Питання для самоконтролю
Що таке політична партія, які причини її формування?
Які функції виконують політичні партії?
Які підстави для класифікації партій вам відомі?
Чи втратив значення традиційний поділ партій на “праві” і “ліві”?
Які типи партійних систем ви знаєте?
Які фактори впливають на розвиток партійних систем?
Результатом яких чинників є партійна система?
У чому полягають функції непартійних громадських об’єднань?
Які форми і методи діяльності громадських організацій і рухів?
Якими критеріями визначаються суспільні організації та рухи?
Народницький напрям в історії української політичної думки
Демократично-народницький напрям започаткувало Кирило-Мефодіївське братство, головним ідеологом якогобув Микола Костомаров. Його «Закон божий (Книга буття українського народу)», що синтезував романтичні ідеї з радикальними політичними і соціальними ідеями та християнськими цінностями, був програмою кирило-мефодіївців. Ця програма містила такі ідеї: 1) визнання української етнокультурної ідентичності; 2) створення самостійної української республіки в рамках федерації слов'янських народів; 3) знищення кріпацтва й утвердження суспільного ладу на засадах правової і соціальної рівності в дусі християнського заповіту; 4) протиставлення українських демократичних традицій традиціям аристократичної Польщі й самодержавної Росії. Суспільно-політичні засади кирило-мефодіївців слугували орієнтиром українському рухові, який був оформлений у мережу громад — напівконспіративних гуртків демократично зорієнтованої інтелігенції. Одним із лідерів цього руху був історик Володимир Антонович, який першим назвав Київську Русь українською державою, обгрунтував природне походження нації, охарактеризував основні принципи життя трьох народів: українців (принцип демократизму, що забезпечує права для особи), поляків (принцип аристократизму, що призводить до боротьби між різними соціальними групами), росіян (принцип авторитету державної влади, що спричинюється до самодержавства).
Типологія виборчих систем.
Виборча система — це порядок формування виборних органів держави та органів місцевого управління (самоврядування) на основі конституції та законів. Розрізняють такі виборчі системи: мажоритарна, пропорційна, змішана.
Мажоритарна система (фр. majorite — більшість) — система визначення результатів виборів, завдяки якій депутатські мандати (один або кілька) отримують тільки ті кандидати, які отримали встановлену законом більшість голосів, а усі інші кандидати вважаються не обраними. Мажоритарні системи можуть бути: а) відносної більшості (обраним вважається депутат, який отримав найбільшу кількість голосів виборців, що взяли участь у голосуванні, а у випадку рівності голосів питання вирішується шляхом жеребкування або проведенням повторних виборів ( більшість країн світу); б) абсолютної більшості (обраним вважається депутат, за якого проголосувало більше половини виборців, що прийшли на вибори, тобто 50% + 1 голос. У разі, якщо жоден кандидат не набрав необхідної кількості голосів, організовуються повторні вибори, в яких беруть участь 2 кандидати, що набрали найбільшу кількість голосів (Франція, вибори Палати представників Австралії); в) мажоритарна система кваліфікованої більшості (обраним вважається кандидат або список, який отримав певну кваліфіковану більшість голосів виборців, яка є більшою за абсолютну (2/3, ¾). Така система зустрічається дуже рідко через її низьку результативність. Застосовується у Чилі, до 1993 року в Італії при виборах Сенату.
Пропорційна система (лат. proportio — співрозмірність) — система визначення результатів виборів, при якій депутатські мандати розподіляються між партіями пропорційно кількості поданих за них голосів виборців у багатомандатному окрузі. Тобто чим більший відсоток голосів отримала партія на виборах, тим більший відсоток депутатів вона буде мати у парламенті.
За впливом виборців на розташування кандидатів у списку для голосування розрізняють пропорційні системи: а) з жорсткими списками; б) з префенціями; в) з напівжорсткими списками. При застосуванні жорстоких списків виборець голосує за список партії в цілому. У виборчому бюлетні вказуються тільки назви партій, певна кількість перших кандидатів за партійним списком (Іспанія, Ізраїль, Україна). Система префенцій (лат. praeferre — перевага) надає можливість виборцю голосувати не лише за конкретну партію, а й робити помітку навпроти номеру того кандидата від цієї партії, якому він віддає свій голос (Фінляндія, Бельгія, Нідерланди). Система напівжорстких списків передбачає можливість голосування як за списком у цілому, так і визначати префенції, помітивши або вписавши прізвища одного чи кількох кандидатів (Швейцарія, Австрія, Італія).
Змішана система — система визначення результатів виборів, яка передбачає поєднання у собі елементів мажоритарної та пропорційної систем. Використовується у понад 20 країнах світу.
Одним із найпоширеніших варіантів змішаної системи є рівне комбінування, що передбачає обрання половини депутатів мажоритарним шляхом, а іншої — пропорційним. Так обираються парламенти ФРН, Литви, Болгарії, Грузії, України. Але існують і інші: а) система з єдиним голосом (у багатомандатному окрузі виборець голосує лише за одного кандидата, а не за список); б) система з обмеженим голосуванням (виборці мають право обирати кількох кандидатів з одного бюлетеня, але їх має бути менше ніж кількість місць для заповнення (вибори в Україні до обласних рад); в) кумулятивна система (виборець має стільки голосів, скільки мандатів у окрузі, і він може їх поділили між усіма кандидатами, а може віддати всі свої голоси одному кандидату).
