124

1. Проблеми політики, держави і влади в політичній теорії Ст. Сходу.

Історично першою формою пізнання політики було її релігійно-міфологічне трактування. В II-I тисячоріччях до н.е. панували уявлення про божественне походження влади і суспільно-політичного порядку. Але вже в УШ-У1 тис. до н.е. намітилася тенденція відходу від релігійно міфологічного уявлення до більш раціонального, "земному" погляду на світ узагалі, на державу, владу , право - зокрема.

Фундаментальну роль в історії політичної думки Китаю, всього Стародавнього Сходу відіграло вчення Конфуція (551—479 pp. до н. е.). Його вчення одержало назву "конфуціанство" і відіграло в історії Китаю специфічну роль еквівалента релігії.(«Луньюй» («Бесіди і судження).Конфуцій розвивав патріархально-патерналістську концепцію держави, відповідно до якої держава виступає як велика сім'я. Влада правителя в державі є такою, як влада батька в сім'ї, а відносини правителів і підданих нагадують сімейні відносини, де молодші залежать від старших. Правитель (імператор) є «сином неба», його влада має божественне походження. Однак сам імператор не є Богом, і його влада залишається божественною доти, доки він править «розумно», наслідуючи шлях, вказаний Богом.мудрий і справедливий порядок у державі,який припускає п'ять різнорідних відносин: володаря і підлеглих, чоловіка і дружини, батька і сина, старшого брата і молодшого, друзів.Основними категоріями конфуціанства є поняття "шляхетного мужа"/чоловіка /,"людинолюбства" і "правил ритуалу". Соціальний порядок Конфуцій вбачав у тому, щоб у суспільстві усе знаходилися на своїх місцях і кожний знав свої права й обов’язки.

На відміну від Конфуція Мо Цзи (479—400 pp. до н. е.), засновник моїзму, розвивав ідею природної рівності всіх людей і обґрунтовував договірну концепцію виникнення держави, в основі якої лежить ідея належності верховної влади народу. Для підтвердження ідеї рівності всіх у державі Мо Цзи по-новому тлумачив традиційне поняття «воля неба», яка виявляється в тому, що «небо» дотримується всезагальної любові і приносить усім користь. важливим моментом такого мудрого управління є вміле поєднання настанов з покараннями,вимога врахування інтересів простого народу в управлінні державою. Він рішуче виступав за звільнення низів суспільства від гніту, страждань та убозтва. Бідність Мо Цзи вважав джерелом безпорядків у державі.

Ідея необхідності дотримання законів в управлінні державою знайшла свій усебічний розвиток у вченні, яке дістало назву «легізм» Шан Ян (390— 338 pp. до н. є.).Він виступив з обгрунтуванням управління, яке спирається на закони й суворі покарання. Критикуючи конфуціанські уявлення про управління на основі старих звичаїв і ритуалів, традиційної етики тощо, Шан Ян стверджував закони (фа), а не особисті бажання чи свавілля правителів мусять лежати в основі державного управління. Ціллю правління, вважав він, є зміцнення влади правителя і здійснення завойовницьких походів проти сусідніх держав, захоплення їхніх земель. Народ же, підданні є не більш, ніж простий засіб для досягнення цієї цілі. взаємовідносини між владою і масами носять непримиренний характер за принципом -"хто- кого". "Коли народ сильніший своєї влади, держава слабка; коли ж влада сильніша свого народу , армія могутня". Тільки насильницькими мірами , вважали легісти, можна навести і підтримувати порядок у суспільстві.

Даосизм. Його постулати викладені напівлегендарним мислителем Лао Цзи в трактаті «Даоде цзінь» (III ст. до н. е.). Дао — найвищий (безликий) абсолют. Держава, суспільство і людина — природна частина Дао і космосу» Всі вони підпорядковуються законам вічності. Цивілізація та її надбання — це штучні утворення, що протистоять природному. Істинна мудрість — затворництво, відмова від усього штучного.

Єгипет на протязі всього періоду існування був теократичною східною деспотією, всю владу в якій зосереджував у своїх руках.З огляду на це, наскрізною ідеєю міфологічних творів є божественне походження верховного правителя, його рівність з богами. Тобто в Єгипті бере початок розвиток теократичної доктрини державної влади.(«Повчання Птахотепа», «Повчання Тутмоса 3»)

