58.Суспільно-політичні погляди українських дисидентів-шестидесятників.

Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості.

Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, В.Дрозд, Гр.Тютюнник, Б.Олійник, В.Дончик, Василь Симоненко, Микола Холодний, Ліна Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, Борис Чичибабін, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, кінокритик Роман Корогодський, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші. Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції «розстріляного відродження» та здобутки української культури кінця XIX — початку ХХ ст. Одним із тих, хто закладав фундамент шестидесятництва в Україні став доцент факультету журналістики Матвій Шестопал, так як серед його учнів були В.Чорновіл, Б.Олійник, В.Симоненко, В.Крищенко, Б.Рогоза, М.Шудря, В.Мицик та багато інших патріотично налаштованих особистостей.

Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам'яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п'єси, складали петиції на захист української культури. Організовані у 1960 р. Клуб творчої молоді в Києві та в 1962 р. клуб «Пролісок» у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури. Шістдесятники відновили традиції класичної дореволюційної інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість, ідеали громадянського суспільства та служіння народові.Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. Шістдесятників не вдалося втримати в офіційних ідейно-естетичних межах, і з кінця 1962 р. почався масований тиск на нонконформістську інтелігенцію. Перед шістдесятниками закрилися сторінки журналів, посипалися звинувачення у «формалізмі», «безідейності», «буржуазному націоналізмі». У відповідь шістдесятницькі ідеї стали поширюватися у самвидаві.Наштовхнувшись на жорсткий опір партійного апарату, частина шістдесятників пішла на компроміс із владою, інші еволюціонували до політичного дисидентства, правозахисного руху та відкритого протистояння режимові.

59.Політичний конфлікт. І пол..стабільність. проблеми взаємодії Політичні конфлікти — різновид соціальних конфліктів. Під останніми розуміється зіткнення протилежних поглядів, збігання інтересів і дій окремих людей та їхніх спільностей — професійних і соціальних груп, класів, етносів, конфесійних та інших організацій і груп, держав, блоків їх, регіонів та ін. В латинській мові слово conflictus означає зіткнення. Про конфлікт - навіть не вживаючи це слово - писали ще стародавні мудреці. Так, Геракліт був одним з перших філософів, хто вказав на боротьбу протилежних сил як на загальний закон, діючий в природі і суспільстві. «Повинне знати, - писав він, - що війна загальноприйнята, що ворожнеча - звичайний порядок речей і що все виникає через ворожнечу...». Інтерес до розробки загальної теорії конфлікту виник, перш за все, в соціології. В кінці Х1Х століття з'явилися роботи Г.Спенсера, М.Вебера, Г.Гумпловіча, Г.Зіммеля. В них конфлікт розглядався в загальному плані, він не був спеціальним предметом дослідження. Соціологія конфлікту склалося до кінця 1950-х рр. завдяки працям Р.Дарендорфа (Німеччина) і Л.Козера (США). Політична стабільність - складова частина загального поняттястабільності держави. Синоніми «стабільності» - «постійність», «незмінність», «стійкість». «Політична стабільність розглядається, якпсихологічнаспроможність населення зберегтиспокійнуповедінку, незважаючи на зовнішні чи внутрішні несприятливі умови.Політична нестабільність розвивається тільки в тих випадках, коли масалюдейпсихологічнопідготовлена ​​агресивно реагувати на будь-які суспільно-економічні події »(А. І. Юр 'єв). До порушення психолого-політичної стабільності призводить збільшення напруги в проблемних зонах суспільства. Тобто наявність у суспільстві та ескалація дестабілізуючих факторів. Рівень політичної стабільності в суспільстві можна виміряти. Показником політичної стабільності є співвідношення рівня соціальної/політичної агресивності населення та рівня соціальної/політичної підлеглості мас. Проте стабільність зовсім не обов'язково означає відсутність змін і навіть реформ. Більштого, відносний, нехай мінімальний рівень стабільності абсолютно необхідний реформаторам для успіху. Рівень стабільності може істотно відрізнятися і змінюватись - від балансування намежіширокомасштабної громадянської війни до тотальної нерухомості й незмінності політичних форм. Тому правомірним видається виділяти не тільки рівні або ступінь стабільності - нестабільності, але і різні типи політичної стабільності. Дослідники виділяють у зв'язку з цим, по-перше, динамічну стабільність, адаптивну та відкриту змін і впливу середовища, і, по-друге, мобілізаційну, або статичну стабільність, яка функціонує на підставіпринциповоіншихмеханізміввзаємодії із середовищем.

