Розділ 1. Філософія, коло її проблем та роль у суспільстві
суспільства і становища людини у світі стосовно постіндустріальної епохи і відповідного рівня досягнень науки. Вона є теоретичною моделлю інформаційно-технологічної цивілізації, що формується, сприяє знаходженню вирішень глобальних проблем людства, осмисленню глибокихінтеграційнихпроцесівусвітовомуспівтоваристві, правильному розумінню інших актуальних проблем.
Висновки
1.Оскільки потреба самовизначитися в житті характерна для всіх людей, але не всі люди є філософами, то найпершою формою орієнтації людини в житті є світогляд, що є сукупністю уявлень про місце людини у світі.
2.Філософія — це теоретично розроблений світогляд, система загальнихкатегорій, теоретичнихпоглядівнасвіт, місцевньомулюдини, усвідомлення різних форм ставлення людини до світу, яке спирається на досягнення наук про природу і суспільство і володіє певною мірою логічного доказу.
3.Цінність філософії — у пробудженні творчого, конструктивного осмисленнялюдиноюсебе, світу, суспільноїпрактикитавитоківсуспільногопросуваннявмайбутнє, «потрясіннясвідомості». Потрясіння— пролог до пробудження руху, до самостійного духовного життя особи, її самосвідомості.
Контрольні запитання
1.Визначте, що таке світогляд. Чи всі люди його мають?
2.Які основні структурні елементи притаманні світогляду?
3.Окресліть історичні типи світогляду.
4.Які риси притаманні міфології?
5.Назвіть основні риси релігійного світогляду.
6.Що таке філософський світогляд? Чим він відрізняється від інших історичних типів світогляду?
7.Як співвідносяться філософія та світогляд?
8.Окресліть коло проблем, що цікавлять філософів.
9.Спробуйте визначити предмет філософії та обґрунтувати його розуміння.
21
Частина перша. Сутність філософії та основні етапи її розвитку
10.Пояснітьпричинуіснуванняматеріалістичноїтаідеалістичної лінії у філософії.
11.У чому полягає різниця між діалектикою та метафізикою?
12.Якими є джерела і особливості філософського знання?
13.Опишітьструктуруфілософськогознання(основніфілософські дисципліни).
14.Що лежить в основі класифікації філософських наук?
15.Чи зводиться філософія до науки? Аргументуйте свою відповідь.
16.Розкрийте зміст основних функцій філософії.
17.Яке місце посідає філософія в системі культури?
18.Чи може філософія змінити світ? Яким чином?
22
Розділ 2
Історія розвитку філософської думки: загальна характеристика
Цей розділ присвячено історії філософії. Його завдання — дати уявленняпрологікурозвиткусвітовоїфілософськоїдумки, проважливі проблеми, які ставились і по-різному вирішувалися в історії філософії протягом понад двох з половиною тисяч років її існування та розвитку. Саме проблемний підхід дасть можливість підійти до історії філософії не як до антикварної спадщини, не як до музейного експонату, а як до живого і на сьогодні актуального багатства людської думки, що має довічну цінність. Розгляд центральних проблем, які поставали перед філософами того чи іншого періоду, водночас допоможе здобути знання про історичні таємниці філософії, про своєрідність культур різних народів на конкретному етапі їх історії. Етапи розвитку філософської думки можна зобразити таким чином: філософія Стародавнього світу (VIІ ст. до н. е. — VІ ст. н. е.); середньовічна філософія (V–ХV ст.); філософія епохи Відродження (ХІV–ХVI ст.); філософія Нового часу (XVII–ХIХ ст.) та сучасна філософія (ХХ ст. — початок ХХІ ст.)1.
Метацьогорозділу— датиуявленняпроісторичнулогікурозвитку філософської думки, про найважливіші проблеми, котрі ставились і по-різному розв’язувались у зазначені періоди.
§1. Загальна характеристика античної філософії
Філософія зародилася практично одночасно у трьох найбільших осередках стародавньої цивілізації — Китаї, Індії, Греції і Римі. Майже у цей час відбувається зародження філософії у стародавньому Вавилоні та Єгипті. Однак тут філософська думка не набула рівня, влас-
1 Необхідно відзначити, що хронологічно етапи розвитку філософської думки досить умовні, а також вони взаємопроникають один в одного. Крім того, у різних країнах інтенсивність розвитку філософії не збігалася, тому у той самий історичний періодмоглиспівіснуватиякантичнафілософія, такіфілософія, якумивідносимодо середньовічної.
23
Частина перша. Сутність філософії та основні етапи її розвитку
тивого більш розвиненим рабовласницьким країнам. Ми розглянемо сукупність філософських вчень, що розвивалися в давньогрецькому (з кінцяVII ст. дон. е. допочаткуVI ст. н. е.) іпізнішевдавньоримському (з ІІ ст. до н. е. до початку VI ст. н. е.) суспільствах. Це так званаантичнафілософія(відлат. antiguitas — давнина, старовина). Саме тут виробляється стиль філософствування та проблематика, які визначили подальший розвиток філософії на Європейському континенті. Філософія античного світу виростає з міфології та епосу греків, що позначилося на її розвитку. Основні характерні риси цієї філософії такі:
–наявністьунійзначноїкількостіміфологічнихтаепічнихобразів;
–присутність елементів антропоморфізму (наділення предметів і явищ природи зовнішністю і фізичними властивостями людини);
–наївний пантеїзм, тобто ототожнення богів із силами природи;
–пов’язування природних процесів з моральною проблематикою і оцінка їх у категоріях «добра», «зла», «справедливості», «блага» та ін.;
–пошукипочаткувсьогоіснуючого, щопізнішевновоєвропейській філософії постане як проблема субстанції.
У розвитку античної філософії вирізняють три основних етапи. Перший етап охоплюєVII–V ст. до н. е. Його називають натурфілософським, або ранньою класикою. У центрі уваги філософів того етапу перебували проблеми фізики (природи), Космосу, Всесвіту.
Другий етап — висока класика. Він охоплюєV–IV ст. до н. е. У цей період відбувається антропологічний поворот у грецькій філософії — помітна чітка тенденція теми людини в системі інших проблем.