Політичні та правові ідеї стародавньої Індії знаходять своє закріплення вже в найдавніших літературних пам'ятках, релігійних книгах аріїв ("Веди" — "священне знання" кінця ІІ тисячоліття до н.е.); священних книгах брахманізму, до яких належать "Рігведа"— "Самаведа", "Яджурведа" та "Атхарваведа"; пізніших релігійно-філософських творах "Упанішади"; в поетичних епопеях "Махабхарата" і "Рамаяна"; а особливо, в юридичних збірниках, які являють собою, в значній своїй частині, не стільки пам'ятники законодавства і запис звичаєвого права, скільки релігійно-філософські і політичні трактати. З огляду на це, особливо цікавий збірник, відомий під назвою "Закони Ману", який відноситься до ІІІ ст. до н.е. В цьому документі, який, очевидно, мусів відповідати кастовому устроєві давньоіндійського суспільства, міститься ряд цікавих ідей щодо права, закону та їхньої ролі не тільки у суспільстві, але й в людському бутті. "Вчинене беззаконня ніколи не залишається без наслідків для того, хто його вчинив". Тут також підкреслюється роль та суть покарання: "Покарання є правитель, це — керівник, воно служить запорукою дотримання закону... Тільки покарання править всіма істотами... мудрі вважають покарання тотожним до закону".

2. Сучасні уявлення про громадянське суспільство. Проблема становлення громадянського суспільства в Україні.

Громадянське суспі́льство — система інститутів поза межами державних та комерційних, яка забезпечує самоорганізацію та розвиток населення;сукупність громадянських і соціальних інституцій і організаційних заходів, які формують базис реально функціонуючого суспільства на противагу і доповнення виконавчих структур держави (незалежно від політичної системи);історичний тип у розвитку людського суспільства, його конкретна якісна характеристика;сфера самовиявлення і реалізації потреб та інтересів вільних індивідів через систему відносин (економічних, соціальних, релігійних, національних, духовних, культурних). Структура: організації (політичні партії, громадські об'єднання, асоціації) та різні об'єднання (професійні, творчі, спортивні, конфесійні тощо), що охоплюють всі сфери суспільного життя і є своєрідним регулятором свободи людини.

Становлення громадянського суспільства в Україні

Ще в VII—V ст. до н. е. на землях теперішньої Україні функціонували рабовласницькі міста-держави: Ольвія, Херсонес, Боспор, Феодосія та ін. з різноманітними формами правління — від монархії до аристократичної та демократичної республік. Коли в ІХ ст. виникла Київська Русь, її основними державними інститутами стали князь, князівська рада та народне віче. Згодом, уже за доби феодалізму, селяни об’єднувалися в сільські общини, обираючи зі свого середовища отаманів, старшин та інших представників громадськості. Особливе місце у формуванні рис громадянського суспільства належить козацтву. Найбільш повно ідеї громадянського суспільства знайшли своє втілення в конституції Пилипа Орлика 1710 р. 1 грудня 1991 року народ України на всенародному референдумі висловив свою суверенну волю побудувати українську незалежну державу. А почався цей процес ще до референдуму — з ухвалення Верховною Радою в липні 1990 р. Декларації про державний суверенітет України. Її засадним принципом було сучасне розуміння суверенітету народу як багатогранного поняття.Передбачала народовладдя, утвердження громадянства Української держави, її економічну самостійність, екологічну безпеку, національно-культурне відродження українського народу. Наступний історично значущий крок — це ухвалення Конституції України 28 червня 1996 року.Тут підкреслюється, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, багатопартійності, розвитку самоврядування. Нині процеси формування в Україні громадянського суспільства та створення незалежної, демократичної, соціальної та правової держави відбуваються паралельно.

3. Поняття, напрямки розвитку та проблеми становлення політичної освіти в Україні.

Система політичної освіти включає три головні сфери: а) політичну освіту дорослих та громадянську освіту юнаків, б) політичне навчання державних службовців і громадсько-політичних діячів, в) академічне вивчення політики як предмету наукового пізнання. Кожній з названих сфер властиві відповідні мета, зміст і форми політичної освіти.

Виходячи із стану політичної культури громадян України, вітчизняна політична освіта має бути спрямована на формування компетентної й відповідальної взаємодії, співпраці громадян з владою, на формування у них культури законослухняності з урахуванням внутрішньої суперечності такої культури. Зміст занять з політичної освіти має бути побудований з урахуванням необхідності підвищення рівня відповідальності громадян та їхньої вимогливості, очікування відповідальності від політиків. Політична активність і участь громадян у розв’язанні суспільних проблем, ухваленні суспільних рішень та їх реалізації в кінцевому підсумку є очікуваним результатом політичної освіти, отож, на її формування і розвиток має бути спрямовано зміст останньої. Важливим також (особливо з урахуванням залишків тоталітарної культури) є навчання тому, як зберігати власну автономію у стосунках з іншими людьми та державою, ефективно захищати власні інтереси – як відчувати й захищати власну свободу. Зрештою в сучасному багатоманітному світі культура толерантності є вже не просто ознакою хороших манер і виховання, а умовою виживання й збереження стабільності суспільства, успішності публічних заходів.

Серед проблем, що існують у розвитку політичної освіті в Україні й потребують якнайшвидшого розв’язання, – визначення її змісту, застосування відповідних йому методів викладання, розробка навчальних програм та посібників, використання інформаційних технологій у процесі навчання, підвищення кваліфікації викладачів.

