7. Порядок вступу закону у силу.

Оскільки після Конституції вищу юридичну силу в Україні мають закони України, то з них і почнемо. Виключне право на прийняття законів України належить її парламенту - Верховній Раді України (ст.75 Конституції). Після прийняття Верховною Радою закон подається на підпис Президенту України. У відповідності зі ст.94 Конституції Президент України протягом п'ятнадцяти днів має або підписати закон, прийняти його до виконання та офіційно оприлюднити, або повернути його до Верховної Ради зі своїми пропозиціями для повторного розгляду. Якщо Президент України протягом п'ятнадцяти днів не повернув закон до Верховної Ради, то такий закон вважається схваленим Президентом України і має бути підписаний та офіційно оприлюднений. Якщо при повторному розгляді у Верховній Раді закон буде знову прийнятий не менш як двома третіми конституційного складу Верховної Ради, Президент України зобов'язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів. Через 10 днів з дня їх офіційного оприлюднення закони вступають в силу, якщо інше не передбачено самим законом. При цьому жоден закон не може набути чинності раніше дня офіційного оприлюднення (ст.94 Конституції).

8. Джерела конституційного права як галузі національного права України.

Основними видами джерел конституційного права у світі є норма­тивно-правові акти, судові прецеденти, правові звичаї, а інколи між­народні і внутрішньодержавні договори. У свою чергу, нормативно-правові акти конституційного права поділяються на закони, норматив­ні акти виконавчої влади, нормативні акти органів конституційного контролю (нагляду), парламентські регламенти, акти органів місцево­го самоврядування. Система правових актів, що становлять джерела конституційного права України, є досить широкою. Це Конституція України, Конститу­ція Автономної Республіки Крим, закони, постанови Верховної Ради України, акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим, деклара­ції (насамперед Декларація про державний суверенітет України), Акт проголошення незалежності України, постанови Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, акти місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, регла­менти тощо. Правові акти конституційного характеру має право при­ймати Центральна виборча комісія як орган державної влади. Особливе місце серед джерел конституційного права України на­лежить Конституції України, в якій закріплюються найбільш принци­пові державно-правові норми загального характеру. Вони мають най­вищу юридичну силу, стосуються всіх сфер життя суспільства: полі­тичної, економічної, соціальної, духовної. Таким діапазоном змісту своїх норм Конституція України суттєво відрізняється від інших дже­рел конституційного права.  Види джерел галузі конституційного права України, як правило, досить стабільні. Вони чітко визначені в Конституції України та інших нормативно-правових актах. Але на даному етапі конкретні акти, які містять конституційно-правові норми, мобільні, дуже часто змінюють­ся, скасовуються, новелізуються. Нестабільність конституційного за­конодавства зумовлюється як об'єктивними, так і суто суб'єктивними чинниками, труднощами перехідного процесу формування української державності.

Ознаки джерел конституційного права:

1) мають найвищу юридичну силу в ієрархічній системі джерел права;

2) мають установчий характер, оскільки є основою для формування системи джерел інших галузей права;

3) мають загальнообов'язковий характер, тобто поширюються на всіх без винятку суб'єктів правовідносин;

4) мають найвищий ступінь юридичних гарантій і забезпечуються всіма заходами державного впливу;

5) приймаються спеціально уповноваженими суб'єктами: українським народом, державними органами та органами місцевого самоврядування в межах їхніх повноважень;

6) регулюють правовідносини у сфері публічних політико-державних відносин;

7) виражають публічні загальносуспільні інтереси українського народу;

8) визначають нормативні умови і принципи гармонізації національного і міжнародного законодавства.

Усі джерела конституційного права становлять ієрархічну вертикаль.

Ієрархія джерел конституційного права є відображенням ієрархи самих органів державної влади.

