39. Соціальна держава.

Соціа́льна держа́ва— це соціально орієнтована держава, що визнає людину найвищою со­ціальною цінністю, надає соціальну допомогу індивідам, які потрапили у важку життєву ситуацію, з метою забезпечення кожному гідного рівня життя, перерозподіляє економічні блага відповідно до принципусоціальної справедливості і своє призначення вбачає в забезпеченні гро­мадського миру і злагоди в суспільстві.

Незалежно від специфіки тієї чи іншої національної моделі соці­альної держави для неї характерні такі спільні ознаки:

• соціальна держава є закономірним продуктом еволюції грома­дянського суспільства в напрямку до громадянського суспільства со­ціальної демократії;

• вона завжди визнається якісною характеристикою правової дер­жави;

• проголошення держави соціальною є важливою конституційною гарантією забезпечення і захисту соціальних прав людини;

• оскільки як мета діяльності соціальної держави, так і сама ця діяльність (соціальна політика) визначаються правовими рішеннями, то її функціонування передбачає наявність розвинутого соціального законодавства;

• соціальна держава слугує забезпеченню громадянського миру і злагоди в суспільстві;

• утвердження соціальної державності сприяє трансформації рин­кової економіки на соціальну ринкову, служінню власності інтересам як власника, так і суспільства.

41. Право законодавчої ініціативи у вр України

Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить Президентові України, народним депутатам України та Кабінету Міністрів України.

Законопроекти, визначені Президентом України як невідкладні, розглядаються Верховною Радою України позачергово.

Верховна Рада розглядає законопроекти на пленарних засіданнях. Розгляд і прийняття законопроекту Верховною Радою передбачає: обговорення і схвалення основних положень переважно, обговорення і схвалення постатейно та в цілому (розгляд у трьох читаннях). Прийняття рішення щодо законопроекту може бути відокремлено в часі від його розгляду. Кількість повторних читань законопроекту не обмежується.

Під час першого читання законопроекту Верховна Рада заслуховує доповідь його ініціатора, співдоповіді ініціаторів внесення кожного альтернативного законопроекту (якщо такі є) в порядку їх надходження, співдоповідь головного комітету, заслуховує відповіді на запитання, обговорює основні положення законопроекту і його структуру (частини, розділи, глави, статті, повноту і послідовність їх викладення), заслуховує пропозиції та зауваження щодо них, розглядає пропозиції про опублікування законопроекту для народного обговорення.

За наслідками обговорення в першому читанні Верховна Рада може прийняти рішення про:

- відхилення законопроекту;

- передачу законопроекту на доопрацювання із встановленням строку доопрацювання і повторне подання його на перше читання;

- опублікування законопроекту для народного обговорення, доопрацювання його зі врахуванням наслідків обговорення і повторне подання на перше читання;

- прийняття законопроекту за основу (з можливим доопрацюванням) і доручення відповідним комітетам підготувати законопроект на друге читання.

Основним у розгляді законопроекту є його друге читання.

Під час другого читання законопроекту Верховна Рада проводить його постатейне обговорення та здійснює постатейне голосування. У разі необхідності можуть обговорюватися і ставитися на голосування частини статті, її підпункти або речення.

За результатами другого читання законопроекту Верховна Рада може прийняти рішення про:

- відхилення законопроекту;

- повернення законопроекту на доопрацювання з наступним поданням його на повторне друге читання;

- опублікування для народного обговорення законопроекту в редакції, прийнятій на попередніх читаннях, доопрацювання з урахуванням наслідків обговорення і повторне подання його на друге читання;

- повернення законопроекту на доопрацювання з наступним поданням його на третє читання;

- прийняття законопроекту в другому читанні, підготовку його і подання на третє читання.

Третє читання законопроектів проводиться з метою внесення редакційних правок, узгодження структурних частин схваленого в другому читанні законопроекту між собою, узгодження розглянутого законопроекту з іншими законами. Під час третього читання розглядається і приймаються рішення щодо тих статей і поправок, розгляд яких за рішенням Верховної Ради виносився на третє читання.

