Частина друга. Онтологія, гносеологія, соціальна філософія

ня просто причини і наслідків. Розвиток неврівноважених систем, оскільки він відбувається через процес біфуркації, є стрибкоподібним і нелінійним».

Розгортаючидалісвоюконцепцію, Ласлоробитьважливийвисновок про те, що соціальні, економічні і політичні системи сучасності складні, нестабільні і шляхи їхнього розвитку повинні рано чи пізно біфуркувати. Дотогожбіфуркаціїбільшчітковисловлені, відбуваються частіше і розвиваються драматичніше, коли системи, що їх переживають, близькідопороговихзначеньсвоєїстабільності, тобтоведуть «небезпечний спосіб життя». Причин переходу до такого порогового,

апотім і нестабільного, хаотичного стану може бути декілька: поперше, це вплив недостатньо засвоєних чи невдало застосовуваних технічних нововведень, що їх Е. Ласло називає Т-біфуркаціями; подруге, їхможутьспровокувативнутрішніізовнішнісоціальніконфлікти (війни, завоювання, революції, класові та етнічні колізії) — це С-біфуркації; по-третє, явищанестабільностіможутьвикликатирізкий занепадсоціально-економічногопорядкувцьомусуспільствіпідвпли- вом зростаючої кризи, що призводить до Е-біфуркацій. У ХХ ст. людство пережило дві найбільші хвилі біфуркації, перша з яких була викликана «деколонізацією» країн Азії, Африки і Латинської Америки,

адруга — політикою «гласності» М. Горбачова.

Такіпідходисучаснихфілософівдодинамікисоціальнихпроцесів особливо важливі при розгляді процесів, характерних для перехідних суспільств, до яких належить і Україна.

Висновки

1.Суспільство в широкому розумінні — це відокремлена від природи частина матеріального світу, що являє собою історично розвинену форму життєдіяльності людей, основою якої є людська праця, суспільне виробництво. У вузькому розумінні — це певний період історії людства.

2.Суспільство являє собою найскладнішу з відомих систем об’єктивної реальності, що охоплює сукупність соціальних об’єктів

ісуб’єктів, їхніх властивостей і відносин, які утворюють цілісний соціальний організм.

3.Як один із елементів об’єктивної дійсності суспільство підлягає

всім загальним закономірностям її розвитку. Це з одного боку, а з дру-

230

Розділ 10. Філософський аналіз суспільства

гого — це особлива, специфічна частина дійсності, що характеризується, крімзагальнихзакономірностей, своїмивласними. Такимчином, і пізнання суспільства, суспільних явищ має свою специфіку.

Контрольні запитання

1.Які є теоретичні моделі суспільства в соціальній філософії

йу чому полягають відмінності між ними?

2.Які ви знаєте методологічні принципи пізнання суспільства?

3.Якою є структура суспільства як соціальної системи?

4.Передайтезмістосновнихпонять, щорозкриваютьхарактер структурисуспільства: елемент, відношення, суб’єкт, об’єкт та ін.

5.У чому полягає різниця між поняттями «діяльність», «праця», «виробництво»?

6.Дайте характеристику основних закономірностей розвитку сучасного суспільства.

7.Розкрийте своєрідність основних сфер громадського життя.

8.Що слід розуміти під статикою суспільства і його динамікою?

9.Визначте такі основні поняття, що розкривають динаміку суспільства: процес, функціонування, зміна, розвиток та ін.

10.Розкрийте зміст основних понять, що характеризують соціальні процеси в перехідному суспільстві: дисипативна структура, нестабільність, хаос, атрактор, біфуркація та ін.