Джерела конституційного права мають певні особливості, тому різняться між собою. Відмінності зумовлені відповідними критеріями:

а) юридичною силою;

б) цільовою спрямованістю і змістом;

в) часом дії;

г) правовим статусом суб'єктів, уповноважених приймати правові акти;

ґ) чинністю (діючі і недіючі);

10. Інститут відповідальності в конституційному праві України

Юридична відповідальність - це вид соціальної відповідальності, сутність якої полягає у застосуванні до правопорушників (фізичних та юридичних осіб) передбачених законодавством санкцій, що забезпечуються у примусовому порядку державою . Одним із видів юридичної відповідальності є конституційно-правова відповідальність. Складність проблеми інституту конституційно-правової відповідальності полягає в тому, що більшість норм конституційного права не містить санкцій. Наприклад, ст. 29 Закону України "Про правовий режим надзвичайного стану" від 16 березня 2000 року визначає, що порушення вимог або невиконання заходів правового режиму надзвичайного стану тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

За порушення норм конституційного права настає відповідальність, яка:

1) визначена нормами конституційного права (конституційно-правова відповідальність), тобто це самодостатня і конкретна форма юридичної відповідальності. Наприклад, Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину (ст. 111 Конституції України);

2) не визначена нормами конституційного права (відповідальність у конституційному праві), проте здійснюється посилання на чинне законодавство, зокрема адміністративне, кримінальне, цивільне тощо. Наприклад, будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом.

Відповідальність у конституційному праві та конституційно-правова відповідальність різняться між собою.

Відповідальність у конституційному праві є ширшим поняттям, ніж конституційно-правова відповідальність, оскільки остання є складовою першої. За порушення норм конституційного права відповідальність може настати не лише на підставі норм конституційного права, а й, наприклад, на основі адміністративного, кримінального, цивільного та іншого галузевого законодавства.

Так, адміністративна відповідальність передбачена Кодексом України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 року за порушення норм конституційного права. Згідно зі от. 212-8 цього Кодексу порушення права громадянина на ознайомлення в установленому законом порядку з відомостями Державного реєстру виборців, зі списком виборців, списком громадян, які мають право брати участь у референдумі, а так само відмова у видачі громадянину копії мотивованого рішення про відхилення його скарги (звернення) про внесення змін до відомостей Державного реєстру виборців або запиту щодо відомостей Державного реєстру виборців, про внесення змін до списку виборців, списку громадян, які мають право брати участь у референдумі, або порушення строків видачі копії такого рішення - тягнуть за собою накладення штрафу від десяти до тридцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Кримінальна відповідальність настає за порушення норм конституційного права, що передбачено Кримінальним кодексом України. Наприклад, ст. 111 - державна зрада, тобто діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України: перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту, шпигунство, надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України, - карається позбавленням волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років.

Ознаки конституційно-правової відповідальності:

1) є видом політичної відповідальності, оскільки може настати "без вини". Наприклад, відставка Прем'єр-міністра України має наслідком відставку всього складу Кабінету Міністрів України (ч. З ст. 115 Конституції України). Політична відповідальність здебільшого застосовується у разі прогалин у конституційному законодавстві. Такий вид відповідальності є досить мобільним у застосуванні, проте має досить суб'єктивний характер;

2) суб'єктами конституційно-правової відповідальності є: фізичні особи, посадові особи, юридичні особи, публічні юридичні особи, тобто органи державної влади, органи місцевого самоврядування;

3) санкції, які визначають її вид і міру, об'єктивовані як у Конституції України, так і в іншому конституційному законодавстві України;

4) є важливою гарантією забезпечення правопорядку в суспільстві та державі, основних засад конституційного ладу, політичного плюралізму;

5) має особливий, тобто відмінний від інших галузей права, механізм реалізації юридичної відповідальності, в якому можуть брати участь Конституційний Суд України, Верховний Суд України та ін.;

6) конституційно-правові санкції передбачають як індивідуальні (імпічмент Президента України), так і колективні види відповідальності (дострокове припинення повноважень парламенту).

