Частина друга. Онтологія, гносеологія, соціальна філософія

ністьновогопоглядунадiалектику, новогоїїтлумаченнязурахуванням науки та практики при переосмисленнi її принципiв, законiв i категорiй.

Висновки

1.Дiалектика як загальна теорiя розвитку дає ключ до розумiння її сутностi, вiдображаєреальнi процесиуприродi, суспiльствi i мисленнi такими, якими вони є в дiйсностi.

2.Дiалектикапiдходитьдовивченняпредметiвi явищзточкизору їх виникнення, руху i розвитку, а тому орiєнтує на конкретне, багатостороннє дослідження об’єктивних процесiв.

3.Поряд з діалектикою існують метафізична концепція розвитку, софістика, еклектика, екзистенціальнадіалектика, синергетикаінизка інших. Окремi фiлософськi школивiдкидаютьдiалектикуяксхоластику. Це означає, що вона вимагає подальшого осмислення i дослiдження.

Контрольні запитання

1.Що означає термiн «дiалектика»? Як змiнювався змiст поняття дiалектики у процесi iсторичного розвитку фiлософiї?

2.У чому різниця історичних форм діалектики?

3.Чи правомiрно твердити, що матерiалiстична дiалектика — цевиправленаi полiпшенадiалектикаГегеля? Визначтеїхні загальнi риси i принциповi вiдмiнностi.

4.Що таке об’єктивна дiалектика i де вона себе проявляє?

5.У яких формах iснує суб’єктивна дiалектика? Що таке матерiалiстична дiалектика?

6.Що являє собою діалектика як метод?

7.Що таке принцип? Назвіть основні принципи діалектики.

8.Що таке зв’язок, закон, закономірність?

9.Якi найбiльш важливi сторони дiйсностi вiдтворюються в категорiї «закон»?

10.Які бувають закони?

11.Якi особливостi законiв матерiалiстичної дiалектики?

12.Дайте характеристику поняттям «розвиток», «прогрес», «регрес».

182

Розділ 7. Діалектика як вчення про розвиток та її альтернативи

13.У чому суть закону діалектичної протилежності?

14.У чому полягають особливості закону взаємного переходу кількісних змін у якісні?

15.Розкрийте сутність діалектичного заперечення.

16.Чи всяке поняття є категорія? Аргументуйте свою відповідь.

17.Якою є особливість філософських категорій порівняно з категоріями конкретних наук?

18.Щотакеформалізм? Яквінпроявляєтьсявнауці, мистецтві, філософії?

19.Які основні риси причинно-наслідкового зв’язку?

20.Назвіть характерні риси реальної і формальної можливості.

21.Розкрийте сутність альтернативних концепцій діалектики.

22.Що відрізняє діалектику від метафізики, еклектики, софістики?

23.Чим спричиняється догматизм у мисленні?

24.У чому суть діалектичного мислення? Спробуйте назвати його принципи.

25.Яка роль діалектики щодо пізнавальної і практичної діяльності людей?

183

Розділ 8

Сутність та структура пізнавального процесу

У шостому розділі була розкрита сутність людської свідомості. Як випливає з її аналізу, основою свідомості є не що інше, як знання про світ, проприроду, просуспільство, пролюдину, нарешті, просамусебе. Знання — це спосіб, завдяки якому свідомість існує. Але тоді виникає низкапитань. Щотакезнання? Щоможезнатилюдинапросвіт, уякому вонаживе, іяквонаможевпливатинанього? Учомуполягаєпізнавальнопрактичне ставлення людини до зовнішнього світу? Це не прості запитання. Від їх розв’язання залежать життєві орієнтації людини та її цінності. Зрештою все життя людини залежить від її діяльності, яка ґрунтується на знаннях. Вирішення цього питання — одне із специфічних завдань філософії. Інші наукові дисципліни вивченням особливостей процесу пізнання не займаються. Теорія пізнання якраз і становить той розділ філософії, який відповідає на поставлене питання.

Мета розділу: з’ясувати, у чому полягають сутність і смисл пізнання.