Третійетапурозвиткуантичноїфілософії— (кінецьIV ст. дон. е. — початок VI ст. н. е.) — пізня класика, або завершальний етап античної філософії. Донього, усвоючергу, входятьперіоди: елліністичнафілософія (IV–I ст. до н. е.), олександрійська філософія (I ст. до н. е. — початок VI ст.), давньоримська філософія (II ст. до н. е. —VI ст.). Для цьогоетапухарактерненестількивисуванняновихідей, скількиосмислення, уточнення, коментування ідей і вчень, створених мислителями попередньогоперіоду. Крімтого, якщонадвохпершихетапахрозвитку поняття античної філософії збігається з поняттям давньогрецької філософії, то на третьому етапі розвитку сюди додалися і філософські досягнення інших, культурно споріднених з Грецією регіонів.
Розглянемо названі етапи розвитку античної філософії детальніше.
24
Розділ 2. Історія розвитку філософської думки: загальна характеристика
Натурфілософський період (рання класика). Розпочинається антична філософія з появи натурфілософських ідей, тобто з філософськогоосмисленняприроди. Угрецькіймовіслово«природа» звучить як«фізис», томутакуфілософіюназивалифізичною, афілософівцьогоперіоду— фізиками. Вониінтуїтивноформувалисубстанціональну модель світу за допомогою з’ясування першопричини усього сущого як основи, суті.
Біля джерел формування натурфілософії стояла мілетська школа (м. Мілет, Мала Азія, VII ст. до н. е.). Її засновником був Фалес (бл. 624–547 рр. до н. е.), а його послідовниками — Анаксімандр
(610–546 рр. до н. е.) і Анаксімен (585–525 рр. до н. е.). Основну увагу представникицієїтечіїзосередилинапошукахтієїпершооснови, зякої виникаютьусіконкретніпредметиіявища. Речієчимосьтимчасовим, вони виникають і зникають, а їх основа є вічною, що існує завжди. Фалес вбачав таку першооснову у воді, Анаксімандр вважав, що нею єневизначенийпочаток, якийвінназвав«апейрон», Анаксіменвзявза першооснову повітря.
Те, що були вирізнені саме ці речовини як втілення першооснови світу, не є випадковим. Саме вода своїми наочними перетвореннями на лід абопару наштовхує думкуна можливістьнескінченної кількості метаморфоз, породження з єдиної вихідної (першої) форми цілої множини якісно різних форм. Повітря, у свою чергу, своїм «всепроникненням» збуджує уяву про речову «наповненість» буття, що має здатність«згущатися» і«розріджуватися», породжуючивтакийспосіб всюрізноманітністьконкретнихречейусвіті. Отже, вода, повітряіт. ін. як «першооснови» світу є не просто звичайними «відчутними» речовинами, вониодночасноє«видимим», «речово» існуючимпринципом, закономвиникнення, існуванняізникненняконкретно-життєвогороз- маїття речей навколишнього світу.
Ідея «апейрона» також не є відступом від речових уявлень про першооснову світу, як дехто вважає, бо ця ідея є конкретно-чуттєвим уявленням про первісний стан буття — хаос, «змішане», ще неупорядковане, догармонійне буття.
Діячі мілетської школи висловлювали продуктивні ідеї і у сфері іншихпитань. Фалес, наприклад, буввидатнимматематикомтаастрономом. І все ж головне їх надбання — розроблення ідеї про світобудову, таке розроблення, що виявляє рух людської думки від конкретного через абстрактне до поглибленого усвідомлення реальності.
25
Частина перша. Сутність філософії та основні етапи її розвитку
Основні філософські принципи мілетської школи були розвинуті Гераклітом (544–483 рр. до н. е.). Він убачав першооснову світу у вогні. Все виникає з вогню і у вогонь перетворюється. «Світ єдиний з усього, — твердив Геракліт, — не створений ніким з богів і ніким з людей, а був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно спалахує і закономірно згасає». У цих словах присутня ідея про мінливий, минущийхарактерусьогоіснуючого. Гераклітєоднимізпершихфілософів, хтопомітив, щооднеітесамеєводночасірізним, іпротилежним. Він наголошував, щосуттєвазміна— цеперетвореннянасвоюпротилежність, що одна протилежність виявляє цінність іншої, суперечливість зближує протилежності. Якщо зникають суперечності, то зникає рух, а якщо зникає рух, то зникає все. Постійний хід розвитку Геракліт порівнював з течією ріки, в яку не можна увійти двічі. Рух — це життя. ОсьчомуГераклітавважаютьодниміззасновниківнаївноїдіалектики. Геракліт першим починає міркувати над проблемами пізнання. Він підкреслюєтруднощі, яківиникаютьупроцесіпізнання, невичерпність предмета пізнання. Гераклітова філософія вважається вершиною інтуїтивно-діалектичного розуміння світу, природи людини.
Наступноювідомоюфілософськоюшколою, щоіснувалавзахідній частині Великої Греції, тобто в Південній Італії, є школа піфагорійців. Її засновником був Піфагор (бл. 580–500 рр. до н. е.). Джерелом і першоосновою світу для Піфагора є не та чи інша природна речовина, а кількісне відношення — число. Воно володіє речами, моральними і духовними якостями. «Земний порядок має відповідати небесному». Підґрунтям світу є числа, які і створюють космічний порядок. Одиниця — основа всього, лінії створює двійка, поверхні — трійка, а тіла
— четвірка. Числа виступають як самостійні сутності. Священною декадою є число 10, бо це подоба Всесвіту з десятьма небесними сферами і десятьма світилами. На відміну від попередніх філософів, які звертали увагу на якісний бік речей, Піфагор стверджує, що якість пов’язана з кількістю, і робить висновок, що «число володіє речами». ЯкконструкторновихпонятьПіфагорвважаєтьсяпершим, хтовживає поняття «філософ», «філософія».
УVI ст. дон. е. впівденно-італійськомумістіЕлеївиникаєщеодна філософська школа — елейська, послідовники якої звуться елеатами. Якщо в основу світу представників мілетської школи була покладена матеріальна стихія (вода, вогонь та ін.), то представники елеатської філософії основу світу вбачали в неконкретному: не в речовині, а в
26
Розділ 2. Історія розвитку філософської думки: загальна характеристика
початку, який позначається поняттям «буття». Найбільш глибокі ідеї цієї філософії були розроблені Парменідом (бл. 540–480 рр. до н. е.) і Зеноном (бл. 490–430 рр. до н. е.). Парменід поділяє світ на істинний і неістинний. Істинним є буття, оскільки воно вічне і незмінне, завжди тотожнесамомусобі. Світконкретнихречейєнеістиннимбуттям, адже речі постійно змінюються, сьогодні вони інші, ніж вчора, а завтра і зовсім зникають.