11. Організація роботи Верховної Ради України

Відповідно до ч. 5 ст. 83 Конституції України порядок роботи Верховної Ради України встановлюється Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України, а згідно з п. 21 ч. 1 ст. 92 Конституції У країни організація і порядок діяльності Верховної Ради України мають визначатися виключно закона­ми України. До прийняття Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 08.12.2004 р. Конституція України містила норму про те, що порядок роботи Верховної Ради Украї­ни встановлюється Конституцією України та законом про регла­мент Верховної Ради України (ч. 5 ст. 82).

Таким чином, на сьогодні Конституція України передбачає необхідність прийняття двох загальних актів стосовно порядку організації і діяльності Верховної Ради України - відповідного закону та Регламенту. Співвідношення зазначеного закону та Регламенту, очевидно, має визначатися як співвідношення ак­тів, що містять матеріальні норми (закон) та процесуальні нор­ми (Регламент).

Чинним на період до законодавчого врегулювання питань організації та порядку діяльності Верховної Ради України мав бути Тимчасовий регламент Верховної Ради України (далі - Регламент), затверджений Постановою Верховної Ради Украї­ни 08.04.2008 p. № 247-VI. До набуття чинності названим Регла­ментом діяв затверджений Постановою Верховної Ради України під 16.03.2006 p. № 3547-IV Регламент Верховної Ради України, який Рішенням Конституційного Суду України від 01.04.2008 р.

№ 4-рп/2008 був визнаний неконституційним, оскільки, на дум­ку Конституційного Суду України, Регламент Верховної Ради України, який унормовує організацію і діяльність Верховної Ради України, має прийматися виключно як закон України за встановленою статтями 84,93, 94 Конституції України процеду­рою його розгляду, ухвалення і набрання чинності.

Рішенням Конституційного Суду України від 17.09.2008 р. № 16-рп/2008 Тимчасовий регламент також було визнано не­конституційним через невідповідність його форми (вій затвер­джений постановою Верховної Ради України, а не законом) ви­могам Конституції України.

Новий Регламент Верховна Рада України прийняла 19.09.2008 p., відповідно до ч. 2 ст. 46 якого Регламент Верховної Ради визна­чений як самостійний вид актів Верховної Ради.

Раніше, 04.09.2008 p., Верховна Рада прийняла Закон «Про організацію і порядок діяльності Верховної Ради України» (на­був чинності 17.02.2009 p.), яким формально виконано вимо­гу Конституційного Суду України про необхідність існування закону, яким би унормовувалася діяльність Верховної Ради. Формальність виконання зазначеної вимоги полягає у тому, що цей Закон містить дві статті: у першій зазначено, що орга­нізація і порядок діяльності Верховної Ради України встанов­люються Конституцією України, законами України про ста­тус народних депутатів України, про комітети Верховної Ради України, про тимчасові спеціальні і тимчасові слідчі комісії Верховної Ради України, іншими законами України та Регла­ментом Верховної Ради України, а друга стаття визначає по­рядок набуття названим Законом чинності - з дня опубліку­вання.

За своєю суттю регламент є внутрішнім актом, що регулює діяльність певного органу. Однак його затвердження законом здійснюється у випадку, коли регламент регулює відносини по­запарламентських органів і посадових осіб, яких не можна зобо­в'язувати до чого-небудь внутрішнім актом парламенту. З іншо­го боку, законодавча форма регламенту порушує парламентську автономію, бо набрання чинності законом у цьому випадку пев­ного мірою залежить від глави держави (через існування про­цедури підписання закону главою держави). Крім того, позапар­ламентські суб'єкти, що мають право законодавчої ініціативи, можуть звертати її також на положення регламенту. Тому у сві­товій практиці законодавча форма регламенту - явище досить рідкісне.

Деяким видам діяльності Верховної Ради України та її орга­нів присвячено окремі закони та підзаконні нормативно-правові акти.