Методика викладання теми: “Виборчі системи в сучасній політичній системі”. Використання емпіричних даних.
Тема, Мета, Основні поняття, Тип заняття, Форма заняття, Обладнання
Рекомендована література:
1. Брегеда А.Ю. Політологія: Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц. - К.:КНЕУ, 1999. - 108 с. 3. Політологія у схемах, таблицях, визначеннях: Навч. посібник / За ред. І.С.Дзюбка, І.Г.Оніщенко, К.М.Левківського, З.І.Тимошенко. - К.: УФІМБ, 1999. - 161 с. 4. Політологія. Підручник для студентів вузів / За ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. - К.: Академія, 1998. - 368 с.
Хід заняття:
Сучасну політичну систему України можна назвати пострадянською. Вона характеризується поступовим переходом від командної до соціо-примирливої системи, поєднуючи в собі ознаки кожної з них. З одного боку маємо сильно розвинену державну бюрократію, відсутність дієвого громадського контролю за владою, слабкість громадянського суспільства, “зрощення” влади і бізнесу тощо.З іншого – існує демократичний виборчий процес, розвивається багатопартійність, створюються умови для розвитку сучасної правової держави, формуються змагальні відносини між владою та опозицією і т.ін.
ФОРМА ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ. Україна є республікою, а саме – президентсько-парламентською республікою. Насамперед, на це вказує механізм формування уряду. Відповідно до Конституції Кабінет міністрів формується Президентом. При цьому для призначення керівника Уряду – Прем’єр-міністра – Главі держави необхідна згода парламенту. За згодою Верховної Ради Президент призначає також Генерального прокурора, Голову Фонду державного майна, Голову антимонопольного комітету та Голову Державного комітету телебачення і радіомовлення. Крім того, Президент і Верховна Рада призначають по половині складу Ради Національного банку та Національної Ради з питань телебачення і радіомовлення.
Верховна Рада може прийняти резолюцію недовіри Кабінету міністрів більшістю від свого конституційного складу. В свою чергу Президент має право вето щодо прийнятих Верховною Радою законів з наступним поверненням їх на повторний розгляд парламенту.
Також Глава держави має право достроково припинити повноваження Верховної Ради за умови, якщо впродовж 30 днів чергової сесії пленарні засідання парламенту не розпочалися.
Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом і Верховною Радою, підконтрольний і підзвітний парламенту.
Ці та інші повноваження державних органів складають основу системи стримувань і противаг в політичній системі сучасної України.
ФОРМА ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ. Україна є унітарною державою (проте з елементом федералізму у вигляді Автономної республіки Крим).
Систему її адміністративно-територіального устрою складають: Автономна Республіка Крим (АРК), області, райони, міста, райони в містах, селища й села. Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається законами України.
Автономна Республіка Крим є невід’ємною складовою України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, що належать до її відання. АРК має власну Конституцію, яку приймає Верховна Рада АРК та затверджує Верховна Рада України.
Нормативно-правові акти Верховної Ради АРК та рішення Ради Міністрів АРК не можуть суперечити Конституції і законам України та приймаються відповідно до Конституції України, законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України та на їх виконання.
ПОЛІТИЧНИЙ РЕЖИМ УКРАЇНИ залишається змішаним, а сааме посттоталітарним – перехідним від тоталітарного до демократичного.
Головними проблемами, які суттєво стримують процес демократизації політичного режиму, зумовлюють низьку ефективність гілок влади та вимагають якнайшвидшого вирішення є такі:
1.Відсутність чіткого конституційного розмежування повноважень гілок влади та вищих владних інститутів.
2. Політизація конституційного процесу.
3. Неспроможність судової гілки влади відігравати роль неупередженого арбітра у конфліктах між іншими гілками влади.
4. Високий рівень патерналізму.
5. Відсутність єдиного розуміння політичними силами змісту національних інтересів України та спільного бачення шляхів їх втілення.
Правові і суспільно-політичні погляди С.Дністрянського.
"Границі науки права", "Загальна наука права та політики", "Погляд на теорію права та держави ".Учений підкреслював, що суспільство виступає фактичним джерелом права, яке, на його думку, виступає як чинник найважливіших соціальних, етичних та моральних норм, які „авторитарною” силою тої чи іншої соціальної групи визнаються правовими. На них, стверджував С.Дністрянський, новоутворена держава повинна звертати найважливішу увагу і відповідно визнавати їх на державному рівні як джерело права. Учений з’ясував різницю між звичаєм, етичними нормами й правом, встановлював відношення права до держави та звичаєвого права до закону.С.Дністрянський виділив наступні форми права: „звичаєве право”, „закони” та „право юристів”. Під „правом юристів” він розумів як ідеї, концепції, правові доктрини, наукові розробки вчених-права, так і діяльність юристів-практиків. При цьому „право юристів” виступає посередником між „звичаєвим правом” та „законами” (позитивним правом).
Розглядаючи природні, соціальні та економічні основи суспільного ладу, український учений дійшов висновку, що подружжя, родина, рід, плем’я, держава, а також народ — це „органічні суспільні зв’язки”, а класи, партії, церква, трудовіколективи, а також різного роду громадські об’єднання — це „організаційні суспільні зв’язки”. Треба зазначити, що, дослідивши процеси розвитку суспільства, видатний український правознавець з’ясував форми співіснування та способи розв’язання складніших відносин між органічними та організаційними групами.