§1. Пізнання як предмет філософського аналізу

Філософів завжди хвилювала проблема пiзнавального ставлення людини до дiйсності. Вони шукали вiдповiдi на питання: якi закономiрностi пізнавальної дiяльностi людини; якi її можливостi та здiбностi; якi передумови, засоби та форми пiзнання; якi умови йкритерiїйогоiстинностi йдостовiрностi. Алеголовнимиуфiлософiї були i є питання про вiдношення знання про свiт до власне свiту, чи спроможна наша свiдомiсть (мислення, вiдчуття, уявлення) давати адекватне вiдображення дiйсностi?

На останнє питання iснували в минулому й iснують сьогоднi рiзнi вiдповiдi. Так, своєрiднуточкузорузахищаєфiлософськийнапрям, що вiдомий як агностицизм. Поняття агностицизму введено англійським природознавцем Томасом Гекслі. Агностицизм (від грец. a — не, гно-

сис — знання), — це фiлософське вчення, яке заперечує цiлком або

184

Розділ 8. Сутність та структура пізнавального процесу

частково можливiсть достовiрного пiзнання сутностi дiйсностi.

Проте помилковим є уявлення про агностицизм як про вчення, яке заперечує пізнання взагалі. Агностики вважають, що пізнання можливе лишеякзнанняпроявищаабопровласнівідчуття. Головноюознакою агностицизму є заперечення можливості пізнання саме сутності дійсності, яка прихована за видимістю.

В iсторiї фiлософiї простежуються такі форми агностицизму.

1.Скептицизм давньогрецьких фiлософiв (Пiррон, Енесiдем, Секст Емпiрик та iн.). Представники цього напряму стверджували: iстиннiсть абохибнiстьмайжевсiхположеньоднаковоюмiроюможебутидоведеначизаперечена. Однозначнотвердити, щолюдствоздобуваєдостовiрнi знання, неможна. Скептицизмнезаперечуєможливостіiснуваннязнань, вiн лише пiдкреслює їх видимiсть i вiрогiднiсть, суб’єктивнiсть.

2.Агностицизм Давида Юма. Англiйський фiлософ Нового часу стверджував, що нашi знання ми отримуємо з досвiду. А в досвiдi ми маємо справу тiльки з вiдчуттями, тому, крiм них, ми нiчого знати не можемо. Отже, концепціїД. Юмапритаманнийсумнівщодореальності як об’єкта наукового дослiдження.

3.Агностицизм Iммануїла Канта. На вiдмiну вiд Юма, нiмецький фiлософвизнававiснуванняматерiальнихречейпозанашоюсвiдомістю, алевважав, щоїхсутнiстьмовзамкнутавсобі. Вонаприхованавiднас

iпiзнати її неможливо. Для вираження цiєї думки Кант увiв поняття «речi в собi».

4.АгностицизмЕрнстаМахаi РіхардаАвенарiуса. Вониєзаснов-

никами напряму у фiлософiї, який дістав назву емпiрiокритицизму. У центрi цiєї фiлософiї стоїть поняття досвiду. Але досвiд емпiрiокритицизм розглядав не як вiдображення об’єктивного свiту, а як внутрiшнiй змiст свiдомостi, людських переживань, якi виникають незалежновiдвпливiвзовнiшньогосвiту, — якпотіквiдчуттiв, очищених вiд субстанцiї, причинностi i взагалi вiд об’єктивної реальностi. На цьому ґрунтi емпiрiокритицизм заперечує достовiрнiсть людських знань, спроможнiсть науки пiзнавати об’єктивну iстину.

5.Агностицизмокремихтечiйсучасноїфiлософiї. Наприклад, така течія, якконвенцiоналiзмвважає, щотеорiїi поняттяєневiдображеннями об’єктивного свiту, а наслiдками довiльної угоди, конвенцiї мiж ученими, що укладається за принципами «зручностi» i «економiї мислення». Елементи конвенцiоналiзму властиві неопозитивізму, прагматизму, операцiоналiзму.

185

Частина друга. Онтологія, гносеологія, соціальна філософія

Те, що агностицизм проіснував протягом більш ніж дві тисячі років, — не випадковість. У його основі лежать різноманітні причини, що їх називають корінням агностицизму. До них належать: складність ісуперечливістьпроцесупізнання; обмеженістьпочуттєвогопізнання, можливість у ньому помилок і ілюзій; складність логічного пізнання; історична обмеженість і неповнота знань та ін.