Логічне обґрунтування висновків Парменіда давав Зенон. Розвиваючи погляди вчителя, він підкреслював, що логічно неможливо уявляти множинність речей і припущення руху — це призводить до суперечностей. За принципами елейської школи Зенон розриває чуттєве і раціональне пізнання. Істинним визнає тільки раціональне пізнання, ачуттєвепізнаннявважаєобмеженим, суперечливим. Найбільш відомим викладенням елейського відкидання руху та незмінності буття є апорії (логічні ускладнення) Зенона, які доводили, що якщо припустити існування руху, то виникають суперечності, які не можна розв’язати.
Сучасником Парменіда і Зенона був Емпедокл (бл. 490–430 рр. до н. е.) — автор філософських поем, лікар, інженер, філософ. Він був засновником школи еволюціонізму. Емпедокл приймає як першооснови світу всі чотири традиційні стихії: землю, воду, повітря й вогонь. ЦіпершоосновивЕмпедокланепереходятьоднаводну, вонипасивні. Атому, заЕмпедоклом, джереломВсесвітуєборотьбадвохпсихічних початків: Любові і Ненависті. Любов — космічна причина єдності і добра. Ненависть — причина роздробленості і зла.
Після Емпедокла утверджується оригінальна філософська школа ноології, або концепція всесвітнього розуму. Розробив її Анаксагор (бл. 500–428 рр. дон. е.). Напротивагусвоїмпопередникам, Анаксагор відкидає стихії як початки. Для нього первинним є всі без винятку станиречовини. ОдинзостанніхпредставниківелейськоїшколиМелісс (його акме припадає на 440 р. до н. е.) довів нескінченність буття у просторі та часі, сформулював закон збереження буття, суть якого виразив у формулі «з нічого ніщо не виникає».
Значниметапомурозвиткуантичноїфілософіїбулашколаатомізму. Ідеї про атомістичну природу світу розвивали Левкіпп (бл. 500–440 рр. до н. е.) і Демокріт (бл. 460–370 рр. до н. е.). Філософську спадщину ЛевкіппаіДемокрітаважкорозділити(існуютьрізніточкизорунацю проблему), тому їх вчення, як правило, розглядають разом. Левкіпп
27
Частина перша. Сутність філософії та основні етапи її розвитку
і Демокріт, на відміну від інших філософських шкіл, визнають буття (атоми) інебуття(пустоту). Атом, наїхдумку, — ценайменшачастинка буття, вона неподільна, вічна і незмінна. Атоми розрізняються за величиною, формою, порядком розміщення. Вони вільно рухаються в пустоті, азіткнувшись, змінюютьпорядокруху. Причинирухуатомісти не описують. Атоми самі по собі без’якісні. З атомів складається і душа. Після смерті тіла атоми душі розпадаються, тому душа є смертною. На поверхні речей знаходяться більш легкі, летючі атоми. Вони «втягуються» при диханні нами, і завдяки органам чуття ми й маємо певні образи предметів і уявлення про них.
Отже, давньогрецька натурфілософія розвивалася динамічно, демонструючи при цьому деякі загальні закономірності руху людського мислення — від простого до складного, від конкретного до абстрактного, від недиференційованої проблематики до диференційованої, від неусвідомленого до усвідомленого, висунувши цілу низку продуктивних для європейської цивілізації ідей і теорій.
Висока класична доба античної філософії бере свій початок у другій половиніV ст. до н. е. У цей період з’являється чітка тенденція темилюдинивсистемііншихфілософськихпроблем. Найбільшяскраво ця тенденція знаходить свій вияв у софістів (від грец. sophistés — мудрість). Пізніше софізмом називали філософський напрям, представникиякогоосновнуувагуприділялинесистематичномузасвоєнню учнямизнань, авміннювикористовуватиїхудискусіях. Довизначних представників софістів належать Протагор (бл. 481–411 рр. до н. е.),
Горгій (бл. 483–375 рр. до н. е.) та ін.
Вихіднийпринципсофістів, сформульованийПротагором, означав: «Людина — міра всіх речей». Те, що приносить людині задоволення,
— добре, а те, що спричиняє страждання, — погано. У межах теорії пізнаннябагатохтозсофістівсталирелятивістами. Так, Горгійвважав, що в теорії пізнання діють три тези. Перша: нічого не існує; друга: коли щось і існує, пізнати його неможливо; третя: коли й можливо пізнати, то передати і пояснити іншому неможливо. Та софісти вчили не тільки риториці і філософії, а й займалися математикою, поезією, музикою, астрономією, вивченням мови.
Величезний вплив на античну і світову філософію мав Сократ (469–399 рр. до н. е.). Він походив з бідної афінської сім’ї, жив і вчивсявАфінах, апотімісамвчиввАфінах, дейогослухаличисленніучні: Платон, Антисфен, Аристіпп, ЕвклідізМегари. СправжніпоглядиСократа реконструювати дуже складно. Сократ ніколи не вважав себе
28
Розділ 2. Історія розвитку філософської думки: загальна характеристика
мудрим. На думку Сократа, він лише філософ, який любить мудрість. Один з відомих його висловів «знаю, що нічого не знаю» є, справді, поясненням необхідності глибшого пізнання самого себе. Своїм найважливішим завданням Сократ вважав «виховання людей», зміст якого вбачав у дискусіях і бесідах, а не в систематичному засвоєнні якихось знань. Сократ не залишив жодних рукописів. Його погляди викладені в працях Платона, Аристотеля. Будова світу, фізична природа речей непізнанні, пізнати можемо тільки самих себе. Це розуміння предметапізнанняСократвисловивформулою: «Пізнайсамогосебе». Головне у знанні не теорія, а практика — мистецтво жити. Знання, за Сократом, є думка, поняття про загальне.
У центрі філософії Сократа постає людина, її ставлення до сім’ї, суспільства, законіві, щоважливо, — ставленнядобогів. Убесідахта дискусіяхСократзвертаєувагунапізнаннясутідоброчесності. Основними доброчесностями він вважав стриманість (як вгамовувати пристрасті), мужність (як долати небезпеку) та справедливість (як дотримуватися Божих та людських законів). Ці доброчесності людина здобуває шляхом пізнання та самопізнання. У бесідах, суперечках та дискусіяхСократаформувавсяфілософськийметод, якийназвалидіалектикою(відгрец. dialektiké — мистецтвовестибесіду, розмовляти). Метаметоду— досягтиістинивиявленнямсуперечностейутвердженнях противника шляхом постановки правильно підібраних питань.