Проаналізувавши процес зародження держав, С.Дністрянський звернув увагу на те, що часто одна і та ж сама людина виступає членом декількох суспільних груп, а тому може мати різні соціальні статуси. Варто наголосити, що держава, за С.Дністрянським, утворюється як результат органічної потреби суспільства. Завдання, яке покладається на державу в момент її виникнення, — це утворення правового ладу, який був відсутній на попередніх етапах розвитку людства. Отже, держава повинна була об’єднати у своїх межах соціальні групи нижчого рівня та визнати їх органічне (природне) існування. Крім того, держава, визнавши їхнє існування і після власного виникнення, повинна була зберегти соціальне життя цих груп і визнати створені ними соціально-етичні норми. Державні закони, на думку С.Дністрянського, за своїм статусом не можуть скасовувати правові норми соціальних груп, а навпаки, вони повинні базуватись на цих нормах і якомога більше їм відповідати. Тобто держава, як окреме соціальне об’єднання, отримує право на життя з правом створення нових (власних) правових норм. З появою держави суспільний лад змінюється на правовий.Держава не скасовує правових норм первісних суспільних об’єднань, а, базуючись на них, створює норми для врегулювання відносин між державою та іншими соціальними об’єднаннями.
До ознак народу С.Дністрянський зараховував його природне походження, наявність власної етнічної території та власної культури.
Серед форм міждержавних відносин учений виділяв „особову унію”, „реальну унію”, „зв’язкову державу” та „зв’язок держав”. Оскільки жодна з таких форм держав не задовольняла потреби народів, які прагнули до утворення власної національної держави, С.Дністрянський запропонував власний погляд на вирішення міждержавних та міжнародних конфліктівчерез досягнення миру на землі, а також гармонійного життя суспільства.
Отже, те, що у „зв’язкових державах” (федераціях) було основою їхньої сили та існування, а саме: створення спільної влади, армії та ведення закордонної політики, — не могло стати вихідною точкою для об’єднання різних національних держав. Мета останніх — зберегти народний суверенітет. Об’єднання народів надає їм можливість не лише мати у повноті суверенітет своєї території, а й — культурну та економічну свободу на землях своїх сусідів.
Історію походження української державності С.С. Дністрянський об’єктивно пов’язує з соціально-економічним розвитком українського народу, його культури, мови, права. У питанні виникнення держави вчений дотримувався так званої договірної теорії (складової частини теорії природного права). Під національною ідеєю дослідник розумів психологічний чинник, який об’єднує всіх членів окремого народу без огляду на державні кордони, на основі усвідомлення ними спільної культури, традицій, звичаїв, мови і виявляє себе у змаганні народу до самовизначення.
На думку С.Дністрянського, завдання, яке стоїть перед державою, полягає у створенні стабільності та узгодженості інтересів у суспільстві. Державне право лише тоді зможе досягти поставленого перед державою завдання, коли воно буде базуватись на звичаєвому праві. Тільки в такому випадку держава може стати правовою державою. Отже, розглядаючи питання походження держави як найвищої соціальної організації у суспільстві, С.Дністрянський був прихильником концепції Аристотеля про природне походження держави.
Поняття та види політичної діяльності. Політична участь та її значення.
Політичне життя виявляється як велика багатоманітність типів і форм політичної діяльності. Приблизно кваліфікувати її можна в такий спосіб. Політична діяльність може бути стихійною та організованою; політично усвідомленою та спонтанною; цілеспрямованою та хаотичною; простою та складною; тривалою та одномоментною; традиційною й такою, де втілюються нові форми; законною та незаконною; активною та пасивною тощо.
У реальному житті види політичної діяльності можуть здійснюватися одночасно в різних формах. Можна виділити такі, наприклад, форми політичної діяльності:
за напрямами здійснення — державна, партійна, громадсько-політична, комунікаційно-інформаційна;
за суб’єктами політики — класова, соціально-групова, національна, міжнародна, індивідуальна;
за специфікою предмета впливу — теоретична, практична;
за політичним простором — зовнішньополітична (міжнародна), внутрішньополітична (самоврядувальна);
за специфікою сфер — військова, діяльність органів безпеки та ін.
Політична діяльність здійснюється на двох рівнях: перший (нижчий) — політична участь. Основними формами цього рівня є: вибори, мітинги, маніфестації, збори, страйки тощо. Другий (вищий) рівень — це професійна політична діяльність законодавчих, виконавчих та судових функціонерів, керівників політичних партій, рухів та громадських об’єднань тощо.
У суспільному житті поширено такі основні форми політичної взаємодії суб’єктів, як гегемонія, плюралізм, компроміс, консенсус, союз, блок, конфронтація, політичний екстремізм, конфлікт, війна.
Важливим є питання про те, чи можна ототожнювати поняття «політична діяльність» з поняттям «політична участь». Політична участь — це залучення членів певної соціально-політичної спільноти до процесу політико-владних відносин; вплив громадян на перебіг чинних у суспільстві соціально-політичних процесів та на формування владних політичних структур. Деякі сучасні політологи за допомогою поняття «політична участь» намагаються довести можливість реального здійснення права всіх груп безпосередньо брати участь у прийнятті рішень, безпосередньо впливати на владу. У сучасній політології склалась класифікація політичної участі за видами: активна й пасивна, індивідуальна й колективна, добровільна й примусова, традиційна й новаторська, легітимна й нелегітимна. Залежно від цього розрізняють політичну участь: у виборах; у прийнятті рішень; в управлінні та самоврядуванні; у виборі політичних лідерів і контролі за їхньою діяльністю; в ухваленні, реалізації й охороні законів; у виборчих політичних кампаніях, мітингах, зібраннях; у засвоєнні й передаванні політичної інформації; у страйках; у масових кампаніях громадянської непокори, визвольних війнах і революціях; у діяльності політичних партій і громадсько-політичних об’єднань і т. ін.