За результатами третього читання законопроекту Верховна Рада може прийняти рішення про:

- відхилення законопроекту;

- повернення законопроекту на доопрацювання з наступним його поданням на повторне третє читання;

- відкладення голосування щодо законопроекту в цілому до прийняття інших рішень;

- схвалення тексту законопроекту в цілому і винесення його на всеукраїнський референдум (за умови, що законопроект стосується питання про зміну території України);

- прийняття закону в цілому.

42. Ознаки України як суверенної держави. Акт проголошення незалежності України

Конституційно-правовими ознаками України як суверенної держави є:

1. Територіальна цілісність. Кожна суверенна держава має свою державну територію. Згідно з міжнародним правом державною територією є частина земної кулі, яка належить певній державі та в межах якої вона здійснює своє територіальне верховенство. Відповідно до ч. 1 ст. 2 Конституції України суверенітет України поширюється на всю її територію. Складниками державної території України є її суходіл, води, надра під ними та відповідний повітряний простір. Деякі суверенні права Україна здійснює також і в межах територій зі змішаним правовим режимом (континентальний шельф і економічна зона).

Державна територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною (ч. 3 ст. 2 Конституції України). Цілісність державної території України полягає в забороні її насильницького поділу. Недоторканність державної території України означає те, що всі інші держави зобов'язані утримуватися від будь-яких зазіхань на територію України відповідно до загальновизнаних принципів міжнародного права, закріплених у Статуті ООН та в інших міжнародних договорах.

Згідно з ч. 1 ст. 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України є однією з найважливіших функцій держави, справою всього Українського народу.

2. Єдиний конституційний простір. Конституція України є юридичною базою для формотворчої діяльності всіх органів державної влади та органів місцевого самоврядування, вона визначає зміст і напрямки розвитку галузевого законодавства.

3. Громадянство. Одним із виявів суверенітету держави є встановлення громадянства. Згідно зі ст. 4 Конституції України в Україні існує єдине громадянство. Принцип єдиного громадянства має на меті, по-перше, недопущення існування громадянства окремих адміністративно-територіальних одиниць України, по-друге, уникнення випадків поєднання громадянства окремих осіб (подвійного громадянства, або біпатризму). Цим забезпечується єдиний правовий статус для всіх громадян України.

4. Єдина грошово-кредитна система. Наявність власної грошової одиниці є важливим виявом державного суверенітету. Ст. 99 Конституції України визначає, що грошовою одиницею України є гривня.

5. Національні Збройні Сили. Державний суверенітет передбачає реальну здатність держави забезпечити свою внутрішню і зовнішню безпеку. Оборону України, захист її суверенітету, територіальної цілісності й недоторканності Конституція України (ч. 2 ст. 17) покладає на Збройні Сили України.

6. Міжнародна правосуб'єктність. Україна як суверенна держава є повноправним суб'єктом міжнародного права, може вступати у відносини з іншими суверенними державами, вступати до міжнародних організацій, укладати міжнародні договори тощо. Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права (ст. 18 Конституції України).

7. Офіційний статус державної мови. Державною мовою вважається визнана конституцією або чинним законодавством основна мова держави. Згідно з ч. 1 ст. 10 Конституції України державною мовою в Україні є українська мова. Це покладає на державу обов'язок забезпечувати всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Водночас держава гарантує вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

9. Державні символи. Важливими ознаками суверенної держави є державні символи: Державний Прапор, Державний Герб, Державний Гімн і столиця.

Акт проголошення незалежності України — документ, прийнятий поззачерговою сесією Верховної Ради УРСР 24 серпня 1991 року, яким проголошено незалежність України та створення самостійної української держави — України. Тим самим було покладено край юридичному існуванню Української Радянської Соціалістичної Республіки.