Найвидатнішим з безпосередніх учнів Сократа був Платон (427– 347 рр. до н. е.). Він походив з афінського аристократичного роду. Справжнє його ім’я — Аристокл, а Платон — прізвисько (від грец. platus — широкоплечий). Платон був засновником філософської школи, відомої під назвою Академія. Він — перший найвідоміший філософ, практично всі твори якого дійшли до нашого часу, які він писав у формі діалогу. Серед них: «Апології Сократа», «Закони», «Банкет», «Держава», «Федр», «Тімей» та ін. У діалогах Платона викладено натурфілософію, вчення про Космос, теорію пізнання та діалектику, розглянуто проблеми людини і суспільства.
ГоловнемісцеуфілософіїПлатонапосідаєоригінальневченняпро ідеї, згідно з яким світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Усьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов’язані своїм безтілеснимпрообразам, якіПлатонназиваєідеями. Такимчином, він створив вчення об’єктивного ідеалізму: ідеї існують об’єктивно, реально, незалежновідусіхобмеженьпросторуічасу. Вонивиступають
29
Частина перша. Сутність філософії та основні етапи її розвитку
як ідеальний зразок та ідеальна схема творення речей. Ідеї — це досконалі, нематеріальні вічні сутності, а речі є недосконалими, спотвореними матеріальними «тінями» ідей.
На ідеалістичній онтології Платона ґрунтується і все його вчення про державу, людину і пізнання. Він вперше створює концепцію досконалої («ідеальної») держави. У трактаті «Держава» Платон прагне показати, яким має бути досконалий лад суспільства, яке виховання має бути в людей у такому суспільстві. Аналізуючи суспільне життя від давнини до часів, коли він жив, Платон доходить висновку про те, щоматеріальніумовиіснування, стимулитаспілкуваннялюдейвизначають ступінь свободи, необхідність поєднання їх узами дружби або ворожнечі. Усі існуючі на основі цього держави — держави негативного типу: тимократія, олігархія, демократія, тиранія.
Платон протиставляє їм проект ідеальної держави, де влада належатиме невеликій групі людей; основним принципом ладу такої держави буде принцип справедливості, згідно з яким кожному громадяниновівідводитьсяособливезаняттятаособливестановище, щозумовить їх гармонійне поєднання.
УгносеологіїПлатонзаперечуєчуттєвепізнанняійогоформи. Зйого точки зору раціональне породжує чуттєве. Він так класифікує знання: достовірні апріорні знання людині дані Богом; близькі до достовірного знання — це знання чисел і заснованих на числах науках; недостовірні знання— емпіричнізнання, тобтознання, отриманінаосновівідчуттів.
У367 р. дон. е. слухачемАкадеміїПлатонастаєсімнадцятирічний Аристотель (384–322 рр. до н. е.) — один із найвидатніших старогрецькихфілософів. Згодомвінстаєвчителемсинамакедонськогоцаря Філіппа ІІ — Олександра, майбутнього видатного полководця. Аристотель залишив по собі величезну творчу спадщину (150 наукових праць
ітрактатів). Найвідомішими його творами є «Фізика», «Метафізика» («Першафілософія»), «Органон» (розглядаютьсяпроблемилогіки), психологічнийтрактат«Продушу», етичнітвори«Евдемоваетика», «Велика етика», політико-економічні твори «Політика» і «Економіка». Основні положення філософії Аристотеля найповніше викладені у праці «Метафізика»1. Найперша філософська проблема, за Аристотелем, —
1 Слід пам’ятати, що в часи Аристотеля слова «метафізика» ще не було. Це поняття вносить систематизатор творів Аристотеля — Андронік Родоський, який, опрацювавши рукописи Аристотеля, почергово укладає після творів із фізики твори з філософії. Звідси «те, що після фізики», тобто «метафізика».
30
Розділ 2. Історія розвитку філософської думки: загальна характеристика
предмет філософії. Він вважає, що філософія повинна вивчати нематеріальні, самостійні, найбільшзагальніпричинирозвиткуматеріального та духовного світів і нерухомі сутності (закони). Фізика вивчає матеріальне, філософія — водночас і матеріальне, і ідеальне. Вивчення ідеального — кінцева мета філософії.
Аристотель був першим критиком теорії ідей Платона. З критичним ставленням до вчення Платона і пов’язаний відомий вислів Аристотеля: «Платон мені друг, втім істина дорожча». Аристотель доводить, що ідеї — лише копії речей і не відрізняються від них за змістом. Критикуючи ідеалізм Платона, філософ разом з тим критикував атомістичний матеріалізм. У ході цієї критики було вироблено дуалістичне вчення про буття, згідно з яким для існування світу необхідні дві першооснови — матеріальна та ідеальна. Матерію Аристотельрозглядавякпасивний початок, щомаєаморфнийзмістінеможе самостійнорозвиватися. Активнийпочаток— цеформа. Завдякиформі матерія перетворюється на щось певне, на реальні речі. На думку Аристотеля, форма — перша сутність, а кінцевою формою усіх форм є Бог. Бог — це перший двигун природи і кінцева причина світу.
ПроблематикалюдиниуфілософіїАристотелязнаходитьсвоєвідбиття у трактаті «Про душу», який присвячено дослідженню душі, з’ясуваннюявищсприйняттяіпам’ятілюдини. Душа— причинаіпочатоклюдськоготіла. Усіскладовідушіповинніруйнуватисятаксамо, як і тіло, за винятком розуму. Розум — частина душі, яка не виникає і яка не може загинути. В душі Аристотель вбачає найвищу діяльність людського тіла, його «дійсність», або ентелехію (здійснення).
У гносеології Аристотель критикував скептицизм попередників і стверджувавможливістьпізнаннясвіту. Вінвизначавявищеісутність як ступені наближення до істини, розглядав чуттєве і раціональне пізнання. ВтімАристотельпротиставлявраціональнечуттєвому. Розум у Аристотеля може існувати самостійно, незалежно від почуттів як частина розумної душі, притаманної людині і Богу. Аристотель розрізняв пасивний розум, який відображає буття, і активний, який створює світ. Межа наближення людини до Бога залежить від співвідношення в ній пасивного і активного розуму.
ФілософіяАристотелянезавершуєністарогрецької, нітимбільше античної філософії. Але вона завершує найзмістовніший період в історіїфілософії, якийчастоназиваютьфілософієюкласичноїГреції. Ця філософіявисокоцінуваласящевантичнийперіод, відігравалавизна-
31
Частина перша. Сутність філософії та основні етапи її розвитку
чальну роль в епоху Середньовіччя, без неї неможливо уявити європейську філософію Нового часу, як і сучасну філософську культуру.