Водночас принципову можливість пізнання сутності речей визнаютьбільшістьіншихфілософськихнапрямів, якіналежатьякдоматеріалізму, так і до ідеалізму. Так, сучасний матеріалізм виступає проти агностицизмувбудь-якихйогоформахi послідовнопроводитьпринцип пізнаванності свiту. Своє твердження про те, що людина може достовірнопізнаватисвіт, матеріалізмвиводитьзданихнаукісоціальноісторичноїпрактики. Тойфакт, щолюдинаможецілеспрямованодіяти внавколишньомусвіті, досягатибажанихрезультатів, ґрунтуючисьна певних знаннях, свідчить про достовірність цих знань, а отже — про можливість пізнаванності світу.

Проблему пізнавально-практичного ставлення людини до навколишнього світу вивчає гносеологія (від грец. гносис — пізнання; логос — учення, наука), або теорія пізнання. Теорія пізнання (гносеоло-

гія) — це галузь філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, передумови, засоби та форми пізнання, відношення знання до дійсності, а також умови й критерії його істинності. Досить часто останнім часом цей розділ філософії називаютьепістемологією(відгрец. epistema — знання; logos — учен-

ня, наука), алездебільшогоепістемологіюрозглядаютьабояктеорію знання, або як дослідження лише наукового знання.

Згiдно із сучасною гносеологiєю джерелом пiзнання, сферою, звiдки воно отримує свiй змiст, є iснуюча незалежно вiд свiдомостi об’єктивнареальнiсть. Пiзнанняцiєїреальностi — цепроцестворчого вiдображенняїїусвідомостілюдини. Принципвідображеннявиражає сутнiсть матерiалiстичного розумiння процесу пiзнання. Знання за своєюприродою— церезультатвiдображеннявмовнійформізакономірнихзв’язківоб’єктивногосвіту. Усучаснійфілософіїтермін«знан-

ня» вживаєтьсяутрьохзначеннях: 1) якздатність, навичкищо-небудь здійснити; 2) як будь-яка пізнавально-значуща інформація; 3) як гносеологічна форма ставлення людини до дійсності, що існує поряд із практичним ставленням.

Розглядаючипроцеспізнання(відображення) вціломуяксистемне утворення, слід виокремити такі його елементи:

186

Розділ 8. Сутність та структура пізнавального процесу

1)суб’єкт пізнання — це той, хто дiє, впливає на об’єкт. Людина не є суб’єктом сама по собi. Вона стає i усвiдомлює себе суб’єктом тiльки в процесi предметної дiяльностi i спiлкування. Пiд суб’єктом слідрозумiтилюдину, якаєвихіднимпунктомжиттєвоїтапізнавальної активності, щоздобуваєзнання, вибудовуєтеоріїтаконцепції, зберігає

йісторично передає їх новим поколінням;

2)об’єкт пiзнання — це той фрагмент (частина) об’єктивної реальностi (соціальної, природної, правової та ін.), який включений улюдськудiяльнiстьi пiзнання. Об’єктивнареальнiстьiснуєнезалежно вiд людини, суб’єкта. Проте як об’єкт вона перебуває в єдностi, у взаємозв’язку із суб’єктом. Об’єктом пiзнання виступають не тільки явища природи та суспiльства, а й сама людина i вiдносини мiж людьми, їхнi взаємини, а також свiдомiсть, пам’ять, воля, почуття, духовна дiяльнiстьвусiйполiфонiїїїпроявів. Такимчином, об’єктпiзнання— це те, що залучено суб’єктом з об’єктивного взаємозв’язку природи i суспiльства, те, на що спрямована людська дiяльнiсть;

3)посередники пiзнання — це засоби пiзнання як матерiального характеру (знаряддя працi, прилади, iнструменти, комп’ютери тощо), так i iдеального (поняття, категорiї, художнi образи, моральнi норми, наукові теорiї, концепцiї тощо).

Теорiя пiзнання розглядає суб’єкт та об’єкт у дiалектичному взаємозв’язку, взаємодiї, єдностi, де соціально активною стороною

єсуб’єкт пiзнання. Активна роль суб’єкта знаходить свій вияв: у вибірковому його ставленні до предметного свiту; у цiлеспрямуваннi процесу пiзнання; у беззупиннiй пошуковiй i коригувальнiй роботi рецепторiв, нервiв i мозку.

