостатньо освічена. З філософської точки зору людина завжди культурна, тому щовонаєсоціальнаістота, асуспільствабезкультуринеіснує. Ступінь же розвиненості культури може бути різним залежно від умов, у яких розвивається людство, від можливостей, які воно має. Таким чином, культура служить мірою розвитку людини.

Висновки

1.Духовне життя суспільства є надзвичайно важливим елементом його життєдіяльності, від оптимального процесу розвитку якого залежить його загальний процес.

2.Суспільнасвідомість— цесукупністьідеальнихформ, якіохоплюють і відтворюють суспільне буття і які вироблені людством у процесі освоєння природи й історії.

275

Частина друга. Онтологія, гносеологія, соціальна філософія

3.Культура — це сфера специфічної діяльності людини, те, що відрізняє олюднений, гуманізований світ від усього іншого. Хоч би

зяких позицій підходити до визначення шляхів розвитку суспільства: економіки, соціальної, політичної і духовної сфер — вирішальним фактором завжди буде сама людина і перш за все її культурний розвиток.

4.Культура— цеісторичнорозвиненасистемастворенихлюдиною матеріальних і духовних цінностей, соціокультурних норм, способів організації поведінки і спілкування, а також обумовлений способом матеріального виробництва процес розвитку суттєвих сил людини.

Контрольні запитання

1.Які основні складові духовного життя суспільства?

2.Що таке суспільна свідомість і як вона співвідноситься із суспільним буттям?

3.Якою є структура суспільної свідомості?

4.Що таке буденна і теоретична свідомість?

5.Що таке ідеологія і суспільна психологія? Як вони співвідносяться між собою?

6.Які є критерії розмежування форм суспільної свідомості?

7.Які форми суспільної свідомості були домінуючими у різні історичні епохи?

8.У чому полягають гносеологічні і психологічні причини існування релігії?

9.Яку роль у житті суспільства і людини відіграє мистецтво? 10. У чому полягає специфіка масової свідомості?

11. У якому співвідношенні перебувають індивідуальна і суспільна свідомість?

12. Визначте культуру як філософську категорію.

13. Що таке духовна культура, який її основний зміст?

14. Як категорії «освіченість», «інтелігентність» і «духовність» співвідносяться з поняттям «культура»?

15. У чому знаходять свій вияв соціальні функції культури?

276

Розділ 14

Сенс і спрямованість історії

Відомо, щосутністьімісцебудь-якогосоціальногоявищаврозвит- кусуспільстваможназрозуміти, якщорозглядатийоговєдностізрозвиткомусьогосуспільствавцілому, тобтовмежахзагальногоісторичного процесу. Звідси неминуче виникають питання, що стосуються всієї історії людства: чи існує якась мета історичного розвитку; у якому напрямі рухається всесвітня історія; чи має історія якийсь певний зміст? На ці запитання дає відповідь розділ філософії, що дістав назву «філософія історії». З огляду на те, що в сучасних підручниках недостатньо уваги приділяється розкриттю предмета філософії історії, її структури і функцій, пропонуємо цю тему почати з розгляду саме цих проблем.

§1. Предмет, структура та функції філософії історії

Предмет філософії історії. Що таке «філософія історії» і в чому полягає предмет її вивчення? Відповідаючи на це запитання, можна навести визначення філософії історії, що дається авторами Філософського енциклопедичного словника: «Філософія історії — розділ філософії, пов’язаний з інтерпретацією історичного процесу й історичного пізнання». Звідси випливає, що філософія історії являє собою складову частину філософії. Предметом же філософії історії є інтерпретація, розкриття змісту історичного процесу й історичного пізнання. Однак такий підхід до визначення філософії історії є не єдиним, оскількивпродовжісторичногорозвиткупредмет, проблематикафілософії історії істотно змінювалися і сьогодні сприймаються різними напрямами філософії історії неоднаково.

Так, наприклад, предметомдослідженняісториківіфілософівантичного періоду (Геродот, Платон, Фукідід, Аристотель, Плутарх та ін.) була взаємодія природи і людини, опис і розгляд «сирих» історичних фактів без їхнього теоретичного осмислення і зведення в єдину філоcофсько-історичну систему.

Предметом філософії історії Середньовіччя (Августин та ін.) була проблемавзаємодіїБогаілюдини, визначеннязмістуісторичногопро-

277

Частина друга. Онтологія, гносеологія, соціальна філософія

цесу, рушійною силою якого вважалося Боже провидіння, дослідження призначення і завдань історичних праць.