Пізнякласика. Багатимнарізноманітнішколибувізавершальний циклантичноїфілософії(пізнякласика). Зупинимосянаідеяхнайавторитетніших шкіл цього етапу.
Епікуреїзм. ЗасновникомшколибувпослідовникДемокрітаЕпікур (341— 270 рр. до н. е.). Основний його твір — «Про природу». Епікур філософію розділяв на фізику (вчення про природу), каноніку (вчення пропізнання) іетику. ОсобливоцікавимєетичневченняЕпікура. Його етичнийдевіз— живинасамоті. Метажиттялюдини, запереконанням Епікура, відсутністьстраждань, здоров’ятілаістандушевногоспокою (атараксія). Пізнання світу, на його думку, звільняє людину від страху перед смертю.
Усі явища природи і Всесвіту Епікур пояснював різними поєднаннями невмирущих атомів, щоє відмінними нелише заформою івеличиною, як у Демокріта, а й за вагою. Їхній прямолінійний рух поєднуєтьсязіспонтанними, внутрішньозамовленимивідхиленнямивбіквід прямої лінії, що закладає основи не тільки природної свободи, а й індивідуальної (людської) — стає можливим вільний вибір від визначеності наперед, тобто з’являється можливість вибору з кількох життєвих варіантів, можливість «втекти» від приреченості.
Епікуреїзм мав досить великий вплив на свідомість мислителів своєї епохи. Найбільш відомим з послідовників Епікура був давньоримський поет і філософ Тит Лукрецій Кар (прибл. 99–55 рр. до н. е.). До нас дійшла повністю його поема «Про природу речей», у якій він детально виклав свою філософську позицію. Лукрецій вважав, що основна мета філософії — звільнення людини від страху загробної кари. Звільнитися від цього людина може через пізнання природи, законівїїфункціонування. Набутізнанняпотрібнілюдинідлярозуміння складних етичних проблем. Особливо важливим для людини є розуміння двох питань: смертності душі й неможливості богів вплинути на життєдіяльність людини. Визнаючи існування богів, Лукрецій заперечує їх вплив на природу, бо природа складається з найменших частинок і виникає сама по собі. Найменші частинки природи вічні, ніким не створені і є першоосновою світу.
Скептицизм. Як філософська школа скептицизм (від грец. skeptikós — той, хтодосліджує, критикує) виникуVI–III ст. дон. е. Своєївершини віндосягувченніПірроназЕліди(бл. 360–270 рр. дон. е.), Енесідема
32
Розділ 2. Історія розвитку філософської думки: загальна характеристика
з Кноса (I ст. до н. е.), Секста Емпірика (кін. II — поч. III ст.) та ін. Специфіка цієї школи полягає в тому, що скептики вказували на відносністьлюдськогопізнання, найогоформальнунедоказовість. Воснові суджень цієї школи лежали три знамениті запитання з трьома відповідями: 1) якими є всі речі? — Кожна річ є не більше такою, ніж будь-якою іншою, тому вона не може бути названа ні прекрасною, ні потворною; протилежні судження про річ справедливі однаковою мірою; 2) яклюдинамаєставитисядоречейсвіту? — Знаючи, щопротилежнісудженняпроречісвітуоднаководостовірні, мудралюдинаутримуватиметься від будь-яких суджень про речі, а отже, і від прийняття остаточних рішень щодо свого ставлення до цих речей; 3) яку користь отримує людина від свого ставлення до речей світу? — Утримуючись від суджень про істинну сутність речей та від остаточного прийняття рішень щодо свого ставлення до цих речей, мудра людина ставиться до них байдуже і незворушно, тобто з позиції апатії та автаркії (самовладання) — тільки так досягається вище блаженство. У цьому — єдино можлива користь від ставлення людини до речей і явищ світу.
Стоїцизм. Засновником його був Зенон з Кітіона (бл. 336–264 рр. до н. е.), що знаходився на Кіпрі. Духовними спадкоємцями Зенона були Клеанф (331–233 рр. до. н. е.) та Хрісіпп (281–208 рр. до. н. е.).
УчніХрісіппапоширилистоїцизмуРимі. Середримськихстоїківнай-
більшвідоміСенека(5 р. дон. е. — 65 р. н. е.), Епіктет(50–138), Марк Аврелій (121–180).
Стоїцизм— філософськашкола, восновному, етичноїспрямованості. Вона, як і попередні школи, закликала людину до життєвої мудрості тасамовладання, алезпозиціїзовсіміншогорозуміннябуттяілюдини. Стоїки вважали, що весь світ — єдине тіло, яке наскрізь пронизане активним началом, яким є Бог. Бог — це творчий вогонь, тілесне дихання («пневма»), життєватеплота, щорозлитавтіліприроди. Творчийвогонь забезпечує обумовленість всіх явищ світу. Кожна подія — необхідна ланка непорушного ланцюга постійних перетворень. У цьому — необхідність усіх речей і явищ, якої не може порушити жодна сила. Отже, завдякитворчомувогнюусвітіпануєфатум— невблаганнийзакондолі. Дія долі неминуча. Тому людині не варто опиратися фатуму. Доля веде того, хто добровільно і беззаперечно їй підкоряється, і тягне силоміць, притягає того, хто нерозумно і безрозсудно їй суперечить. Звідси випливає, що людина має свідомо, розумно пізнавати своє місце у світоустрої; вона повинна осягнути, яка поведінка відповідає її власній природі та природному співвідношенню з іншими істотами.
33
Частина перша. Сутність філософії та основні етапи її розвитку
Неоплатонізм. Основні творці неоплатонізму: Плотін (205–270),
Порфирій (232 або 233 р. — початок IV ст.), Ямвліх (бл. 245 р. — бл. 330 р.), Прокл (410–485). Філософським джерелом неоплатонізму є вчення Платона про первинність світу ідей і вторинність матеріального світу. Воно було витлумачено в дусі містицизму. Концепція виникнення і розвитку світу в неоплатоніків дуже складна. Його творцем є надчуттєвеабстрактнеЄдине, якешляхомемонації(витіканням) виділяє з себе світовий розум (світ ідей), світову (божественну) Душу і чуттєвий матеріальний світ. Індивідуальна (земна) душа, яка «охоплена» небуттям(матерією, тілом), єчасткоюсвітовоїДуші. Вонивзаємопов’язані. Земнадушапрагнебутимаксимальноподібноюдосвітової. Гармонія між ними визначається вчинками і діяльністю людини. Чим більше людина керується принципами добра, тим бліжчою вона стає добожественноїДуші. Томусенсжиттялюдини— повсякденнедуховне самовдосконалення, отже, душа, за неоплатонізмом, повинна весь час очищатися від всього земного. Очищення досягається відмовою від земних потреб та інтересів, постійними роздумами про найвищі Божі істини. Вершиною очищення є стан трансу, коли душа людини зливається зі світовою Душею.