Результатом будь-якого пiзнання є образ. Образ — це iдеальне узагальнення сутнiсних вiдносин об’єкта. Характернi риси образу — подiбнiсть, адекватнiстьоригiналові. Образфiксуєтьсяузнаках. Знак— це вже матерiальний носiй iнформацiї. Його функцiями є збереження i передачаiнформацiї. Знакиінаїхосновіштучнамоваможутьiснувати тiльки на базi звичайної мови. Вiдносна самостiйнiсть знаку створює додатковi можливостi для абстрактного мислення, дає змогу використовувати комп’ютерну технiку.

Отже, ми визначили, що пiзнання — активний процес. Але що змушуєсуб’єктацiкавитисяновими, ранiшеневiдомимийомуречами i явищами, вивчати їх? Фiлософи вважають, що головною рушiйною силою пiзнання є суспiльно-практична діяльність, або практика.

187

Частина друга. Онтологія, гносеологія, соціальна філософія

Що ж таке практика? Який її зв’язок iз пiзнанням?

Практика— цематерiальна, чуттєво-предметна, цiлепокладаюча дiяльнiсть людини, яка спрямована на змiну i пристосування природного i соцiального середовища до потреб суспільства. Під поняттям

«практика» розуміютьнестiлькичуттєво-предметнудiяльнicтьокремої людини, скiльки сукупну дiяльнiсть, досвiд усього людства в його iсторичному розвитку. Практика становить основу всього людського буття, погоджує i визначає усi форми його дiяльностi. Суспільноісторична практика людей включає безліч форм і різновидів. Найваж-

ливішими видами практичної діяльності є такі:

1)матеріальна, виробнича діяльність людей. Вона пов’язана зі створенням матеріальних благ для життя людей. Без матеріального виробництванебувбиможливимобмінречовинміжлюдиноюіприродою і, таким чином, не було б можливим і саме людське життя. Люди, перш ніж почати займатися політикою, наукою, мистецтвом та ін., передусім повинні їсти, пити, мати житло, одягатися. Але для цього їм слід виробляти безпосередні матеріальні засоби для життя;

2)суспільно-політична практика. Вона вбирає в себе діяльність держави і її органів, громадських організацій і закладів, практику інформаційної та ідеологічної роботи, тобто роботу творчих сил, преси, радіо, телебачення та ін. Ця практика регулює стосунки між державами, націямитасоціальнимигрупамивсерединідержави. Роль

усучасних умовах суспільно-політичної практики набуває першочерговогозначення. Цепояснюєтьсядемократизацієювсьогосуспільного життя, включенням в активне життя широких мас населення, плюралізмом думок, наявністю великої кількості різних неформальних організацій;

3)практикаврізнихсферахжиттясуспільства, такихякправова сфера, освіта, охороназдоров’я, мистецтвотаін. Значенняданихвидів практики в сучасному суспільстві також зростає. Це пов’язано з тим, що в постіндустріальному суспільстві у людини є можливість приділяти більше часу й уваги своїй освіті, здоров’ю, захисту своїх прав і свобод, розвитку своїх здібностей тощо;

4)науково-експериментальна діяльність. Це особливий вид прак-

тики. Сучасна наука неможлива без використання різних приладів, реактивів, вимірювальнихстендів, полігонів, комп’ютерів. Особливістю цього виду практики є те, що вона має справу з матеріальним елементом науки і ставить собі за мету не виробництво нових матеріаль-

188

Розділ 8. Сутність та структура пізнавального процесу

нихцінностей, анакопиченняновихзнань. Науково-експериментальна практика є ланкою між теоретичною і практичною діяльністю.

Таким чином, суспільна практика охоплює всі сторони життя суспільства: матеріальну, суспільно-політичну, суспільно-гуманістичну, науково-експериментальну.

Практика iснує в єдностi з пiзнанням. Вони пов’язані так мiцно, що їх можна розглядати як двi сторони єдиного процесу. Практика — це матерiально-предметна дiяльнiсть, а пiзнання — iдеально-образна дiяльнiсть. Однак не слiд ототожнювати практику i пiзнання. За способом i результатом дiяльностi практика i пiзнання виступають як протилежностi. Практика— цевиробництвоматерiальнихречей, перетворення суспiльних вiдносин самої людини, а пiзнання — це розробка iдей, знань, моральних норм i т. iн.