За масштабами політична участь поділяється на місцеву, субрегіональну, регіональну та загальнодержавну. На ступінь політичної участі впливають: політичний режим; соціокультурне та географічне середовище; рівень освіти і міра доступності інформації; рівень інституціоналізації суспільства; матеріальні можливості суб’єктів політичної участі та ін.
Політичну участь за сучасних глобальних процесів суверенізації, інтеграції, формування нового світового порядку можна розглядати як одну з основних характеристик демократії, як засіб політичної соціалізації та політичного виховання, розв’язання конфліктів, боротьби з бюрократією і політичним відчуженням мас.
Основні вимоги до викладання політології у вищій школі.
Найважливіше завдання вищої школи – формування творчо мислячого фахівця, здатного самостійно оцінювати складні проблеми сучасного життя. Наш час гостро порушив питання про необхідність ламання догматичних методів і методик, упровадженні творчих підходів, нових ефективних методів навчання. Сьогодні особливої ваги набуває подолання у процесі викладання чисто інформаційно-пояснювальних підходів, упровадження проблемного методу навчання, націленого на продуктивну (пошукову) діяльність студентів. Проблемний метод може бути застосований практично у всіх формах навчання (лекціях, семінарах, спеціальних семінарах, контрольних співбесідах, спецкурсах, у керівництві самостійною роботою студентів і т.д.) з урахуванням їх специфіки, методичних і функціональних особливостей як самостійних ланок навчального процесу.
Викладання курсу політології у вищій школі ґрунтується на класичних та інноваційних підходах до навчально-пізнавальної діяльності студента і постійно вдосконалюється під впливом наукових досягнень в політології, педагогіці, політичних та соціально-економічних змін в Україні та світі. На початку ХХI століття курсу політології у вищій школі дає змогу не тільки поглибити та інтенсифікувати процес пізнання політичних явищ, а й наповнити його актуальним гуманістичним змістом.
Мета дисципліни — сприяти підвищенню активності студентів на всіх етапах реалізації модульної навчальної програми політології, допомогти розвитку їх професійно значущих особистих дидактичних здібностей та вмінь.
Як навчальна дисципліна, політологія включає в себе такі основні дидактичні одиниці: предмет політології та її методологія; історія світової політичної думки; розвиток політичної думки в Україні; теорія влади і владних відносин; політична система суспільства; політична культура; політичні партії та партійні системи; політичні еліти та лідерство; світовий політичний процес; політичне прогнозування та ін.
Усю сукупність проблем, які вивчає політологія, можна згрупувати у такі умовні розділи: вступ у політологію, історія політичних вчень, теоретична та практична політологія. Головне завдання політології як навчальної дисципліни — опрацювання і таке викладення загально-теоретичного і практичного матеріалу, щоб відповідно до завдань політологічної підготовки спеціалістів будь-якого профілю, у доступній формі дати їм необхідний мінімум наукових політологічних знань.
Консервативний напрям в історії української політичної думки.
Наприкінці XIX–на почала XX ст. в українській політичній думці переважали ідеї соціалізму. Лібералізм в Україні не набув такого поширення, як у країнах Західної Європи. Більш помітне місце в історії української політичної думки посідають ідеї консерватизму, які особливо активізувались у XX ст Це було спричинено існуванням у 1918 р. гетьманату П. Скоропадського, необхідністю Обгрунтування його політико-правовнх підстав, доведення наступництва монархічно-гетьманських традицій. Порізному це робили три найбільш відомі представники українського консерватизму – В. Липинськнй. С. Тома-шівський і В. Кучабський.
Найбільш впливовим представником українського консерватизму вважається В'ячеслав Липинський (1882–1931). послідовно обстоював ідею незалежної української державності. Він вважав, що тільки власна держава, збудована українською нацією на своїй етнографічній території, врятує націю від економічного розпалу та кривавої анархії. Лейтмотивом творчості В. Липинського є слова. «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі натею не схочемо бути». Відповідно до цього власне призначення він вбачав у тому, щоб прищепити народу України свої погляди як світогляд, здатний перетворити пасивну територіальну спільноту в політично організовану націю.тільки демократія може стати твердою опорою державності Питання про форму державного правління – монархічну чи республіканську – було для нього другорядним. Згодом, аналізуючи причини невдачі української національної революції 1917– 1920 pp.. він був глибоко розчарований народницькою елітою, яка розуміла демократію як необмежене народовладдя під проводом Рад і отаманів і виявилася нездатною вирішити нагальні проблеми державного будівництва. Тому форми державності для України В. Липинськнй шукав поза демократією. більшовицькою диктатурою та націоналізмом. Такою формою він вважав конституційну монархію На думку В Липинського. кожний народ мусить пройти період монархії, відсутність якої на теренах України була причиною неоформлення власної державної організації впродовж століть.Це має бути трудова, правова і спадкова (дідична) монархія на чолі з гетьманом.