У529 р. імператорЮстиніанвидавуказпрозакриттяфілософських шкіл в Афінах. Це було свідченням того, що антична філософія завершила своє існування. Але вона назавжди залишилася джерелом філософського мислення.
Таким чином, в античній філософії були поставлені і частково розв’язаніосновніфілософськіпроблеми: виникненнясвітуілюдини, першооснови всього сущого, співвідношення двох основних форм буття — матеріального та ідеального, сенсу життя, смерті і безсмертя. Результати досліджень мислителів суттєво вплинули на подальший розвиток філософської думки в усьому світі.
§2. Філософія Середньовіччя,
їїособливості
Наступниметапомурозвиткуфілософськоїдумкиєсередньовічна філософія. Середні віки охоплюють величезний тисячолітній період історії(V–XV ст.). УЗахіднійЄвропіумовнимпочаткомцьогоперіоду
34
Розділ 2. Історія розвитку філософської думки: загальна характеристика
вважають рік падіння Римської імперії (476)1. Для Середньовіччя у соціально-економічному плані характерне панування феодального укладу, в ідеологічному — утвердження християнства як панівної релігії. Вона проникла у всі сфери суспільства, життя та свідомості. Томунедивно, щофілософіїцієїепохипритаманназначназалежність від релігійного світогляду її представників. У своїй основі вона теоцентрична, тобто чинником, що визначає все існуюче, тут є не природа чи Всесвіт, а Бог, його воля. Світ сприймався як подвійне буття: справжній(божественний, небесний) інесправжній(земний, грішний) світ. Цей поділ проходить через усю середньовічну філософію. У розвитку філософії Середньовіччя можна умовно виділити такі етапи: апологетика (II–III ст.); патристика (III–VIII ст.); схоластика (IХ — кінець ХIII ст.); містика (кінець ХIII–ХV ст.)2.
Апологетика. Розпочинається становлення філософії Середніх віківперіодомтакзваноїапологетики(відгрец. apologia — захист). За умов, колихристиянствостановилопереслідувануменшістьРимської імперії, коли з нового вчення глузували, представники апологетики зверталисядоримськихімператорівабоширокогозагалуізпосланнями на захист християн. У таких зверненнях апологети почали розглядати та розробляти важливі світоглядні ідеї, такі як розуміння сутності Бога, характеру та змісту божественного творіння, природи та сутності віри, співвідношення віри та знання.
Від самого початку апологетика розділилася на два напрями в питанні ставлення до попередньої язичницької (античної) мудрості: позитивний і негативний.
Прихильникипозитивногоставлення— ЮстинМученик(бл. 100– 165), Афінагор(II ст.), КлиментОлександрійський(150–215), Оріген(бл. 185–254) — вважали, щогрецькіфілософийшлишляхомістини, алене моглидосягтиїї, бовонащеневиявиласебевособіХриста. Томуфілософію треба використовувати, підпорядковуючи її теології, оскільки християнський світогляд більш істинний, ніж попередній.
Прихильникинегативногоставленнядоантичноїфілософії— найвидатнішимїхпредставникомбувКвінтТертулліан(бл. 155–220 рр.) — не
1Існують інші точки зору на хронологічні рамки Середньовіччя. Деякі дослідники початок Середньовіччя відносять до II — IV cт., а завершення цього історичного періоду — аж до XVIII ст.
2Необхіднопідкреслити, щонаетапіапологетикитанапочатковомуетапіпатристики (II–IV cт.) філософія Середньовіччя проходила етап народження із надр християнської догматики.
35
Частина перша. Сутність філософії та основні етапи її розвитку
лишезасуджувалиантичнуфілософію, айвважали, щогреко-римська культура взагалі зіпсувала й спотворила людину, задавила її природні нахили, вибудувалаусвідомостіцілийсвітштучнихцінностей. Серед таких цінностей, на думку Тертулліана, є і безплідна у своїй витонченості наука, і занадто розніжене мистецтво, і до краю розбещена мораль, і аморальна релігія. Єдиний вихід зі скрути полягає у спрощенні
іповерненні до природного — християнського стану. Мудрування ж учених і філософів на цьому шляху не тільки зайві, а й шкідливі. Досягти мети можна через аскезу, самопізнання і, найголовніше, через віру в Ісуса Христа.
Патристика. Зміни в суспільному стані християнства не могли не відбитися на характері його ідеології: відпала необхідність захищатися і обґрунтовувати своє право на життя, настав час вказувати шлях і вести світ, що руйнувався, до спасіння1. На зміну активності апологетів прийшла діяльність отців церкви, розпочався етап патристики (від лат. pater — отець). Однимзнайуславленішихїїпредставниківвважається Аврелій Августин, або, у вітчизняній традиції, Августин Бла- женний(354–430). Усвоїхпрацях«ПроградБожий», «Сповідь», «Про Трійцю» Августин розробив філософське вчення про свободну волю і вважав, що людина як своєрідний мікрокосм поєднує у собі природу матеріальних тіл — рослин та тварин, розумну душу і свободну волю. Душа нематеріальна, безсмертна, вільна у своїх рішеннях. Філософ віддавав перевагу вольовим характеристикам людської душі перед розумовими. Звідси виводилася незаперечна першість віри перед розумом (віра передує розумінню) і, зрештою, утверджувався беззастережний авторитет церкви як останньої інстанції у ствердженні будьякої істини. Отже, свобода волі, за Августином, не абсолютна. Вона обмеженабожественнимпередвічнимрішенням, якимБогоднихобрав для врятування та насолоди в майбутньому житті, а інших прирік на одвічнітортури(уцьомусутьхристиянськоговченняпробожественне приречення). ПодібнимчиномАвгустинрозмежувавнаукуймудрість. Наука підпорядкована мудрості, бо навчає лише вмінню користуватися речами, тоді як мудрість орієнтує на пізнання божественних справ
ідуховних об’єктів.
Августин дав принципово нове, лінійне тлумачення часу на відміну від циклічного його тлумачення, притаманного античному світо-
1 У324 р. імператорКостянтинсвоїмедиктомпоклавпочатокперетворенняхристиянства на державну релігію Римської імперії.
