35. Громадянство як елемент правового статусу особистості.

Елементом правового статусу, як вже було з'ясовано вище, є громадянство. Це постійний політико-правовий зв'язок особи з державою, який зумовлює наявність у них взаємних прав, свобод, законних інтересів та обов'язків, як на території країни, так і за її межами. Його слід розглядати в об'єктивному і суб'єктивному розумінні. Об'єктивне розуміння конституційного права на громадянство - це система нормативно-правових актів у яких викладаються конституційно-правові норми та принципи, що регламентують взаємовідносин держави і людини у громадянстві¹. У суб'єктивному розумінні - це можливості людини мати постій­ний, необмежений у просторі, політико-правовий зв'язок її з конкретною державою, заснований на юридичному визнанні державою цієї особи, внаслідок чого особа і держава набувають взаємних прав і обов'язків в обсязі і межах, передбачених Конституцією і законами держави. Щодо конституційного права на громадянство країни, то згідно з Конституцією (ст. 4) в Україні існує єдине громадянство, що є однією з основних засад розбудови суверенної і незалежної демократичної держави. Людина є біосоціальною істотою (індивідом). Ті становище у суспільстві характеризується поняттям «особа». Якщо поняття «людина» здебільшого має біологічний зміст і стосується кожного, індивіда людського роду від самого народження, то поняття «особа» переважно пов'язане з загальнолюдськими соціальними цін­ностями. Особа у суспільстві і державі може бути громадянином цієї держави, особою без громадянства, іноземцем. Отже, поняття «громадянин» політико-правове і пов'язується з існуванням держави і права. Україна сприйняла поширену в цивілізованому світі позицію щодо громадянства. Відповідно до українського законодавства громадянство регулюється не просто як правовий взаємозв'язок людини і держави, а є невід'ємним правом людини, яке держава зобов'язана визнавати, поважати і забезпечувати.

Конституція та закони України увібрали в себе міжнародно-правові норми з питань громадянства, які зафіксовані у між­народних актах універсального і спеціального характеру. До них можна віднести: а) Статут ООН; б) Загальну декларацію прав людини; в) Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від І6 грудня 1966 р.; г) Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації від 7 березня 1966 р.; д) Конвенцію про ліквідацію всіх, форм дискримінації щодо жінок від 18 грудня 1979 p.; є) Конвенцію про права дитини від 20 листопада 1989 p.; є) Гаазьку конвенцію щодо врегулювання окремих питань, пов'язаних з колізією законів про громадянство від 12 травня 1930 р.; ж) Конвенцію Ради Європи про скорочення випадків множинного громадянства і про військовий обов'язок у випадках множинного громадянства від 6 травня 1963 p.; з) Європейську конвенцію про громадянство від 7 листопада 1997 р. та ін.

 

Правове регулювання громадянства в Україні на сьогодні здійснюється Законом України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 р. із змінами внесеними Законами України станом на 11 травня 2007 р. Цей Закон відповідно до Конституції України визначає правовий зміст громадянства України, підстави і порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства України, порядок оскарження рішень з питань громадянства, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб.

Законодавство України про громадянство ґрунтується на таких принципах:

1) єдиного громадянства - громадянства України, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з країною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України;

2) запобігання виникненню випадків без громадянства;

3) неможливості позбавлення, громадянина України грома­дянства України;

4) визнання права громадянина України на зміну грома­дянства;

5) неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладен­ня шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним з подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим з подружжя;

6) рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України;

7) збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України.

Громадянами України є:

1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент прого­лошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) постійно проживали на території України;

2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак,які на момент набуття чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 р.) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;

3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 р. і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. органами внутрішніх справ України внесено напис «громадянин України», та діти таких осіб; які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття, якщо зазначені особи подали заяви про оформлення належності до громадянства України;

4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

36.

Державна територія - це частина земної кулі, що належить певній державі на законних підставах, у межах якої вона здійснює суверенітет. З одного боку, державна територія виступає як об'єкт права власності, а з іншого боку - вона визначає просторову межу державної влади.

Державна територія є матеріальною базою існування відповідної держави і на неї поширюється її територіальне верховенство. Правовий режим таких територій визначається насамперед національним законодавством кожної держави, а також двосторонніми чи багатосторонніми угодами (договірне проходження державного кордону, визначення прикордонного режиму і т.д.).