231

Розділ 11

Людина як предмет філософського аналізу

Проблема людини належить до «одвічних» проблем філософії. Зрізногородутлумаченнямисутностілюдинимизустрічаємосьпрактично в усіх значних філософських творах. Це є переконливим свідченням того, що питання розуміння і вивчення себе і собі подібних з давніх часів були предметом постійної уваги людини. Протягом століть розширювалось коло практичної діяльності людини, все нові сфери об’єктивної дійсності ставали ареною цієї діяльності, все повніше оволодівала вона законами дійсності, вчилась використовувати їх у своїй практиці. І разом з цим перед людиною постійно поставали питанняпросутністьїїбуття, просенсжиття, процілііснуваннявцьомусвіті, просистемужиттєвих цінностейтабагатоінших, яківимагалиінезнаходилипереконливих, беззаперечнихвідповідей. Алелюдина наполегливо не припиняла своїх пошуків.

Виходячизтого, щопроблемалюдининадзвичайноширокаіскладна, зосередимо в цьому розділі увагу на тому, як ставилась і вирішуваласьвонавісторіїфілософськоїдумки, з’ясуємокатегорію«сутність людини», питання її соціалізації і сенсу життя людини і людства.

§ 1. Проблема людини в історії філософії

Один стародавній мудрець сказав: «Для людини немає більш цікавогооб’єкта, ніжсамалюдина». Щожтакелюдина? Напершийпогляд, це питання здається до смішного простим — хто не знає, що таке людина! Така думка є глибоко помилковою. Адже людина є складним творінням природи, суспільства і самої себе. Це і розум, і воля, і характер, і емоції, і праця, і спілкування. Ось чому її вивчають такі науки, як генетика, фізіологія, медицина, психологія, соціологія, антропологія і багато інших. Сьогодні ці науки об’єднуються в систему комплексного людинознавства. Важливе місце в цій системі посідає і філософія. Сформувалась навіть спеціальна дисципліна — філософська антропологія, тобто філософське вчення про людину.

У комплексному людинознавстві філософія виконує: по-перше, світоглядну функцію, тобто обґрунтовує суто філософські проблеми

232

Розділ 11. Людина як предмет філософського аналізу

про природу (сутність) людини, про її походження, про сенс життя, долю та призначення, про можливості та межі її свободи і творчості; по-друге, методологічнуфункцію, тобтостворюєоптимальнустратегію вивчення і вдосконалення людини.

Історіяпізнаннялюдинисвідчитьпроскладністьтасуперечливість даної проблеми. Кожна філософська концепція (попри певні недоліки та історичну обмеженість) додавала їй нових рис, відкривала нові грані в пізнанні людини.

УфілософіїДавньоїГреціїпанувавкосмологізмурозуміннілюдини. Філософи мілетської школи твердили: людина містить усі основні елементистихії, космосу. Демокрітпідкреслював: якоюміроюВсесвіт є макрокосмосом, такою ж мірою і людина є мікрокосмосом. У другій половині V ст. до н. е. у Греції з’являються софісти. Вони зберегли успадкований від давньої філософії цілісний погляд на людину і бачення її як частини природи, але вже почали розглядати її і в умовах соціокультурного буття. Устами Протагора вони проголошують тезу: «Людина— міравсіхречей…» Слідомзасофістамипроблемулюдини розробляє і Сократ. Її він поставив у центр своєї філософії.

Учень Сократа Платон розрізняв у людині безсмертну душу (виявленнясвітувічноготаідеального) ітіло(виявленнявсьоготимчасового та суєтного).

ІнакшерозумівприродулюдиниАристотель. Людинувінрозглядає як«політичнутварину», вершинусвітовоїієрархії. Вона, зодногобоку, внутрішньопов’язаназприродою, аздругого— протистоїтьїй, оскільки у неї є душа — причина і початок людського тіла.

Європейська середньовічна філософія, опираючись на християнську традицію, висувала на передній план релігійно-моральні проблеми людського існування, розробляла проблему співвідношення між Богом і людиною. Що ж головне у цьому співвідношенні? Найважливішимдлялюдиниєспасіння, котрехристиянстворозумієяксходження недосконалої особи до найдосконалішої — Бога. Поняття особи буловведеноАвгустиномБлаженним. Вінпідкреслював, щоБогєсама особа, персона (від лат. persona). Тому і людина, яку створено за образом і подобою Творця, теж є особою. Щоправда, внаслідок гріхопадіння вона втратила досконалість і цілісність. Суттєвими складовими або іпостассю особи є воля, інтелект і пам’ять. Через них проходять шляхи вдосконалення людської душі і єднання її з Богом.