Україна, перебуваючи в процесі трансформування, надзвичайно потребує досконалої політичної освіти як потужного знаряддя політичної соціалізації, інтегрування особистості у політичну систему, зміцнення громадянського суспільства на фундаментальних засадах рівності, взаємної відповідальності й почуття власної гідності, вдосконаленню політичної системи, її децентралізації, налагодженню й розвитку міжрегіонального співробітництва.

4. Система політичних та соціальних регуляторів в політичній теорії Ф.Аквінського. Проблема походження і використання влади.

В XII -XIII ст. по всій Європі прокотилась хвиля єретичних рухів, що серйозно похитнули віру у святість і непорушність феодальних устоїв. Різка критика феодального ладу і його ідеології єретиками потребувала нового ідеологічного обґрунтування феодалізму. Один з визначних ідеологів католицизму домініканський монах Фома Аквінський (1226-1274 pp.) прагнув обгрунтувати непохитність феодалізму, виступав за активне вторгнення церкви в філософію і науки, проти двох істин, що давало певний простір пошуку земної істини, нижчої у порівнянні з істиною небесною, що осягається відвертістю і вірою, але не залежною від неї, а іноді і навіть приходить в суперечність з нею. За вченням Фоми Аквінського, світ заснований на ієрархії форм (від бога - чистого розуму - до духовного світу і, нарешті, до матеріального), з яких вищі форми дають життя нижчим. В політичній доктрині Фоми Аквінського значне місце займає вчення про закони, їх види, про державу, владу та ін., прагнення використати погляди Арістотеля для обґрунтування догм католицької церкви, і ще більше зміцнити її позиції. Фома Аквінський вважав, що світській владі підвладні лише тіла людей, але не їх душі. Верховна, всеохоп-лююча влада, в тому числі і право розпоряджатися духовним життям, належить церкві. Наскільки Бог вище людини, настільки духовна влада вище влади земного царя, володаря. Тому римському папі -наміснику Бога на Землі - мають, як васали, підкорятися всі світські, царі, володарі. З урахуванням таких положень Фома Аквінський розвиває теорію теократичної влади. Державна влада - це результат волі Бога. Проте не кожен окремий правитель поставлений безпосередньо Богом і Богом же освячена не будь-яка дія правителя. Володар, як і кожна людина, має вільну волю і тому здатний чинити зло, тобто віддавати суперечливі божественним законам накази. В таких випадках визначити законність походження і використання влади володаря належить церкві.Найкраща форма правління – монархія,бо повторює модель бБожого правління. Окрім того, Ф. Аквінський перейняв у Арістотеля думку про те, що людина за своєю природою є істотою компанійською і політичною.З цієї природної причини і виникає, на його думку, політична спільність - держава. вчення Ф. Аквінського про три елементи державної влади: 1) сутність влади, 2) набуття влади, 3) користування владою. Сутність влади - заведено Богом. Що ж стосується набуття влади і користування нею, то вони не завжди є правильними і справедливими. Це буває тоді, коли правитель доступається до влади за допомоги несправедливих засобів або править несправедливо. Політичні концепції Фоми Аквінського -відверта і тверда апологія феодалізму в Західній Європі.

5. Демократія як гуманістична цінність. Багатоаспектність демократії як соціально-політичного і правового явища.

«Демократія»- надзвичайно широке поняття і може трактуватися як:

• Тип державного режиу;

• Світогляд;

• Ціннісна система тощо.

Основними ознаками демократії є:

• права і свободи, якими реально володіє кожна людина в суспільстві:

• свобода ЗМІ покликані

• рівність усіх громадян перед законом.

• система стримувань і противаг.

• наявність політичного й ідеологічного плюралізму.

• можливість громадян відкрито висловлювати та виражати свій протест проти політики уряду, дій інших політичних і суспільних структур.

Узагальнюючи набуті знання про демократію, можна виокремити різні ракурси її трактування і визначення:

1. Демократія — як різновид державного устрою, як народовладдя (античне розуміння).

2. Демократія — як форма діяльності і функціонування будь-якої організації, в основу якої покладена рівноправна участь її членів в управлінні та прийнятті рішень, виходячи з принципу більшості. В даному аспекті можна говорити про партійну, профспілкову, виробничу демократію.

3. Демократія — як політичний режим, спосіб організації владних відносин у суспільстві. Можна сказати, що демократичний політичний режим — це втілена єдність демократичної форми держави і повсякденної політичної практики демократії.

4. Демократія — як соціальні та політичні рухи за народовладдя, за реалізацію демократичних цілей та ідеалів

6. Прийоми і методи активізації семінарських занять з політології.