Державницька концепція С. Томашівського грунтується на ідеї особливої ролі Галичини та уніатської церкви в українському державотворенні.Якшо М Грушевський витоки української державності вбачав у Київській Русі. В. Липинський - у козацько-шляхетській державі Б. Хмельницького, то С. Томашівський відносив їх до Галицько-Волинської держави XIII - XIV ст.
Основними чинниками на яких базується концепція, є земля, нація і держава. вважав, що про Україну як про певну цілісність упродовж усієї історії можна говорити тільки як про землю в географічному розумінні. Українська ЗЕМЛЯ як чинник історії України – це історичний процес здобування українським народом землі Другим важливим чинником історії українського державотворення є процес формування української нації, в якому поєднані дві протилежні тенденції – консолідуюча і роз'єднуюча Третім чинником державотворення є перетворення української народності в націю і становлення першої української національної держави – Галицько-волннського князівства, що утворилося після остаточною розпаду Київської держави та об'єднало вже тільки суто українські землі. Значення Галнцько-волннськоі держави полягає, зокрема, в тому, що вона .Галицько-Волинська держава відкрила українській народності можливість формувати власну національну культурну іі політичну індивідуальність, доступ західноєвропейської культури на українські землі. Саме завдяки цій державі утворюється сучасна національна, політична, культурна і мовна самостійність України серед слов'ян. Становленню сучасної самостійної української держави, на думку С. Томашівського. мають сприяти територіальний патріотизм і національна ідея.Таким чином, українська державність виступає у формі клерикальної монархії.
Певний вплив на розвиток консервативного напряму української політичної думки мав Василь Кучабський. Свої політичні висновки, зокрема у працях «Більшовизм і сучасне завдання українського народу» (1925). «Україна і Польща» (1933), він робив на основі дослідження розвитку української державності у 1917–1920 рр.
Основні причини занепаду Західноукраїнської Народної Республіки В Кучабськнй вбачав у відсутності єдиного об'єднавчого керівництва та непродуманості питань державного будівництва на західноукраїнських землях. Однією з найважливіших суперечностей гетьманщини, що призвела до занепаду української держави, він вважав «сили української демократії».
В. Кучабськнй вбачає у великих землевласниках Щоправда, провідною верствою наголошував він, може бути як один суспільний клас, так і представники кількох чи й усіх суспільних класів, об'єднані вірністю до монарха виразника єдності.Формування провідної верстви є одним 11 головних завдань українського консерватизму.
Основні закономірності політичного життя суспільства. Особливості політичних закономірностей.
Політичне життя суспільства — одна з найширших категорій політології, яка охоплює всю політичну сферу та її елементи, дає можливість відобразити їх динамізм; сукупність духовних, емоційних і практичних явищ політичного буття людини і суспільства, що характеризує їхнє ставлення до політики й участі в ній.
Закономірністю політичного життя є -зростання його ролі й значення у міру зростання людського виміру політики демократизації і гуманізації соціальних засад суспільства, формування соціально-правової держави.-Політичне життя завжди існує в конкретно історичних формах, зумовлених
матеріальними й соціокультурними чинниками. Водночас воно являє собою сукупність політичних явищ, які функціонують у суспільстві, керованих і спонтанних політичних процесів; результат діяльності соціальних суб'єктів — класів, націй, соціальних верств, груп, індивідів і створюваних ними політичних інститутів; сферу боротьби за реалізацію ідеалів, норм, цінностей, що концентрують у собі корінні потреби та інтереси соціальних суб'єктів; взаємодію і зміну при владі політичних сил для репрезентації владних інтересів усіх соціальних груп.
Політична наука має систему закономірностей:Перша група - це політико-економічні закономірності, що відображають співвідношення між економічною основою суспільства і політичною владою. Важливі політичні і економічні закономірності відкриті ще прогресивними мислителями XIX ст., основоположниками політичної соціології. Універсально-узагальнюючі і аналітико-концептуальні підходи до політики і, відповідно, система політичної, державної влади визначені об' є-ктивною закономірністю, розвитком економічних процесів, економічні інтереси виступають соціальною причиною політичних дій. Політична влада виступає лише породженням економічної влади, сама ж самостійна, що відкриває широкі можливості для політичного впливу на економічні процеси.Друга група закономірностей -політико-соціальні, що характеризують розвиток політичної влади -Основною закономірністю системи політичної влади виступає зміцнення стабільності. У різних системах політичної влади закономірність реалізується по-різному. Авторитарна система для зміцнення стабільності вимагає максимальної концентрації влади,. Демократична передбачає поділ влади (законодавча, виконавча, судова), опору на принципи зацікавленості, згоди та консенсусу.Третя група - закономірності політико-психологічні, що відображають взаємовідносини між особою і владою. З політико-психологічних закономірностей найцікавішою є досягнення і утримання влади політичною елітою, політичним лідером, що є важливою цінністю і метою всіх їх звершень.
Методика читання лекції на тему: “Розвиток політичної думки в Україні: історія і сучасність.
Тема, Мета, Основні поняття, Тип заняття, Форма заняття, Обладнання
Рекомендована література:1. Брегеда А.Ю. Політологія: Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц. - К.:КНЕУ, 1999. - 108 с. 2. Гелей С, Рутар С. Політологія: Навч. посібник. 3 вид., перероблене і доповнене. - К.: Знання, 1999. - 427с. Хід заняття: • Політичні ідеї мислителів княжої доби (IX—XIV ст.).• Політична думка в Україні за литовсько-польської доби (XIV—XVII ст.) і козацько-гетьманської держави (XVII— XVIII ст.).• Демократично-народницький напрям розвитку політичної думки.• Соціал-лібералізм.• Консерватизм.• Націоналізм.• Націонал-державницький (націонал-демократичний) напрям розвитку політичної думки.• Націонал-комунізм.