В епоху Відродження і Нового часу (Нікколо Макіавеллі, Джамбатіста Віко, Френсіс Бекон, Томас Гоббс та ін.) предметом філософії історії стає спрямованість історії, а також роль людини, класів в історичномупроцесі(ОгюстенТ’єррі, ФрансуаГізо, ОгюстМіньє). Вепоху Нового часу виникає і сам термін «філософія історії», що вперше вжив у 1765 р. французький просвітитель Вольтер (1694–1778), який доводив, що історик повинен не просто описувати історичні події, а філософськи осмислювати історичний процес. Пізніше для Гегеля

ізасновників діалектичного матеріалізму (Карл Маркс і Фрідріх Енгельс) основним предметом філософії історії став пошук загальних закономірностей і діалектики історичного прогресу.

НаприкінціХІХ— напочаткуХХст. виниклобагатоновихнапрямів філософіїісторії, кожнийзяких, усвоючергу, мавсвійвласнийпредмет дослідження. Так, наприклад, представники теорії історичного кругообігу (Микола Данилевський, Освальд Шпенглер, Арнольд Тойнбі), як

іїхніпопередники, ставилизаметувиявленнязакономірностейісторичного процесу. Представники численних напрямів християнської філософіїісторії: неотомізму(ЖакМарітен, ЕтьєнАнріЖільсонтаін.), неоавгустизму (Моріс Блонд, Габріель Марсель, Жан Лакруа), тейярдизму (П’єр Тейяр де Шарден), а також екзистенціалізму (Карл Ясперс) центральнупроблемувбачалиупроблемізмістуісторії. Прибічникигносеологічної теорії і критики історичного пізнання (Вільгельм Дільтей, БенедеттоКроче) необмежуютьсяісторіографією, ааналізуютьщейісторичнепізнаннявширокомурозумінніцьогослова. Свійспецифічний предмет мають і неокантіанська філософія історії (Вільгельм Віндельбанд, Генріх Ріккерт), «аналітична» філософія історії (Ернест Нагель, Карл Гемпель та ін.). Важливою особливістю багатьох сучасних напрямів філософії історії ХХ ст. є те, що їх предметом стають глобальні проблеми світової історії, сучасної цивілізації тощо.

Отже, як бачимо, різні філософсько-історичні школи не мали єдиного підходу до проблеми предмета дослідження, у зв’язку з чим філософи-дослідники по-різному інтерпретували історичний процес. Проте, узагальнивши їхні підходи, можна зробити висновок, що філо-

софія історії — це розділ філософії, який пояснює зміст, закономірності, основні напрями історичного процесу, а також обґрунтовує методи його пізнання.

278

Розділ 14. Сенс і спрямованість історії

Структура філософії історії. Спроба визначити структуру філософії історії дозволяє зробити висновок, що цей компонент також залежить від методологічних установок послідовників того чи іншого напряму філософії історії. Водночас, якщо не звертати уваги на несуттєві розбіжності, можна виокремити основні проблеми, що їх розглядає більшість напрямів філософії історії.

Назвемо і коротко розглянемо основні складові частини філософії історії.

Онтологіяфілософіїісторії— цескладовачастинафілософіїісторії, що розглядає проблеми власне історичного буття: змісту і напряму історії, соціального прогресу, соціального детермінізму, становлення єдиного історичного простору, визначення основ єдності всесвітньої історії, місця людини у світобудові, питання історичного часу і т. ін. Важливе місце у цьому розділі посідає вивчення логіки розвитку суспільства, взаємозв’язку і взаємозалежності його різних сторін тощо.

Гносеологія філософії історії головну увагу приділяє проблемам історичного пізнання, а саме: вивченню, аналізу і поясненню історичнихфактівіподій, визначеннюспецифікиісторичногознання, пошуку істини в історичному пізнанні і т. д.

Історія філософії історії досліджує проблеми виникнення і розвитку філософії історії, формування її предмета, процес внутрішньої диференціації філософії історії, у ході якого виникли різні напрями

ітечії філософії історії. Важливими проблемами цього розділу філософії історії є також питання періодизації історичного процесу, визначення місця філософії історії серед інших суспільних наук тощо.

Антропологія філософії історії вивчає місце людини в історично-

му процесі, роль у цьому процесі суб’єктів історії і відповідає на питання: «Хто робить історію?». Як правило, представники різних напрямів філософії історії до суб’єктів історичного процесу відносять народ, націю, масу, натовп, соціальні класи і видатних особистостей

іпо-різному відповідають на поставлене питання.

Функції філософії історії. Предмет і специфіку філософії історії неможливоповністюрозкрити, нерозглянувшипитанняпроїїфункції. Ґрунтуючисьнавжезробленомувисновкупроте, щофілософіяісторії є складовою частиною філософії, можна припустити, що функції філософії історії в основному такі самі, як і функції філософії в цілому. Протеслідпам’ятати, щофілософіяісторіїмаєсвоїспецифічніоб’єкт, предмет, методи, мету і завдання дослідження, що дозволяє нам гово-

279