Семінар (лат. — розсадник) — вид навчальних занять практичного характеру, спрямованих на поглиблення, розширення, деталізацію і закріплення теоретичного матеріалу. Семінарські заняття сприяють активізації пізнавальної діяльності студентів, формуванню самостійності суджень, умінню відстоювати власні думки, аргументувати їх на основі наукових фактів. Вони сприяють оволодінню фундаментальними знаннями, допомагають розвивати логічне мислення, формувати переконання, оволодівати культурою толерантності, активно впливати на соціальне становлення особистості.

ПРИЙОМИ І МЕТОДИ

- ігрові;

-неігрові (бесіда, аналіз ситуацій);

-евристичні ( мозковий штурм, колективне вирішення творчих задач, бесіда у формі запитань та відповідей);

- реферативний;

- роз-к творчих здібностей (дискусія, конференція, круглий стіл)

7. Проблема демократії, ідеї та сутності політики в політичній теорії Ст. Греції.

У Стародавній Греції державність виникла напочатку І тисячоліття до н. е. у формі полісів — окремих міст-держав, до складу яких, крім міської території, входили також прилеглі сільські поселення.У центрі уваги було питання встановлення тієї чи іншої форми державного правління.

Сократ погляди він викладав в усних бесідах, письмово зафіксованих його учнями. Він вів пошуки раціонального, логічно-понятійного обгрунтування об'єктивного характеру етичних норм, моральної природи держави і права.Обстоював аристократію(Афінська демократія) напротивагу тиранії.Критикував жеребкування як вияв волі богів.

Платон Своє політичне вчення він виклав головним чином у трактатах-діалогах «Держава»,«Закони».розрізняв світ ідей і світ речей, явиш. Світ явищ не абсолютно відокремлений від світу ідей, а є його спотвореною копією.Відповідно, наявні форми держави є лише спотвореними відображеннями деякої ідеальної справедливої держави.Цю ідеальну справедливу державу Платон будує за аналогією з людською душею. Трьом началам людської душі (розумному, вольовому й чуттєвому) в державі аналогічні три схожих начала правителів, воїнів і виробників. Справедливість полягає в тому, щоб кожне начало робило лише свою справу відповідно до встановленої ієрархії. Ідеальна держава Платона — це справедливе, засноване на законах, правління кращих. Таке правління може бути або царською владою, або аристократією. Через недосконалість людської натури така держава не може бути вічною і зміниться іншими, гіршими формами правління — тимократією, олігархією, демократією або тиранією. Причому кожна з цих форм є гіршою за попередні.Теорія елітизму і проти приватної власності.

АрістотельЙого політичні погляди викладені головним чином у працях «Політика» та «Афінська політія. Автор терміна «політика».У центрі політичного вчення Арістотеля перебувають проблеми походження, сутності та форми держави. Він вважав, що держава виникла не в результаті якоїсь угоди між людьми на основі їх волевиявлення, а природно-історичним шляхом — із сім'ї і поселень як всеохоплююча і найдосконаліша форма спілкування людей. Зумовлюється цей процес тим, що людина за своєю природою є політичною істотою, і завершення цієї її природи знаходить свій вияв саме в політичному спілкуванні, тобто в державі.За приватну власність.(не)(тиранія.олігархія,демократія)правильні(монархія,аристократія і політія) форми держави.Ідеальна – політія,де править більшість в інтересах загального блага. Це поєднання олігархії і демократії.

8. Політична еліта України: особливості формування і розвитку.

Еліта (від фр. elite — найкращий, вибраний) — вищі, привілейовані верстви суспільства, які здійснюють функції управління, розвитку культури і науки.Під елітою розуміють меншу частину суспільства, яка не просто наділена особливими психологічними, соціальними, політичними та іншими якостями, а й володіє певними позитивними цінностями і пріо­ритетами (влада, культура, багатство, компетентність, воля тощо); займає панівні або найбільш впливові позиції у суспільній ієрархії; спроможна здійснити позитивні перетворення в суспільстві, вплинути на свідомість і поведінку співгромадян.Теорією політичного елітизму займалися такі вчені як Платон, Макіавеллі, Парето, Вебер, Липинський тощо. Окрім бажання більшості українського загалу жити у справді демократичній, правовій державі життєво необхідною є потреба мати лідерів, політиків, здатних прискорити процес розбудови такого суспільства. Отже, домінуючою вихідною постає проблема формування сучасної української еліти, її спроможності не просто самореалізуватися, а й служити власному народові, державі. Політичну еліту утворюють політичні лідери — люди, які більше за інших підготовлені до такої діяльності, мають реальну владу, завдяки якій здійснюють легітимний вплив на певну частину або й на все суспільство. При цьому мільйони громадян добровільно, з надією і сподіваннями делегують політичним лідерам певну, а то й досить велику частину своїх політико-владних повноважень і прав. Такими політичними лідерами є державні діячі, керівники політичних партій, об'єднань, громадських організацій, блоків тощо. Найчастіше політичних лідерів поділяють на правлячих і опозиційних; революціонерів, реформаторів і консерваторів; формальних і неформальних; кризових і рутинних; великих і малих; загальнонаціональних, регіональних тощо.За усіма ознаками в сучасній Україні домінуючою за ціннісними орієнтаціями, реальними діями є, на нашу думку, тоталітарно-ліберальна еліта. До першої відносимо колишніх функціонерів, до другої – еліту, безпосередньо пов’язану з соціально-ринковою, підприємницькою діяльністю, бізнесом. Досить слушною видається думка українського вченого-управлінця Г. Щокіна, який зазначає, що після зруйнування тоталітарної системи кадрова робота в Україні взагалі була занедбана, людей було кинуто у вир недорозвинутого політичного ринку, коли на хвилі популізму, використовуючи демократичні процедури, до влади подекуди прийшли демагоги, які виявилися спритнішими за колишніх представників компартійної еліти. Великі надії в Україні з перших років незалежності покладалися на „нову” українську еліту. І саме тому, що вона почала було формуватися переважно як носій національно-культурних ідей і цінностей.