Українська
політична думка в Х-ХVIII ст. На
початкових етапах свої еволюції, особливо
на першому з них - часів Київської Русі
(Х-ХШ ст.) українська політична думка
розвивалась під впливом політичної
думки Візантії. Основними творами, яких
відображені політичні ідеї, були «Слово
про закон і благодать» митрополита
Іларіона, «Руська правда» Ярослава
Мудрого, «Повчання дітям» Володимира
Мономаха, «Повість минулих літ» літописця
Нестора та ін.
У
згаданих творах було порушено такі
політичні проблеми:забезпечення
незалежності та єдності Русі;утвердження
рівноправного статусу Київської Русі
серед інших країн світу;закріплення
норм права і християнської моралі в
суспільних і міжособистісних
стосунках;дотримання присяги та норм
права князями;верховенство світської
влади над церковною;засудження князівських
міжусобиць.Українська
політична думка ХIХ ст. Новітній
етап розвитку української політичної
думки пов'язаний з лібералізацією
суспільних відносин і підняттям могутньої
хвилі українського національного
відродження на початку Х1Х ст. історики
М.Костомаров, М.Драгоманов, М.Грушевський,
юристи О.Терлецький, А.Кистяківський,
письменники Т.Шевченко, І.Франко, Леся
Українка та інші. Українська
політична думка першої половини ХХ
ст. Першим,
хто відкрито заявив про колоніальний
статус України у складі Російської
імперії та право українського народу
на самовизначення, був М.Міхновський
(1873-1924). «державна самостійність є
головною умовою існування нації».
пропонував йти до незалежності
проторованими шляхами західних країн,
використовуючи творчі потенції
націоналізму європейського типу.
належить максималістське гасло «Україна
- для українців!», яке стало невід’ємною
ознакою українського інтегрального
націоналізму.
Ідея слов’янського єднання в історико-політологічній спадщині Кирило-Мефодіївського братства.
Кири́ло-Мефо́діївське товариство — українська таємна політична організація, що виникла в Києві наприкінці 1845 року та спиралася на традиції українського визвольного й автономістського руху. діяло до кінця березня 1847 р.Була одним з проявів піднесення національного руху на українських землях та активізації загальнослов'янського руху під впливом визвольних ідей періоду назрівання загальноєвропейської революційної кризи — «весни народів».
Членами товариства, які називали себе братчиками, стали вихованці й співробітники Київського та Харківського університетів. Провідну роль серед них відігравали М.Костомаров, Т.Шевченко, Г.Андрузький, В.Білозерський, М.Гулак, П.Куліш. Впродовж існування товариства його ідеологія зазнавала істотних змін. Завдання об'єднання слов'ян, що стало підставою виникнення таємної організації, згодом конкретизувалось у двох напрямах — рівноправного співробітництва слов'янських народів та відродження України
Основні політичні ідеї Кирило-Мефодіївського товариства було викладено в його програмних документах, до яких належать "Статут Слов’янського товариства св. Кирила та Мефодія", відозви "Брати українці" та "Братья великороссияне и поляки", "Книги буття українського народу".
Статут Слов’янського товариства св. Кирила та Мефодія складається з двох частин. Перша — "Головні ідеї» і"Головні правила товариства"
зазначалося: "Приймаємо, що духовне і політичне поєднання слов’ян є їх призначенням до якого вони повинні прагнути.Цей пункт є першим не лише за порядком, а й за ідеологічним значенням, оскільки ідея об’єднання слов’янських народів проходить "червоною ниткою" через всі програмні документи Кирило-Мефодіївського товариства і є тим вихідним пунктом на якому грунтуються всі подальші теоретичні розробки.
В цілому програмні документи Кирило-Мефодіївського товариства носили революційний і визвольний, як в національному, так і в соціальному відношенні, характер з наголосом на використанні просвітницьких, ненасильницьких методів реалізації: "Політична програма Кирило-Мефодіївського товариства, висловлена в ряді документів і творів, була прогресивною і в основному революційною. Найголовніші вимоги її зводилися до ліквідації кріпосництва і самодержавства, визволення і об’єднання слов’янських народів у республіканську демократію, запровадження загальної народної освіти. Однак здійснення програми ліберальна більшість кирило-мефодіївців намічала мирним шляхом. Лише найрадикальніша частина членів товариства (Шевченко, Гулак та ін.) дотримувалась революційних методів боротьби".
Динаміка основних функцій сучасної держави. Ліберальні, неоліберальні, неоконсервативні держави, соціал-демократичні держави.