Разом з цим Актом, 24 серпня 1991 року також були прийняті Постанова Верховної ради УРСР «Про проголошення незалежності України»^[1] та Постанова Верховної Ради України «Про військові формування на Україні»^[

44. Соціально-культурні права і свободи громадян України (зміст і гарантії здійснення)

До соціальних прав та свобод людини і громадянина належать: право кожного на житло (ст. 47 Конституції України). У конституціях зарубіжних держав це право зазвичай не формулюється як суб'єктивне конституційне право, а тому не захищається судом4. Певною мірою про таке розуміння зазначеного конституційного права в Україні свідчить те, що в ст. 47 Конституції України закріплено положення, відповідно до якого держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду;

право кожного на працю

(ст. 43 Конституції України). Реалізація права на працю є досить проблемним питанням. Проблема ця полягає у тому, що в умовах ринкової економіки таке право не може мати юридичного механізму своєї реалізації, якщо його розуміти у тому значенні, в якому воно закріплювалося у соціалістичних конституціях: як право на отримання гарантованої роботи з оплатою праці за її кількістю і якістю (ч. 1 ст. 118 Конституції СРСР 1936 р.). При закріпленні цього права потрібно знайти оптимальне формулювання, яке б, з одного боку, задовольняло соціальні очікування, однак з іншого - не допустило подання до суду позовів до держави з вимогою надати робоче місце на підставі конституційної норми. Наприклад, у Конституції Італії право на працю записане не в частині І "Права та обов'язки громадян", а у вступній частині "Основні принципи", що містить норми-принципи та норми-цілі1.

Статтею 43 Конституції України також визначено, що держава гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності. Однак реалізація цього права також залежить від наявності попиту, і воно також практично не може бути захищеним у судовому порядку.

Водночас передбачені, ст. 43 Конституції України права на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату не нижчу від визначеної законом, на захист від незаконного звільнення, на своєчасне одержання винагороди за працю захищаються юридично.

У недемократичних державах конституції формулюють не право, а обов'язок працювати, що на практиці проявляється у примусі до праці. Закріплення у конституціях демократичних держав обов'язку працювати має більше моральне, ніж юридичне значення;

право кожного, хто працює, на страйк

(ст. 44 Конституції України). У демократичних державах це право зазвичай не виносять на конституційний рівень, хоча воно визнається і детально регулюється чинним законодавством. У постсоціалістичних конституціях право на страйк зустрічається досить часто. Це є реакцією на минуле, оскільки соціалістичні конституції таке право рідко визнають, виходячи із того, що працівники - власники всієї економіки, а тому страйкувати їм немає сенсу;

право кожного, хто працює, на відпочинок

(ст. 45 Конституції України);

право громадян на соціальний захист

(ст. 46 Конституції України). Зазвичай у такому формулюванні таке право у конституціях не записується, чим знімається питання про його судовий захист як конституційного права, однак ті права у цій сфері, які передбачені у чинному законодавстві, захищаються у судовому порядку;

право кожного на достатній життєвий рівень

(ст. 48 Конституції України). Це право слід розглядати у двох взаємопов'язаних аспектах: з одного боку, держава створює умови, за яких кожна здорова, дієздатна людина має реальні можливості забезпечити такий рівень свого життя, який відповідає її уявленням, а з іншого - держава зобов'язана використовувати всі свої матеріальні, політичні, організаційні та інші ресурси задля забезпечення достатнього життєвого рівня соціально незахищених верств населення;

право кожного на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування

ст. 49 Конституції України). Важливо, що Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 29.05.2002 р. № 10-рп/20023 стосовно змісту ч. З ст. 49 Конституції України визначив, що положення ч. З ст. 49 Конституції України "у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно" треба розуміти так, що у державних та комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається всім громадянам незалежно від її обсягу та без попереднього, поточного або наступного їх розрахунку за надання такої допомоги.