9. Прийоми і методи унаочнення при вивченні курсу “Політологія”.

Наочні методи відносяться до методів організації навчально-пізнавал. діяльності. в загальному вигляді - це демонстрація, ілюстрація.

Демонстрація полягає в наочно-чуттєвому ознайомленні учнів з явищами, процесами, об'єктами в їх природному вигляді. Використовується для розкриття динаміки явищ, які вивчаються. При цьому увага учнів концентрується на суттєвих властивостях явищ, процесів. Велику цінність має демонстрація реальних явищ або процесів, що протікають у природних умовах (спостереження за поведінкою виборців).

Ілюстрація передбачає показ і сприймання предметів, процесів і явищ у їх символічному зображенні за допомогою карт, плакатів, схем тощо. Ілюстрація використовується, коли необхідно усвідомити суть явища, зв'язки між його компонентами. Результативність ілюстрації залежить від методики показу. Кількість ілюстр. не повинна бути великою це відволікає від суті явищ, що вивчаються. У сучасній школі для забезпечення якісної ілюстрації використ. екранні технічні засоби.

Спостереження - передбачає тривала цілеспрямоване сприймання об'єктів чи явищ з фіксацією змін, які в них здійснюються і на цій основі - виявлення внутрішніх зв'язків і залежностей розкриття сутності явищ. Спостереження викон. функції - демонстраційно-ілюстрац. і дослідницьку.

Відеометод - застосов. для формування нових знань, їх контролю, закріплення, узагальнення, систематизації. Відеометод дозволяє забезпеч. учнів новою, достовірною інформац. про явища і процеси, що вивчаються; контроль і корекцію знань, умінь; організувати тестові випробування підвищити результативність навч. процесу.

10. Порівняйте основні підходи до розуміння держави і правителя в політичній теорії Античності і Ст. Сходу. Проблема свободи і політичної держави.

Перші спроби систематизувати знання про політику і надати їм наукоподібну форму починають робитися з VI-IV ст. до н.е. такими вченими, як Конфуцій, Сократ, Платон, Арістотель та ін.

Підходи до розуміння держави і правління мислителів Античності та Сходу суттєво відрізняються.Яскаво вираженими є ідеї східних деспотій та полісної демократії, що є крайніми полюсами в розумінні способу реалізації влади і побудови держави.

Конфуцій (Кун Цзи, 551-479 рр. до н.е.) - знаменитий філософ і педагог Китаю, один із засновників філософсько-етичної концепції політики.

В основі його політичного навчання лежали принципи суворого порядку, заснованого на моральних нормах. Одним з найвпливовіших політичних вчень було конфуціанство, згідно якому: ідеальне правління державою повинне спиратися на мораль, зокрема, на такі етичні поняття, як «взаємність», «золота середина» і «людинолюбство». Ці поняття складають «правильний шлях» (дао), якому повинен слідувати кожний, хто бажає жити у згоді з самим собою та іншими людьми;«благородні мужі» (правителі) повинні проявляти турботу про своїх підданих, виховувати їх силою власного етичного прикладу;держава є великою сім'єю, де правитель - це батько, а піддані - його сини.

Платон (427-347 рр. до н.е.) - один з найбільших мислителів в історії людства.Основу вчення старогрецького філософа про суспільство і державу склали діалоги «Держава», «Політик», «Закони».

Основні положення політичного вчення Платона:

• існує вічний і незмінний світ ідей й і світ явищ; останній є спотвореною копією світу ідей;

• суспільство є віддзеркаленням вічних ідей, існуючих незалежно від дійсності; найважливіша безпосередня форма існування суспільства - держава;

• ідеальне суспільство складається з трьох станів: правителів-філософів, воїнів-вартових, а також ремісників і землеробів;

• кожний стан зайнятий своєю справою.Перші два стани не мають ні власності, ні сім'ї;

• держава регулює все життя громадян аж до висновку браку і народження дітей. Ідеальною державою є досконала аристократія - правління філософів-мудреців. Інші чотири форми держави - тимократія (правління честолюбців), олігархія, демократія і тиранія - не є досконалими.