Лібералізм почав формуватися наприкінці XVII століття, його джерелом була філософія та соціально-політична думка епохи Просвітництва головним чином стосовно того, що кожна людина наділена певними правами та ідей гуманізму; розквіт «класичного» лібералізму припав на 1-шу половину XIX століття. Він виходить з положення про те, щоіндивідуальні свободи людиниє правовим базисом суспільства та економічн ого ладу. Зародився як ідеологія буржуазії у 17 ст. і остаточно оформився як ідейна доктрина до середини 19 сторіччя.Метою лібералізму є максимальне послаблення («пом'якшення») різних форм державного і суспільного примусу щодо особи (контролю особи тощо), обстоює шлях мирного, реформаторського здійснення соціальних перетворень.МІНІМАЛЬНА ДЕРЖАВА.або держава-нічний сторож. Ідейно-моральне ядро класичного лібералізму сформували такі положення:
- абсолютна цінність людської особистості та рівність усіх людей; - автономія індивідуальної свободи;- раціоналізація й доброчинність діяльності людини; - визнання невідчужуваності прав людини на життя, свободу, власність; - існування держави на основі загального консенсусу з метою збереження й захисту природних прав людини; - договірний характер відносин між державою та індивідом; - обмеження обсягу і сфер діяльності держави; - захищеність від державного втручання в особисте життя людини і свобода її дій (у межах закону) в усіх сферах суспільного життя; - утвердження вищих істин розуму як орієнтирів у виборі між добром і злом, порядком та анархією.Історично виникнення класичного лібералізму пов´язане з появою нового для феодального суспільства класу — буржуазії.
Неоліберализм (англ. neoliberalism виник в 1930-і роки і досягла свого розквіту в кінці 1980-х - 1990-і роках XX століття. До неолібералізму зазвичай відносять три школи: чиказьку (Мілтон Фрідмен); лондонську (Фрідріх фон Гаєк); фрайбурзькой (Вальтер Ойкен, 1891-1950; Людвіг Ерхард, 1897 - 1977).Неолібералізм, на відміну від лібералізму, не заперечує повністю державне регулювання економіки, розглядає вільний ринок і необмежену конкуренцію як основний засіб забезпечення прогресу і досягнення соціальної справедливості, можливих перш за все на основі економічного зростання, який вимірюється валовим внутрішнім продуктом. Під назвою “кейнсіанство” (від імені англ. економіста Дж. Кейнса) поступово утвердилася відповідна система економічних поглядів, яка передбачала посилення економічної та соціальної ролі держави.Реалізація кейнсіанських принципів покликана пом´якшити, попередити економічні кризи або навіть усунути їх, а отже, зміцнити капіталізм. Відповідно без держави взагалі неможливо забезпечити мінімум політичних прав для громадян. Звідси вимога збереження за нею значних регулюючих функцій, визнання закономірності існування профспілок. Концепція “держави добробуту” обґрунтовувала необхідність і можливість подолання соціальних конфліктів. У політичній сфері проголошувалась ідея “плюралістичної демократії”, згідно з неою політична система — механічний процес урівноваження конкуруючих групових інтересів. Неолібералізм виходить із необхідності партнерства між урядом, бізнесом і працею на всіх рівнях господарького механізму. У XX ст. він виявив себе у “новому курсі” Ф. Рузвельта (США).
Неоконсервати́зм — сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства і визначає урядову політику та політичний курс провідних країн Заходу останніх десятиліть (наприклад: «рейганоміка», «тетчеризм»).
Кредо «нового консерватизму» в економіці — заміна реформістської моделі розвитку монетаристською моделлю, орієнтованою на звільнення приватного капіталу від надмірного державного втручання, всебічне стимулювання ринкових відносин, приватного підприємництва. Неоконсерватизм сформувався після Першої світової війни як відповідь на революційні потрясіння в Європі, крах фашизму, націонал-соціалізму, розпад колоніальної системи у світі, поступовий перехід від індустріального суспільства до постіндустріального. Третій етап неоконсерватизму розпочався з переходом до інформаційного суспільства в деяких державах Європи, Америки, Азії, кризою соціалізму як світової системи, кризою неолібералізму.
Соціал-демократія Концепція соціал-демократії зазнала змін з часів появи. Основною відмінністю ідеології соціал-демократії та інших проявів соціалізму, таких як ортодоксальний марксизм, є віра у верховенство політичної дії на противагу верховенству економічної дії або економічний детермінізм.Історично, соціал-демократичні партії відстоювали соціалізм в строгому сенсі, досяжний через класову боротьбу. На початку XX століття, однак, деякі соціалістичні партії відмовились від революції та інших традиційних ідей марксизму, таких як класнова бортьба, та стали на поміркованіших поглядах. До цих поміркованіших поглядів належала віра в те, що реформізм є бажаним способом побудови соціалізму. Однак, сучасна соціал-демократія відхилилась від соціалізму, та підтримує ідею демократичної соціальної держави, що містить елементи як соціалізму так ікапіталізму. Держава загального благоденства.
Лекція як форма організації навчального процесу. Види, структура і план лекції з політології.
Традиційно найважливішою формою навчання і виховання студентів є лекція.Лекція (лат. lectio - читання) - систематичний, послідовний виклад навчального матеріалу, будь-якого питання, теми, розділу, предмета, методів науки.Вона є найекономнішим способом передавання й засвоєння навчальної інформації, оскільки викладач добирає найголовніше, найістотніше.
Вузівська лекція має структуру набуття нових знань і містить такі елементи:
вступ, де дається мотивація навчання, чітке формулювання теми лекції та постановка завдання;
викладення в логічній послідовності окремих частин лекції;
висновки , що дають можливість осмислити лекцію в цілому і виділити основну ідею;
конкретне завдання на самостійну роботу;
відповіді на запитання.
Основні вимоги до лекції:
високий теоретичний рівень інформації, посилання на законодавчі та нормативні акти, на нові досягнення науки;
розкриття наукових засад курсу;
зв’язок теорії з практикою, зосередження уваги студентів на питаннях, які вирішуються у світлі сучасних вимог;
рекомендації до поглибленого самостійного вивчення тем, необхідних для практичної роботи.