233

Частина друга. Онтологія, гносеологія, соціальна філософія

Оригінальність духу Відродження полягає у відкиданні будь-яких принципів обмежень земного розвитку людини. Бог зміщується на периферію людського життя. Людина відривається від нього. Вона тепер вірить у себе. На місце Бога вона ставить «людинобога» (Федір Достоєвський). Набуваючи статусу дійсно богоподібної істоти, людинаробиласяголовнимпредметомдуховнихпошуків. Вонашукаєопори передусім у собі, у своїй душі і у своєму тілі. Вище за все вона ставитьсвоєрідністьтаунікальністьіндивідуума. Оригінальністьівідмінність від інших стають найважливішими проявами особистості. Отже, смисловим стрижнем Ренесансу є сповнена пафосу ідея про самодостатність і автономність особистості, віра в її безмежні творчі можливості. Ренесанс — це разом узяті теорія і практика гуманізму.

ФілософіяНовогочасувважалаістиннолюдськимулюдиніте, що робитьїїпредставникомвсьоголюдства, томузосереджувалаувагуна їївсезагальнійприроді, соціальнійсутності, універсальностітощо. Так, новоєвропейська філософія XVII ст. особливого значення надавала розуму як специфічній особливості людини. Наприклад, Рене Декарт пов’язував сутність людини з її мисленням: «Мислю — отже, існую». Раціоналістичний підхід до людини об’єднувався в Декарта з натуралістичним: він розглядав людину як реальний зв’язок бездушного імертвоготілесногомеханізмузрозумноюдушею, якамаєволюімислить. БагатоувагипроблемілюдиниприділялиітакіфілософиНового часу, як Бенедикт Спіноза, Томас Гоббс, Дені Дідро, Клод Гельвецій, Жюльєн Ламетрі.

Для німецької класичної філософії визначальним є уявлення про людину як суб’єкта духовної діяльності, що створює світ культури і є носієм загального ідеального начала, духу, розуму. Іммануїл Кант наголошувавнаморальномухарактеріприродилюдини, ЙоганнФіхте— на ролі діяльності в житті людини, Георг Гегель — на духовності, Людвіг Фейєрбах — на любові до ближнього. Фейєрбах розглядає людинуякприроднуістоту, яквищийщабельприродногосаморозвитку. Почуття і свідомість людини є теж природними явищами. Тому він говорить про людину як про щось незмінне, абсолютне, а не як про конкретну історичну людину.

Вихіднимпунктоммарксистськогорозуміннялюдиниєтрактування її як похідної від суспільства, як продукт та суб’єкт суспільнопрактичної діяльності. Сутністю людини Карл Маркс вважав саме сукупність усіх суспільних відносин. Марксизм обґрунтував принци-

234

Розділ 11. Людина як предмет філософського аналізу

пову незавершеність людини, її відкритість світові, «незапрограмованість» раз і назавжди її сутності. Людина самостворює і саморозвиває себевпроцесіісторичногоікультурногожиття. Марксизмовіналежить трудова теорія походження людини, яка аналізує механізм трансформації біологічного в соціальне.

НапочаткуХХст. уфілософіїздійснюєтьсясвоєріднийантропо-

логічний поворот — проблема людини стає невід’ємною частиною досліджень практично всіх філософських напрямів, зокрема і тих, що раніше виводили її за свої межі. З’явилося безліч концепцій людини. Залежновідтого, щослідвважатисутолюдськимулюдині(природне, соціальне, духовне), їх умовно об’єднують у три групи.

Перша група — біологізаторські концепції. Домінуючою рисою цих концепцій є уявлення про людину як про переважно природну істоту, життя і поведінка, індивідуальні і суспільні якості, духовні властивості якої обумовлені природними (біологічними) чинниками. До такихконцепційналежать: психологізм, натуралізм, волюнтаризм, натуралістичний дуалізм.