Арістотель (384-322 рр. до н.е.) Свої основні соціально-політичні погляди висловив в роботі «Політика».Політична теорія Арістотеля:

• затверджувала, що держава є результатом природного розвитку людини (сім'ї, селища), а не божого промислу, і тим самим заперечувала можливість існування ідеальної держави;

• розглядала місто-державу як вищу форму спілкування людей, що відображає сутність людини («політичної тварини»), - в людині закладено інстинктивне прагнення до спільного мешкання, результатом чого є сім'я, община і, нарешті, держава;

• визначала головну мету держави як досягнення «кращого життя», загального блага для всіх громадян.

Форми державного устрою Арістотель класифікував за двома критеріями:

1) кількості правлячих;

2) мета правління.

Серед них:

• монархія, аристократія і політія є правильними формами, оскільки правителі в таких державах переслідують загальне благо для всіх громадян;

• тиранія, олігархія, демократія - неправильні, оскільки служать корисливим інтересам правителів;

• кращою формою є політія - правління більшості, що володіє майновим і освітнім цензом. Політія була конкретним виразом ідеї про змішаний режим, що втілює всі кращі риси аристократії (чесноти правителів), олігархію (багатство) і демократію (свобода). Переводячи цю думку Арістотеля на сучасну мову, можна сказати, що це - правління на користь середнього класу.

Цицерон В роботах «Про державу» і «Про закони» спробував сформулювати механізми удосконалення Римської держави.

Згідно Цицерону:

• держава є «з'єднання багатьох людей, зв'язаних між собою згодою в питаннях права і спільністю інтересів»;

• в основі їх згоди лежать властиві людській природі якості - розум і справедливість, які складають природне право, вищий, істинний закон;

• джерелом цього вищого закону є божественний початок і раціональна, соціальна природа людей. Цей закон розповсюджується на всіх людей, і відмінити або обмежити його неможливо.якнайкращим є змішаний режим, що поєднує достоїнства царської влади (турботу монарха про підданих), аристократія (мудрість правителів) і демократії (свободу народу).

Заслуга Цицерона полягає в тому, що він заклав правовий принцип у взаємостосунки керівників і керованих. Тим самим він сформулював основи теорії правової держави.

11. Сутність політичної модернізації. Критерії і типи політичної модернізації.

ПОЛІТИЧНА МОДЕРНІЗАЦІЯ – це соціальні та інституціональні перетворення, пов’язані з переходом від одного типу політичної системи до іншого.В основу концепції політичної модернізації покладено розроблений М. Вебером методологічний принцип, згідно з яким сучасні країни розподіляються на “традиційні”та “сучасні”.“Традиційні” країни – зберігають персоналізовані відносини залежності і бар’єри соціальної мобільності.“Сучасні” країни – засновані на раціональній організації та функціональній диференціації інститутів, що долає відносини особистої залежності та бар’єри на шляху групової мобільності.

Процес модернізації, на думку західного політолога С. Блека, поділяється на кілька стадій:

а) усвідомлення мети;(лібералізація)

б) консолідація зорієнтованої на модернізацію еліти;

в) період трансформації;

г) інтеграція суспільства на новій основі.

ТЕОРІЇ ПОЛІТИЧНОЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ.

Політичну модернізацію більшість авторів розуміє як поєднання таких складових:

– зростання динамізму політичної системи, її здатність адекватно реагувати на зміни політичних реалій;

– формування нової модернізаторської політичної еліти;

– зниження ступеня відчуження громадян від політичної влади;

– забезпечення реальної участі народу в політичному житті;

– підвищення впливу інформації;

– постійне вдосконалення цінностей та норм у системі політичної культури.

Перелічені складові змісту політичної модернізації тісно переплітаються з процесом демократизації суспільства. Тому, на нашу думку, можна стверджувати, що саме демократизація політичної системи і є основним змістом її модернізації.

Змістовим стрижнем теорії стали два ВИДИ МОДЕРНІЗАЦІЇ:

1) оригінальна (або спонтанна) – характерна для країн, що пережили перехід до раціональних соціальних структур через тривалий внутрішній процес (Англія, США, Німеччина, Франція і т. д.);

2) вторинна (або віддзеркалена) – притаманна відсталим країнам, які використовують досвід передових держав; це осучаснення “навздогін”; основний фактор вторинної модернізації – соціокультурні контакти цих країн з центрами індустріальної та постіндустріальної культури.

12. Організація навчального процесу на основі модульного принципу. Прийоми і методи активізації лекційних занять.