36
Розділ 2. Історія розвитку філософської думки: загальна характеристика
гляду. Поняття про час, як рух від минулого до майбутнього, а не як постійне повторення того, що вже колись було, стало основою формування історичної свідомості. Але для Августина історія — це ще коротший проміжок між двома «вічностями» — створенням світу Богом
і«тисячолітнім» Царством Божим на Землі. Таке розуміння часу було характерним для всієї середньовічної культури.
Суттєву роль в утвердженні християнського світомислення відіграли Ієронім Блаженний (345–420), що переклав Біблію латиною; римський письменник V ст. Марціал Капелла, що висунув ідею «семи вільних мистецтв», серед яких основою всіх знань виступають перші три — граматика, риторика та діалектика; Аніцій Манлій Северин Бо- ецій(480–524), твориякого«Промузику», «ПроСвятуТройцю», «Про католицькувіру», «Розрадафілософією» доволіорганічнопоєднували грецьку філософію із християнським світобаченням; Флавій Магн Касіодр (477–570), який у своєму маєтку на півдні Італії заснував школу, депочалисясистематичніперекладитапереписуваннякнижок
ітекстів, важливих для християнської освіченості.
Уперіод раннього сформованого Середньовіччя існував ще один цікавий філософ і богослов Іоанн Скот Еріугена (бл. 810–877 рр.). У своємувідомомутворі«Пророзподіленняприроди» вінписав, щовсе буттяподіляєтьсяначотири«природи»: перша— природанестворена, алездатнасаматворити— Бог; друга— природастворенаісамаздатна творити— сукупністьпершоформ(уплатонівськомурозумінні) ідіючих причин; третя — природа створена і нездатна творити — світ чуттєвих речей. ІснуваннясвітуречейЕріугенапов’язуєзгріхопадіннямлюдини, яке й призвело до того, що цей світ відійшов від Бога. У остаточному підсумку (на основі спокути) чуттєвий світ повернувся до Бога, і цей стан буття характеризує, як вказує Еріугена, четверту природу — Бога як кінцеву мету всього, як субстанцію, до якої все повертається.
Схоластика. ПоглядиАвгустинаБлаженногоійогопослідовників сталиосновоюдлясередньовічноїфілософії, якадісталаназвусхоластики.
Що це за філософія?
Саме слово «схоластика» походить від грец. scholē — школа. Річ у тім, що на межі V і VI ст. почала складатися система середньовічної освіти. Деякі з перших монастирських і приходських шкіл стали провідними центрами середньовічної культури й освіти, теоретичних досліджень свого часу. У цих школах уперше почали викладати філо-
37
Частина перша. Сутність філософії та основні етапи її розвитку
софію. Вонаідісталаназвусхоластики. Пізнішетакпочалиіменувати всю середньовічну філософію.
Урозвиткузахідноєвропейськоїсередньовічноїсхоластикивизначаються два періоди:
1) рання схоластика IX–XII ст.;
2) зріла, класична схоластика XII–XIV ст.
Рання схоластика. У перший період всі вчення були пов’язані переважно з інтерпретацією Августином Блаженним неоплатонізму. ВидатнимпредставникомсхоластикицьогочасубувАнсельмКентерберійський (1033–1109), який з 1093 р. обіймав посаду архієпископа в Англії. «Я вірую, щоб розуміти, а не прагну розуміти, щоб вірити» — такАнсельмсформулювавсвоєкредоусферіпізнання. Втілюючийого
усвоїх міркуваннях, він побудував відоме «онтологічне доведення» буттяБога. Вонополягаєосьучому. Віруючалюдинамаєсамоочевидне поняття про Господа, істоту найдовершенішу. Але для повної довершеності ознака буття є необхідною. Отже, Бог реально існує. Вже сучасники архієпископа Кентерберійського піддавали сумніву таку аргументацію, оскількивонаробилависновоквідіснуванняясногопоняттяпро річ до реального існування цієї речі. Та хіба ж не справжні предмети є підґрунтям вироблення понять про них? Хіба, наприклад, з’являться у вашій кишені гроші завдяки одній тільки думці? Проте такі контраргументи навряд чи мали вагу для Ансельма: він вважав свій висновок результатом віри і божественного откровення, а його логічне обґрунтування — лише легкозрозумілою формою демонстрації істини.
Другимвідомимпредставникомранньоїсхоластикиєкомп’єнський канонік Іоанн Росцелін (бл. 1050 — бл. 1120). У центрі його філософії був догмат триєдиності Бога — один із основних у християнському віровченні. Зміст його полягає в тому, що Бог єдиний у трьох особах: Отець, СиніДухСвятий. ТриєдинасутністьликівБогатакажреальна, як і самі іпостасі. Вчення Росцеліна, яке відкидало реальне існування загального, мало тенденцію заперечувати реальність Божественної єдності, а тому було небезпечним для основної догми християнства. У 1092 р. Церковний Собор у Суасоні звинуватив Росцеліна в єресі («тритеїзмі» — трибожжі) і змусив відмовитися від свого вчення.
Упевний періодна позиціях Росцелінастояв йогоученьП’єрАбеляр (1079–1142). Він був відомий у Європі як прекрасний майстер диспуту. У своїх працях «Так і ні», «Листування з Елоїзою» та інших він звертається до розуму як провідного інструмента і критерію в по-
38
Розділ 2. Історія розвитку філософської думки: загальна характеристика
шуках істини, як засобу популяризації християнського вчення. Але спроба раціонального захисту християнського вчення цілком закономірно приводила до критичного аналізу останнього, що відкривало шлях до звільнення філософії з-під контролю теології. Тому вчення Абеляра було також засуджене як єретичне.
Класична схоластика ґрунтується на пристосованому до потреб християнської догматики аристотелізмі. Систематизатором класичної схоластики був Фома Аквінський (1225 або 1226–1274). Свою теологічно-філософськусистемувінвиклавучисленнихпрацях(остан- нєВатиканськевиданняйоготворівстановить28 томів), найвідомішимисередякихє«Сумапротиязичників» (1264), «Суматеології» (1274). У цих творах Аквінський розробив свою систему «покатоличеного» аристотелізму — томізм, як стали називати це вчення за іменем його творця (за латинською транскрипцією ім’я Фома вимовляється, як Томас, звідси «томізм»). За життя Фоми Аквінського його філософія не дуже схвально підтримувалася теологами. Загальне визнання і славаприйшлидоньоголишепіслясмерті, йомубулоприсвоєнопочесне звання «ангельський доктор», а в 1323 р. його причислили до лику святих. Вчення ж Фоми фактично стає офіційною філософською доктриною католицької церкви.