Друга група — соціологізаторські концепції. Вони ігнорують природно-біологічні чинники людського існування, яким відводиться рольлишепередумовисоціальногожиттяіякінемаютьніякоговпливу на особливості поведінки, інтелект, творчі здібності, соціальні орієнтації людини. До таких концепцій належать: конвенціоналізм, соціологізм, панлогізм, соціологічний аналіз.

Третя група сучасних концепцій людини — спіритуалізм (від лат. spiritualis — духовний). Вонаоб’єднуєпогляди, заякимивосновірозкриттясутностілюдинилежитьїївнутрішнійдуховнийсвіт(безкорисливийпошукістини, здатністьдоморальноговибору, допереживання прекрасного, до творчості, наявність свободи волі та глибинної самосвідомості), і проголошує первинність індивідуального «Я» як духовного стрижня особистості. До цієї групи належать такі течії: суб’єктивнийантропологізм, антропологічнийматеріалізм, релігійний антропологізм, спіритуалістичний дуалізм.

Такі три основні групи сучасних концепцій людини. Вони містять як позитивні, так і негативні моменти. До позитивних слід віднести:

а) конкретно-наукове спрямування дослідження людини; б) об’єктивність наукових досліджень;

в) доведенняпринциповогозначенняосновнихчинниківіснування людини.

235

Частина друга. Онтологія, гносеологія, соціальна філософія

До негативних моментів належать, передусім, однобічність біологізаторського, соціологізаторського та спіритуалістичного підходів, якірозриваютьцілісністьвивченнялюдини, щоведедоабсолютизації однієї зі сторін, складових частин людського єства.

Відомо, що людину не можна пізнати, якщо підходити до неї як до автономної складної істоти, яка існує незалежно від природи та суспільства. Вона є і природною, і соціальною, бо є водночас продуктом і природи, і суспільства, їх головною дійовою особою. Завдання полягає в тому, щоб синтезувати позитивний філософський досвід дослідження людини.

Основні концепції походження людини. Як же виникла людина?

Звiдки вона бере свiй початок? Цi питання надзвичайно складнi i суперечливi. Незважаючинадоситьрозгалуженусистемудослiджень, проблему походження людини, втiм, як i виникнення життя на Землi, неможнавважатирозв’язаною. Власнекажучи, сьогоднi неіснуєпереконливої теорiї, що була б пiдкрiплена незаперечними фактами і що могла б пояснити передiсторiю становлення людства. Мiркування з цього приводу можна класифiкувати як гiпотези. Найчастіше виокремлюють три гiпотези: релiгiйну, космiчну, еволюцiйну.

Релiгiйна (теологiчна) гiпотеза походження людини базується на біблійнихпереказахпростворенняБогомсвiтуi людини, гріхопадіння Адама i Єви, Всесвітній потоп, про те, що заповiдав Бог людям, та регламентацiю життєдiяльностi людини, яка викладена в заповiдях. Звернімо увагу на те, що в Біблії сказано: людина створена «з пороху земного», а це можна прочитати й так: вона має земну природу і не занесена на Землю з Космосу.

Космiчна гiпотеза походження людини базується на припущеннi, що життя принесено на Землю з Космосу, у тому числi в його цивілізованих проявах. Пiд Космосом мають на увазі Всесвiт, котрий знаходиться за межами нашого планетарного середовища. Рiзновидом космічної гiпотези є припущення про те, що життя на Землю могло бути занесено космiчним пилом через атмосферу, який завдяки сприятливим умовам географії та біології Землi перетворився на сучаснi формиживого. Щеєприпущенняпроiснуванняпозаземнихцивiлiзацiй, розвиток яких дозволяє долати космiчний простiр i час. Вони були на Землi, залишили своїх представникiв, які згодом перетворились на землян і досягли нинiшнього цивiлiзованого розвитку. Проте всi цi припущення залишаються гiпотезою, бо не мають експериментальнопрактичного пiдтвердження.

236