Види лекцій:
вступна
тематична
оглядова
інформаційна
підсумкова (заключна)
комплексна
Залежно від методів викладу навчального матеріалу лекції поділяються на монологічні, інформаційно-проблемні, проблемні, лекції-бесіди тощо.
Загальнодемократичний етап в історії української політичної думки (14- кін.18 ст.).
Політична думка в Україні за литовсько-польської доби (XIV—XVII ст.) і козацько-гетьманської держави (XVII—XVIII ст.)
Між княжою і козацько-гетьманською добою Україна перебувала під владою Литви і Польщі. В цей час політична думка розвивалася в руслі гуманістичної традиції, яка простежувалася в працях Ю. Дрогобича .Він був прихильником сильної королівської влади, визнавав зверхність світської влади над церковною.С. Оріховський виступав проти божественного походження влади, відстоював принцип невтручання церкви в державні справи. Держава, на його думку, подібна до живої істоти, яка має своє тіло (посполиті), душу — (шляхетний стан), розум — (король). Мета держави — збереження набожності, добробуту і свободи громадян.У праці «Про природне право» С. Оріховський одним із перших в Європі розробив концепцію природного права, відстоював пріоритетність закону над рішенням монарха чи інших посадових осіб. Проте за декілька років до смерті в праці «Польські діалоги політичні» він відійшов від передових поглядів, відстоював зверхність папської влади над королівською.
ПОЛЕМІЧНА ЛІТЕРАТУРА
Христофора Філалета. В полемічній боротьбі з Петром Скаргою він відстоював ідею демократизащї церкви, в дусі протестанського віровчення захищав право світських людей на участь у церковних справах, на вибори духовної влади, був прихильником релігійної терпимості. Христофор Філалет дотримувався думки, що відносини влади і народу грунтуються на суспільному договорі, згідно з яким король і піддані повинні суворо дотримуватися закону. Порушення прав і свобод підданих з боку як короля, так і шляхетного стану підриває державу, спричинюється до її занепаду. Христофор Філалет заперечував абсолютизм не лише монарха, а й папи римського, вважав незаконним його втручання у світські справи.Іван Вишенський заперечував не тільки абсолютизм духовної влади — папи римського, а й абсолютизм світської влади — королів і царів, вважав, що будь-який володар отримує владу від бога і не може користуватися нею на свій розсуд. У козацько-гетьманську добу
політична думка України розвивалася в контексті правових документів, які відображали аспекти державного устрою і міжнародних відносин України, а також у руслі концепції просвітників щодо суспільства і держави. «Березневі статті» передбачали збереження козацьких, міщанських і шляхетських прав, вольностей; право українців самим вирішувати, хто до якого стану має належати; право самостійно збирати податки; збереження права обирати гетьмана, самостійно вирішувати питання міжнародної політики (за винятком Росії і Туреччини). Зміст статей розкривав, з одного боку, демократичну сутність української державності, яка грунтувалася на принципі виборності вищих посадових осіб і суддів, з іншого — правові зобов'язання української сторони перед Московським царством, які передбачали військово-політичну єдність України і Московії та недоторканість суспільно-політичних порядків в Україні. «Гадяцький трактат», розроблений Юрієм Немиричем 1658 р., містив такі основні положення:1) Україна на федеративних засадах як Велике князівство Руське входить до Речі Посполитої;2) гетьман стає цивільним і військовим правителем України, а спільний для всіх король обирається трьома народами;3) передбачається існування власної скарбниці, монетного двору, війська, генерального трибуналу;4) без дозволу українського уряду коронне військо не має права входити на територію князівства;5) православне духовенство урівнюється в правах з римо-католицьким, а права унії обмежуються територією, на якій вона існує. Київська академія прирівнювалася до Краківської.«Пакти і Конституції законів та вольностей Війська Запорозького» складалися з 16 статей і починалася з урочистої декларації: «Україна з обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування». Визначалися кордони України з Польщею і Московією, передбачалося після закінчення війни підписання трактату зі шведським королем як постійним протектором України, закріплювалося право запорожців на повернення всіх відібраних у них земель і поселень, на відновлення колишнього статусу православної церкви під зверхністю царгородського патріархату.Конституція передбачала розподіл влади між гетьманом як вищою виконавчою владою, генеральною радою як вищою представницькою владою і генеральним суддею. Хоч прерогативи органів влади не були ще чітко визначені, все ж тогочасна конституція наближалася до реалізації принципу розподілу влади. Просвітницький напрям в політиці знайшов глибоке відображення в працях Феофана Прокоповича у трактатах «Правда волі монаршої», «Духовний регламент» створив першу в Росії й Україні концепцію освіченого абсолютизму. Використовуючи думки Т. Гоббса і С. Пуфендорфа про природний стан, Ф. Прокопович сформулював тезу, що в додержавному стані існували як мир, любов, добро, так і війна, ненависть, зло. Для того, щоб надійно захистити природні права від зовнішніх ворогів і внутрішнього розбрату, народ передає свою волю монарху. Ф. Прокопович, як ІТ. Гоббс, вважав, що договір між підданими і монархом є суворо однобічним, і тому засуджував усякі виступи проти влади монарха. Він також обгрунтував необхідність підпорядкування духовної влади владі монарха.