У Конституції України закріплено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні й інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виняткової (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу (ст. 13 Конституції 1996 р.). Отже, передбачене право народу на володіння, користування і розпорядження як самою територією, так і всіма її природними ресурсами і багатствами без шкоди для будь-яких зобов'язань, що випливають з міжнародного співробітництва держав. Як об'єкт права власності державна територія може бути предметом цивільно-правових угод: купівлі-продажу, міни, дарування, оренди тощо.

Державний кордон України — лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, визначає межі державної території, — суші, вод, надр, повітряного простору — тобто межі державної території України, просторові рубежі дії державного суверенітету України.

Охороною Державного кордону України на суші, морі, річках, озерах та інших водоймах займається Державна прикордонна служба України, — у повітряному та підводному просторі — Збройні сили України.

Україна межує з сімома країнами: Польща, Словаччина, Угорщина, Румунія, Молдова, Росіяі Білорусь.

Отже, територіальне верховенство - це повна і виключна влада держави в межах своєї території.

Просторова організація державної влади в Україні, її територі­альне верховенство має глибоке історичне, економічне та національне підґрунтя. Тому територіальний устрій є сферою, де міцно переплі­таються політичні, соціально-економічні, національні та інші факто­ри. Відтак, перед політиками, економістами, юристами стоїть багато проблем, які вимагають наукового вирішення. Однією з таких проблем є визначення юридичної природи території держави.

Територію держави нерідко ототожнюють з певною матеріальною субстанцією - землею, водами, надрами, повітрям, що знаходяться в межах тієї чи іншої території. Проте немає переконливих підстав, щоб погодитися з таким визначенням території держави. Проникнен­ня в суть проблеми свідчить про те, що державна територія не має речових (майнових) характеристик. Державна територія - це просто­рові межі реалізації державної влади, життєдіяльності народу, які не можуть розглядатися як об'єкти права власності на землю, води, повітря. Отже, державна територія, і те, що знаходиться в її межах (на ній, під нею) не одне і теж навіть при умові, якщо вони просторо­во співпадають.

Ще державознавці XIX століття зазначали, що територія - не річ, якою володіє держава, а простір, в межах якого державна влада країни існує і діє. Держава, область, округ - межа державної влади. Держава володарює в межах території, а не над територією і територія не пред­мет, а межа державної влади.

Отже, державна територія не може мати речових (майнових) харак­теристик. Вона становить просторову межу функціонування держави, основу життєдіяльності народу країни, всього суспільства. Ігнорування відмінностей між поняттями «державна територія» і тим, що знахо­диться в її межах (земля, води, надра, повітря) здатне породжувати хибні юридичні конструкції.

Таким чином, територія держави є необхідним атрибутом, невід ємною властивістю і ознакою державності. Території держави властиві певні політичні функції.

• по-перше, територія визначає просторову межу і сферу функ­ціонування держави в особі державних органів, як організації суверенної влади;

• по-друге, наявність території є однією із умов визнання держа­ви суб'єктом міжнародного права;

• по-третє, територія є просторовою сферою життєдіяльності людей, як об'єднання громадян певної держави, вона стано­вить основу матеріального і духовного творення народу

Поняття «державна територія» охоплює певні складові елементи.

Складовими державної території є: її суша, континентальний шельф, водні, підземні та повітряні простори. Об'єктами, які прирів­нюються до державної території, є морські і повітряні судна, космічні кораблі й станції, що мають прапор чи відрізняльні знаки даної держави, підводні телеграфні кабелі, трубопроводи та інші об'єкти, що нале­жать цій державі, але знаходяться за межами її території.

Територія України має площу 603,7 тис. кв. км, що становить 5,7 відсотків від площі Європи.

Відповідно до Конституції України (ст. 2), суверенітет України поширюється на всю її територію. В межах існуючого кордону тери­торія України є цілісною і недоторканною.

Цілісність та недоторканність державної території є важливими принципами міжнародного права.

Цілісність державної території передбачає заборону насильницько­го поділу території держави. Під недоторканністю державної території прийнято розуміти те, що інші держави зобов'язані утримуватися від будь-яких зазіхань на територію суверенних держав.

Україна, як і будь-яка держава, в межах своєї території володіє всією повнотою суверенної влади, тобто лише вона здійснює терито­ріальне верховенство.