Модульне (блочно-модульне) навчання передбачає таку організацію навчального процесу, за якої вчитель і учні працюють з навчальною інформацією, згуртованою у модулі. Кожен модуль є завершеним і відносно самостійним. Сукупність модулів складає єдине ціле при розкритті навчальної дисципліни. Учні дотримуються вказівок і навч самостійно. Модульна система навчання базується на індивідуалізованому підході, при якому головну роль відіграє не педагог, а учень, який навчається за власною індивідуальною програмою, самостійно визначаючи темп навчання та термін його закінчення. Все залежить від ставлення учня до навчання, його здібностей, наявних знань та трудових навичок.Весь навчальний матеріал розбивається на дидактичні великі порції – модулі. Модуль (модульний блок) – це логічно довершена, прийнятна частина роботи в рамках виробничого завдання, професії чи сфери діяльності з чітко визначеними початком і кінцем. Модульний блок складається із навчальних елементів. У кожному модулі є не лише текстовий зміст матеріалу, а й спеціально розроблені завдання відповідно до виучуваного матеріалу, питання для контролю з боку педагогів і питання для здійснення самоконтролю.

Після вивчення кожного навчального елементу учень складає тест. Якщо тест складено успішно, то учень переходить до вивчення наступного навчального елементу. Якщо в ході тестування виявлені прогалини у знаннях учня, то йому пропонується повернутися до певного кроку даного навчального елементу і повторно скласти тест. Після закінчення вивчення модульного блоку учень складає тест, який містить в собі основні питання всіх навчальних елементів, які використовуються при його вивченні. Якщо учень не відповів на необхідну кількість питань тесту, йому пропонується повернутись до певного навчального елемента для вдосконалення своїх умінь та навичок і після закінчення вивчення йому надається можливість для повторного складання тесту.

Переваги модульної системи:

— індивідуальний темп навчання для кожного учня в залежності від знань, умінь і можливостей;

— постійний самоконтроль і контроль з боку викладача;

— урахування рівня раніше накопичених знань та вмінь при формув змісту навчання для кожного учня;

— можливість припинити навчання після засвоєння певної кількості модульних блоків;

13. Громадянські свободи та юридичні регулятори у творах римських юристів. Проблема “змішаної держави” М.Т.Цицерона та її характеристики.

Безперечно, державна і правова думка Риму чимало запозичила від поглядів Сократа, Платона, Аристотеля, Епікура та багатьох інших античних мислителів, але теоретичним концепціям римських авторів були притаманні своєрідність і новизна, чому сприяли нові соціально-економічні умови життя.характерна для давньогрецької думки ідея взаємозв'язку політики і права отримала свій подальший розвиток і нове втілення у трактуванні Цицероном держави як публічно-правової спільності. Погляди грецьких стоїків щодо вільного індивіда було використано римськими авторами (Цицероном і юристами) для створення, власне, нової концепції — поняття юридичної особи (правової особи, персони). Значним досягненням давньоримської думки було створення самостійної науки — юриспруденції. Римські юристи детально розробили значний комплекс політико-правових питань у царині загальної теорії держави і права, а також окремих юридичних наук (цивільного, державного, адміністративного, кримінального та міжнародного права.Особливо системними і ґрунтовними були вчення Марка Туллія Цицерона(«Про державу», «Про закони», «Про обовязки») (106—43 до н. е.) і римських юристів(Полібій,Епікур).У своїх наукових роздумах, викладених у творах "Про державу", "Про закони" та ін., Цицерон наголошував, що основою держави є прагнення людей жити разом, а осередком — сім'я.Держава, на його думку, — узгоджене правове утворення, здобуток народу.Він підкреслював особливий зв'язок держави і власності та зауважував, що основною її метою є охорона власності народу і окремо кожного громадянина. Цицерон робив спробу визначити категорію "народ", підкреслюючи, що це не будь-яке об'єднання людей, а об'єднання, в основі якого — погодженість стосовно питань права і спільності інтересів.Мислитель піддав аналізові різні форми державного устрою: царська влада, влада оптиматів (аристократії) або народна влада (демократія). Всі вони, на його думку, недосконалі. Найбільш вдалою може бути лише держава, що має ознаки всіх згаданих форм. Прикладом є римська державність, у якій функціонували магістрати, сенат і народні збори. Значну увагу мислитель приділяв особам державного діяча та ідеального громадянина. Управляти державою повинна людина, наділена доброчинністю, здатна оволодіти знаннями про державу і право та застосовувати їх у дійсності.Ідеальному громадянинові мають бути притаманні прагнення до пізнання істини, справедливість і величність духу. Природне право, за його вченням, виникає раніше від тому останні мусять відповідати вимогам природного права.

14. Партійна системи в Україні: характер, напрям та динаміка розвитку.