Хоча, враховуючи дійсний стан справ у цій сфері, при тлумаченні наведеного положення більш прийнятною, на наш погляд, є позиція, висловлена Міністерством економіки України, згідно з якою термін "безоплатність" узагалі не може мати достатнього обґрунтування в умовах ринкової моделі економіки, оскільки видатки на "безоплатну медичну допомогу" завжди оплачуються (раніше чи пізніше) самим пацієнтом шляхом відрахувань від заробітної плати (доходів) до бюджетів. Тому "положення ч. З ст. 49 Конституції України про безоплатність... є одним з рецидивів планової економіки... і зовсім не враховує ринкових принципів". На думку Міністерства, "безоплатну медичну допомогу" доцільніше розглядати як благодійну, що оплачується інтими членами суспільства (п. 2 мотивувальної частини зазначеного Рішення);

право кожного на безпечне для життя і здоров'я людини довкілля

(ст, 50 Конституції України). Окрім актів Міжнародної хартії прав людини, документами, що регулюють реалізацію соціальних прав, є: Європейська соціальна хартія (1961 р.) та Європейська соціальна хартія (переглянута) (1996 р.) (обидві ратифіковані Україною), конвенційні стандарти Міжнародної організації праці (їх прийнято більше 170) тощо.

До культурних прав і свобод людини і громадянина належать: право кожного на освіту (ст. 53 Конституції України). В Україні прийнято низку законів, спрямованих на деталізацію конституційного права на освіту, серед них: Закон України "Про освіту" від 23.05.1991 р. із змінами, Закон України "Про вищу освіту" від 17.01.2002 р. із змінами, Закон України "Про професійно-технічну освіту" від 10.02.1998 р. із змінами, Закон України "Про загальну середню освіту" від 13.05.1999 р. із змінами, Закон України "Про дошкільну освіту" від 11.07.2001 р. із змінами, Закон України "Про позашкільну освіту" від 22.06.2000 р. із змінами.

Слід звернути увагу на те, що суть зазначеного права у сфері вищої освіти полягає у взятті на себе державою зобов'язання забезпечити певний рівень обов'язкової освіти, а не автоматичне надання кожній людині можливості отримати освіту1. Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 04.03.2004 р. № 5-рп/20042 безоплатність вищої освіти означає, що громадянин має право здобути її відповідно до стандартів вищої освіти без внесення плати в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі (ч. 4 ст. 53 Конституції України) в межах обсягу підготовки фахівців для загальносуспільних потреб (державного замовлення);

свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості громадян, право на захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності

(ст. 54 Конституції України). Це свободи другого покоління, які з'явилися в Конституції України як противага прагненням тоталітарних режимів (фашистського, комуністичного тощо) підпорядкувати собі духовний світ людей.

Реалії сьогодення свідчать, що існують гострі проблеми стосовно дотримання міжнародних стандартів у сфері економічних, соціальних і культурних прав. Зокрема, Комітет ООН з економічних, соціальних та культурних прав зазначив, що перехід держави до ринкової економіки негативно вплинув на реалізацію прав, передбачених у Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, призвів до високого рівня бідності більшості населення. Так, за критерієм бідності, встановленим Світовим банком, який дорівнює денному споживанню на 3 долари США, до категорії бідних в Україні треба зарахувати майже 70% її населення. Проблема бідності в Україні, де існують розвинуті промисловість і сільське господарство, де високий рівень освіченості населення, зумовлена насамперед брутальним порушенням прав більшості членів українського суспільства на доступ до ресурсів, до національного багатства1.

У деяких державах до культурних прав також відносять академічну свободу, тобто свободу викладання, яку можна розглядати як прояв і продовження права на поширення інформації, свободи думки і слова. Свобода викладання повинна мати свої межі з метою заборони поширення ідей, що пропагують насильство, зневагу чи ненависть до інших людей або народів тощо.