Щодо пізнання практика виконує такі функції:

а) практика є вихідним пунктом пізнання. Із практично активного ставлення людини до світу формується свідомість людини. Вона змушуєзосередитипізнавальнудіяльністьнадійсності, якавимагаєсвого перетворення і яка є практично важливою;

б) практика є рушійною силою розвитку пізнання. Вона ставить передпізнаннямпевнуметуівимагаєїївирішення. Ізпотребсуспільної практикивиникливсінауки. Навітьтака, здавалосяб, абстрактнанаука, як астрономія, і та зародилась як відповідь на потреби землеробства

імореплавства. Із необхідності будівництва різних споруд, ремесла

іземлеробствазародиласьірозвинуласьмеханіка. Потребоювлікуванні було зумовлене виникнення медицини, анатомії, фізіології та ін.;

в) практикаєосновоюпізнання, оскількивонаоб’єднуєжиттялюдей, є визначальним способом їхнього ставлення до світу. Пізнання форму- єтьсянаґрунтіпредметно-практичноїдіяльностісуспільствазперетво- рення природи і спочатку виступає одним із моментів цієї діяльності. Алепізнаннянепростомаєсвоєюосновоюпрактику— воносамеєактивним діяльним процесом ідеального освоєння дійсності.

Практика виступає як єдина основа пізнання ще й тому, що тільки вона найповніше розкриває об’єктивну природу речей. Завдяки предметно-матеріальнійдіяльностілюдина«втручається» воб’єктивний природний процес і, змінюючи навколишній світ, відкриває нові процеси і явища, які можуть ставати об’єктами подальшого пізнання. Практика виступає основою пізнання, бо рівень її розвитку прямо

ібезпосередньовизначаєрівеньрозвиткуприладівітехнічнихзасобів

189

Частина друга. Онтологія, гносеологія, соціальна філософія

пізнання. Авідїхньогозастосуваннязалежатьтемпипізнанняіглибина відображення світу;

г) практикаєкритеріємістинностіпізнання. Вонаєзасобомроз-

межування істинних і хибних положень. Цей критерій не може знаходитись у самій теоретичній схемі предмета, він знаходиться зовні, упрактиціпозатеорією. Наосновіпрактикидоводитьсяоб’єктивність змісту знання. Тільки ті результати пізнання, які пройшли перевірку практикою, можуть претендувати на об’єктивну значущість.

До практики як критерію істини треба підходити діалектично. Практика як критерій істини і абсолютна, і відносна. Абсолютність її полягає в тому, що тільки практика в кінцевому підсумку дає можливість розмежувати істинність і хибність наших знань, дійсність і видимість, розкриваючи таким чином пізнаванність світу. Відносність практики як критерію істини пов’язана з її історичним характером. На кожному етапі історичного розвитку практика не може повністю,

вусіх деталях підтвердити або заперечити існуючі знання. Вона може підтвердити істинність лише головного змісту теорій або уявлень. Завжди існують такі теоретичні положення, які не можуть бути ні доведені, ні заперечені практикою свого часу. Можна сказати, що практика як критерій істини обмежена своїм власним історичним рівнем, який визначає її можливості у винесенні «вироку» знанням;

д) практика виступає кінцевою метою пізнання. Пізнання відбу-

вається не заради його самого, а для задоволення якихось практичних потреб. Людство здійснює великий подвиг пізнання, віддаючи йому значну частку засобів свого існування саме заради свого існування, задоволення практичних потреб. На кожному етапі розвитку людства перед ним постають нові практичні завдання, розв’язувати які можна лише за допомогою подальшого розвитку пізнання.

До наведеного слiд додати, що практика розкриває пiзнавальнi здiбностi людей, створює те соцiальне середовище, що сприяє отриманню знань, їх накопиченню, забезпечує передачу їх поколiнням. Отже, практикавідпочаткуi докiнцяобумовлюєпiзнання, надаєйому суспiльного характеру.

Таким чином, з’ясувавши основнi елементи процесу пiзнання, ми можемодатийоговизначення. Пiзнання— цепроцесцiлеспрямованого активного вiдображення об’єктивного свiту у свiдомостi людей, зумовлений суспiльно-iсторичною практикою людства.

Окреслена багатоаспектність пізнання знаходить своє виявлення

врізних видах пізнання. Розглянемо їх.

190