Партійна система – це система відносин між політичними партіями(М. Дюверже і Дж. Сарторі). Існують різні класифікації партійних систем, більшість з яких ґрунтується на кількісному критерії. М. Дюверже та послідовники виділяють одно-, дво- та багатопартійні системи. Дж. Сарторі поширив цю типологію, виокремивши однопартійну, гегемоністську, з домінуючою партією, двопартійну, обмеженого плюралізму, поляризованого плюралізму, атомізовану системи. В основу цієї типології покладено ідеологічну ознаку: однопартійна система є моноідеологічною, атомізована – ідейно різнорідною. Між цими двома полюсами залежно від ступеня розвитку й варіантів ідеологічного плюралізму в діяльності партій розташовуються решта п’ять партійних систем.

Політичні партії в Україні пройшли складний шлях розвитку від окремих структур до складових партійної системи. Після конституційної реформи 2004р. політичні партії набули статусу головних суб’єктів політичного процесу та посіли центральне місце в системі влади. Водночас, у процесах їх створення та функціонування виникали й поглиблювалися ряд проблем: дедалі частіше партії створювались як виборчі, персональні або бізнес-проекти, дедалі більше вони потрапляли під вплив або під контроль великих фінансово-промислових груп, втрачаючи тим самим здатність представництва суспільних інтересів. У результаті, політичні партії в Україні не набули належної суспільної довіри та підтримки.Вигляд партійної системи змінювався і продовжує змінюватися, змінюються її суб’єкти, підвалини міжпартійної конкуренції та умови, в яких вона відбувається. Це характеризує партійну систему України як неусталену.Спираючись на класичну типологію партійних систем Дж. Сартoрі, можемо виділити три якісно відмінні етапи в еволюції партійної системи незалежної України: 1990-1997 рр. - атомізована (мультипартійна) система, 1998-2005 рр. - партійна система поляризованого (екстремального) плюралізму, з 2006 – по сьогодні - партійна система поміркованого плюралізму.

Виникнення перших українських політичних партій відбулося на зламі XIX—XX ст. як на території Російської імперії (Наддніпрянська Україна), так і в Австро-Угорщині (Галичина). У 1890 р. у Львові виникла Українсько-Руська радикальна партія, ау 1900 р. ум. Харків засновано Революційну українську партію. В перше десятиліття XX ст. виникли Українська народна партія, Українська демократична партія, Українська радикальна партія, Українська партія соціалістів-революціонерів.За часів Української Народної Республіки партійно-політичний спектр значно розширився.Після утвердження радянської влади в Україні багатопартійність була ліквідована і настала епоха однопартійної системи, яка була частиною тоталітарної радянської держави. В той же час, у 1920—30-х, у Галичині, Буковині і Закарпатті діяло близько 100 політичних партій.Відродження політичного плюралізму і багатопартійності в Україні нерозривно пов'язане із процесом становлення і розбудови української державності. Вже дисидентський рух 1970-х pp. можна розглядати як прояв ідеологічної плюралізації.

Політичний спектр сучасних партій характеризується переважно такими напрямами:Лівий. Це — Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Прогресивно-Соціалістична партія України, Селянська партія України та ін. Партії цього напряму зорієнтовані переважно на пріоритет колективних форм власності і господарювання в економіці, розвиток міждержавних відносин, зокрема інтеграційних економічних процесів у межах СНД.Центристський. Це — Народно-демократична партія України, Соціал-демократична партія України (об'єднана), Партія зелених України, партія Регіонів.Ці партії зосереджують свою увагу на проблемах соціально-економічного розвитку, реалізації прав громадян України.Правий. Це — Народний рух України, Демократична партія України, Українська республіканська партія, Християнська демократична партія України, Конгрес українських націоналістів та ін. Побудова держави за національною ознакою, вихід України із СНД — основні програмні вимоги цих партій.

Прогнозуючи розвиток багатопартійності, можна передбачити, що пар­тійна система в Україні (нині зареєстровано понад сто партій) буде посту­пово трансформуватися від атомізованої, з великою кількістю нечислен­них, маловпливових партій, яка зараз справляє враження квазіпартійної системи, до більш стабільної системи поляризованого плюралізму в його класичному розкладі на лівих, центр і правих.Використовуючи запропонований Дж. Сарторі варіативний характер класифікації багатопартійної системи – поміркованого й поляризованого плюралізму, зазначимо, що в нашій країні багатопартійність за всіма ознаками розвивається саме в рамках системи поляризованого плюралізму. З точки зору перспектив суспільного розвитку Україна має гостру потребу в конструктивній соціал-демократичній альтернативі, яка є важливим елементом формування стабільної партійно-політичної системиСеред загальних рис партійної системи України, що істотно не змінилися й значною мірою репрезентують стан її розвитку, варто зазначити несформованість політичного класу; відсутність партійно-політичної традиції як політичного феномену; нереалізованість партій як ідеологічних інститутів; невиконання українськими політичним партіями традиційних для партійних систем демократичних країн функцій (виховання нової еліти, забезпечення соціальної комунікації тощо.