60. Формування знань, умінь і навичок студентів в процесі вивчення вузівського курсу “Політологія”.

Політологія є одна з базових навчальних дисциплін загально гуманітарної підготовки. Курс має велике значення у вихованні громадянської і політичної свідомості студентів, долучення їх до демократичних цінностей. Знання щодо політичних процесів та явищ, які відбуваються у реальному житті, надають допомогу молоді усвідомити їх сутність та визначити своє місце в політичнійї діяльності суспільства. Навчальний курс спрямовано на формування у студентської молоді навичок раціонального та критичного осмислення соціально-політичної дійсності, а тому має не тільки світоглядне, але й практичне значення.Основна мета навчального курсу – на основі отриманих знань формування у студентів політичної свідомості та культури, навичок самостійного аналізу та осмислення політичних явищ та процесів, які відображають предметне поле політичної науки. Найважливіші завдання курсу:

• опанування категорійним апаратом політичної науки;

• засвоєння теоретичних та прикладних засад політології, досягнень вітчизняних та закордонних науковців.

• формування знань про політичні системи і режими, про місце людини у політиці;

• набуття досвіду аналізу і прогнозування розвитку політичних явищ і процесів;

• розвиток навичок самостійної оцінки та усвідомлення різноманітної політичної інформації;

• формування цілісного знання про сутність демократії, її цінності.

У результаті вивчення курсу студенти повинні отримати необхідний об’єм знань, що передбачені навчальною програмою, та розуміти: - основні тенденції розвитку політичної думки та досягнення сучасної політології;- сутність і взаємозв’язок політичних явищ, механізм функціонування влади, характер взаємовідносин влади та суспільства, влади і особистості;- роль головних соціальних і інституціональних суб’єктів політики;- характер та напрямки розвитку сучасних політичних процесів;- механізм виникнення і розв’язання політичних конфліктів;- природу та сутність світової політики. Студент, який опанував курс політології, повинен:володіти категорійним апаратом та поняттями, яки визначені у глосарії;мати навички системного, порівняльного і історичного аналізу політичних явищ;вміти бачити закономірності політичного розвитку, орієнтуватися в політичних проблемах українського суспільства і світу в цілому.

60. Загальна характеристика політичної думки США доби боротьби за незалежність. Політико-правові принципи Конституції США.

США як незалежна держава виникли в результаті війни 1775-1783 рр.. англійських колоністів проти метрополії. Активний розвиток боротьби проти колоніального панування Англії відноситься до 60-х рр.. XVIII ст. Колоністи обмежувались вимогами зрівнялівки політично-правового режиму в колоніях з режимом, що існував в Англії. Вимоги теоретично обґрунтовувалися принципами англійського загального права та конституційності та ін. З 70-х років XVIII ст. вимоги колоністів радикалізуються і для обґрунтування їх беруться природно-правові доктрини, що розробі лялися тоді в Західній Європі (Гоббса, Мільтона, Локка, Вольтера, Монтеск'є, Руссо). Найбільш великими представниками політичної і правової ідеології США цього часу були активні учасники визвольного руху в колоніях Томас Пейн, Томас Джеферсон і Олександр Гамільтон. За спрямованості своїх політичних і правових поглядів вони належали до різних течій.