У центрі томізму — вчення про те, що Всесвіт являє собою ієрархію ступенів буття. Нижчий ступінь цієї ієрархії становить природа, матерія, вищий— Бог, абсолютнабожественнасвідомість, якатворить світікеруєним. КінцевоюметоюлюдськогожиттяєБог. Алерозумом віннепізнається. Богєнайрозумнішаістина, яканедоступнаслабкому людському розуму. Ця істина дається людям через послані Богом «істини одкровення». Однак «докази» буття Бога можна знайти шляхом осмислення «ідей», закладених Богом у природному світі. На цих вихіднихзасадахФомавибудовуєконцепціюподвійноїістини: є«істини розуму» і є вищі істини — «істини одкровення». Істини розуму відкриваються нам через науку і філософію, істини одкровення — через теологію, зокрема через Святе Письмо (Біблію). Отже, філософія і теологія не суперечать одна одній, бо осягають різні світи — природу і Бога.
Завдання філософії схоласти вбачали в пізнанні Бога (через природу), доказах того, що всі догмати церкви не суперечать розуму. Центральними вважали проблеми співвідношення знання й віри, волі й розуму, одиничного й загального. Остання відома як суперечка про
39
Частина перша. Сутність філософії та основні етапи її розвитку
універсалії— природузагальнихпонять. Згіднозтим, яктлумачилося питання про існування універсалій, середньовічна філософія репрезентована двома основними напрямами — реалізмом і номіналізмом. Реалізм — напрям, представники якого вважають, що загальні поняття (універсалії) є не відображення предметів і явищ, а існують як реальні духовні сутності і становлять субстанцію речей. Найбільш випуклореалізмпредставленийувченніархієпископаАнсельмаКентерберійського і у Фоми Аквінського. Номіналізм (від лат. nomen — ім’я, назва) — напрям, представники якого вважали, що реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назви або імена. Найвидатнішими представниками цього напряму є Іоанн Росцелінта(упевнийперіод) П’єрАбеляр. Такимчином, згіднозвченням номіналістів, універсалії існують не до, а після речей, тобто вони схилялися до матеріалістичної лінії у філософії. Загальні поняття в них є другорядними. Оскільки поняття «Бог» — найбільш загальне, то за логікою номіналізму воно й повинно потрапити до розряду «другорядного», похідного від світу індивідуальних речей.
Наприкінці XIII — на початку XIV ст. класична середньовічна філософія (і реалістична, і номіналістична), вичерпавши свої історичні позитивні можливості, поступово вступає в період кризи. Вона розпочинаєтьсяз«роздоріжжя», доякогоїїпривелапроблема«віра— знання», «теологія — філософія»; образно кажучи, схоластика «розчахнулась» на ножицях «релігія — наука». Це виразно демонструє філософське вчення Роджера Бекона (1214–1294). Він розкривав непотрібність і навіть шкідливість далекого від реальності схоластичного методу, закликав вивчати природу шляхом спостереження і досвіду. У науках, заявляв він, найціннішою є практична користь. Захищаючи ідею єдності філософії й теології, він зазначав, що вони не суперечать одна одній. Теологія вчить, задля якої мети всі предмети призначені Богом, а наука — як і через що виконується це призначення. Однак цю єдність вчений мислить не як підпорядкування, а як визнання раціональної необхідності філософії, що розкриває властивості зовнішнього світу.
Проти раціональної теології виступав британський схоласт Іоанн Дунс Скот (1265–1308). У своїх творах «Оксфордський твір», «Про першоосновивсіхречей» напершийплансутностіБогавінвисуваєне розум чи ідеї, а волю, оскільки вона здатна виявляти себе не лише ідеально, а й реально. Тому теологія, за Скотом, є наукою практичною
40
Розділ 2. Історія розвитку філософської думки: загальна характеристика
(дає настанови для життя), а філософія — теоретичною. Розвиваючи ідеї Дунса Скота, ще один представник пізньої схоластики Вільям Оккам (1285–1349) наголошував на можливості вивчення природи і людини незалежно від теології. Він закликав до їх наукового дослідження шляхом досвіду і логіки. Щоб зробити логіку придатнішою для пізнання конкретних явищ, потрібно її очистити від зайвих термінівсхоластичноготеоретизування. Оккамформуєцюдумкувафоризмі, щовідомийпідназвою«оккамовоїбритви»: «Сутностінепотрібно примножуватибезнеобхідності». Цейафоризм, зрештою, бувспрямований проти схоластики з її прагненням до нескінченних логічних побудов. Вважається, що саме він сприяв відходу від схоластичного теоретизування.
Містика. ЗавершуєтьсякризафілософіїСередньовіччяутвердженням містичного вчення. Містика («таємниче») — це віра в таємничі надприродні сили. Вона виходить з того, що Божественне, Бог присутнійувсьому, алетількилюдинацепомічаєзадопомогоюпозараціональних, внутрішньоспоглядальнихзасобів(«череззагляданнявсебе»). Містичне світосприйняття ґрунтується на таких засадах: 1) мета християнина — досягти єдності з Духом через злиття своєї людської суті з Божественною суттю за допомогою позарозумового екстазу (несамовитого захоплення); 2) формула єдності з Божественною суттю — «Бог має стати мною, а я — Богом» — ще не означає рівності людини з Богом, алишесвідчитьпробажання— злиттялюдинизБожественним Духом; 3) внутрішнє відчуття і бачення Бога — важливіше від участі в богослужінні.
Родоначальником середньовічної містики був німецький філософ Йоган Екхарт чи, як його частіше називали, Майстер, або Вчитель (1260–1327). У праці «Проповіді і міркування» він виклав свою позиціюмістичногопантеїзму. Їїсутьполягаєутакому: жоднаріч, уякій Богзавждиприсутній, неусвідомлюєйогоприсутності— цеданолише «внутрішній людині», яка наділена душею; Божественність — Бог тотожнийзглибинамилюдськогодуху: «Умоїйдушієсила, якасприймає Бога. Ніщо мені не близьке так, як Бог… Бог мені ближчий, ніж я сам собі»; душа — це «істота Божа» в людині; вона єдино сутня з Божеством, не створена, а тому вічна; глибинний зв’язок людської душі і Бога робить можливим поєднання будь-якої людини з Богом через відмовузвичайногопізнаннявобразахіпоняттях, якідаютьлишеуяви про Бога і Особу.
41