Політико-правова думка у США швидко розвивалася за двома напрямками.Представники першого — Б. Франклін, Т. Пейн і Т. Джефферсон виборювали ідеї демократичної республіки, прав і свобод громадян, самостійності штатів і народного суверенітету.Другий напрямок — централістів-федерапістів представляли Дж. Адамс, А. Гамільтон і Дж, Медісон.

Ідеї республіканського самоуправління обстоював учасник Великої французької революції англієць Томас Пейн (1737—1809).У праці "Здоровий глузд" (1776 р.) він проголошував, що проблема незалежності Америки є питанням лише доцільності та економічної вигоди. пропонував установити в Північноамериканських колоніях республіканську форму правління.Т. Пейн був прибічником природного права, обстоював ідею свободи й рівності прав людини. Природними правами він називав свободу слова, друку, совісті та ін.Позитивне право має відповідати вимогам природного права.народ є єдиним джерелом влади, користуючись яким він створює законодавчі й виконавчі органи. Закони в державі має ухвалювати однопалатний парламент, обраний на підставі Конституції зі щорічною ротацією 1/3 його складу. До складу законодавчого органу, на його думку, належить обирати представників усіх верств населення. Як і інші представники утилітаризму, Т. Пейн був прибічником приватної власності, що є основою процвітання держави.

Радикальних демократичних поглядів дотримувався Томас Джефферсон (1743—1826). Основні державно-правові концепції мислитель виклав у "Примітках про штат Віргінія" та "Декларації незалежності".був палким прибічником природного права у широкому розумінні. Він пропонував повернути народові права, передбачені законами природи. Серед таких прав він називав право на життя, свободу, свободу совісті, власність, а також право на самовизначення Північноамериканських колоній.монархія та олігархія не в спромозі забезпечити природні права людини, їх реалізація, за його переконаннями, можлива тільки в республіці.значну увагу приділяв проблемі приватної власності, заперечував злидні та безмежне багатство, основним соціальним прошарком суспільства вважав фермерів і середній прошарок виробників.

Прибічником сильної централізованої федеральної влади був Александер Гамільтон (1757—1804). Він засуджував самостійність місцевої влади штатів, не погоджувався з думкою про конфедерацію, вважав їх державою в державі, предтечею анархії, пропагував ідею держави з сильною внутрішньою та зовнішньою політикою. в державі можливе зловживання владою, і щоб йому запобігти, необхідно втілити в практичне політичне життя принцип стримувань і противаг. Законодавчий орган, на його думку, повинен бути двопалатним, виконавча влада — сильною й централізованою, а судді — незалежними та довічно призначеними на свої посади.Стосовно форми правління А. Гамільтон не мав чіткої позиції. Спочатку він був прибічником обмеженої монархії, а згодом більш вдалою вважав президентську республіку з широкими повноваженнями президента.

Головна мета держави, на його думку, — убезпечення приватної власності.Ідеї сильної централізованої федеральної влади А. Гамільтона було реалізовано в Конституції США 1787 р.

За практичне втілення в життя республіканської форми правління, концепції рівноваги та розмежування гілок влади звання "батька конституції" отримав федераліст Джеймс Медісон (1751—1836).Він був прибічником теорії природного права; пропонував конституційне закріплення прав людини і громадянина, підтримував прогресивну ідею свого часу про суспільний договір.республіка гарантує й забезпечує права людини, насамперед право на власність, а також політичні права.Владу в республіці Дж. Медісон розглядав як взаємозв'язану систему ("масу влади"), що складається з виокремлених законодавчої, виконавчої та судової гілок. Конституція США, схвалена Філадельфійським конвентом 11 вересня 1787 року, вступила в силу 4 березня 1789 року. Прийняття конституції єдиної держави об'єднало тринадцять незалежних штатів на базі колишніх колоній. в фундаменті конституційної системи закладено три основних політико-правових принципи: розподіл влад,федералізм,судовий конституційний нагляд.Принцип розподілу влад реалізується через систему "стримувань і противаг" і передбачає розмежування між трьома гілками влади (на федеральному рівні) відповідних функцій.США є президенською республікою.

60. Основні типи політичної модернізації.

ПОЛІТИЧНА МОДЕРНІЗАЦІЯ – це соціальні та інституціональні перетворення, пов’язані з переходом від одного типу політичної системи до іншого.В основу концепції політичної модернізації покладено розроблений М. Вебером методологічний принцип, згідно з яким сучасні країни розподіляються на “традиційні”та “сучасні”.“Традиційні” країни – зберігають персоналізовані відносини залежності і бар’єри соціальної мобільності.“Сучасні” країни – засновані на раціональній організації та функціональній диференціації інститутів, що долає відносини особистої залежності та бар’єри на шляху групової мобільності.

Процес модернізації, на думку західного політолога С. Блека, поділяється на кілька стадій:

а) усвідомлення мети;(лібералізація)

б) консолідація зорієнтованої на модернізацію еліти;

в) період трансформації;

г) інтеграція суспільства на новій основі.

ТЕОРІЇ ПОЛІТИЧНОЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ.

Політичну модернізацію більшість авторів розуміє як поєднання таких складових:

– зростання динамізму політичної системи, її здатність адекватно реагувати на зміни політичних реалій;

– формування нової модернізаторської політичної еліти;

– зниження ступеня відчуження громадян від політичної влади;

– забезпечення реальної участі народу в політичному житті;

– підвищення впливу інформації;

– постійне вдосконалення цінностей та норм у системі політичної культури.

Перелічені складові змісту політичної модернізації тісно переплітаються з процесом демократизації суспільства. Тому, на нашу думку, можна стверджувати, що саме демократизація політичної системи і є основним змістом її модернізації.

Змістовим стрижнем теорії стали два ВИДИ МОДЕРНІЗАЦІЇ:

1) оригінальна (або спонтанна) – характерна для країн, що пережили перехід до раціональних соціальних структур через тривалий внутрішній процес (Англія, США, Німеччина, Франція і т. д.);

2) вторинна (або віддзеркалена) – притаманна відсталим країнам, які використовують досвід передових держав; це осучаснення “навздогін”; основний фактор вторинної модернізації – соціокультурні контакти цих країн з центрами індустріальної та постіндустріальної культури.

60. Методика написання курсової (дипломної) робіт.

Курсова (дипломна) робота є складовою навчального плану відповідного курсу. В процесі написання курсової (дипломної) роботи студент повинен оволодіти навичками наукового пошуку, відбором матеріалу, необхідного для розкриття теми роботи, його використання, узагальнення та аналізу. Під час захисту студент стисло викладає завдання, яке перед ним стояло, і якою мірою воно було реалізоване в процесі роботи. Особливо важливо з'ясувати, що нового вніс автор у вивчення теми, які джерела і літературу використав, до яких висновків дійшов.

Після затвердження теми й наукового керівника, студент консультується з керівником з питань написання роботи і приступає до її підготовки.Передусім необхідно скласти попередній план майбутньої роботи. З цією метою слід провести бібліографічний пошук, виявити опубліковані праці, які стосуються обраної теми. Після цього приступають до опрацювання літератури, збору і оформлення матеріалу. Кожна виписка повинна супроводжуватись ясними і точними даними про джерело, з якого вона взята, якщо це книга – про автора, її заголовок, рік і місце видання, сторінки. Таким чином, сукупність ксерокопій, виписок на картках або окремих листках з конкретної теми дає дослідникові немов би первинний, чорновий варіант задуманої роботи. Далі потрібно тільки приступити до літературного оформлення цього розрізненого матеріалу, зробити плавні переходи між окремими його частинами.Наступним етапом роботи над обраною темою є літературне оформлення дослідження (написання тексту роботи). На етапі написання роботи слід чітко розподіляти намічений її обсяг по окремих підрозділах робочого плану. При написанні роботи автор повинен давати системний виклад теми, пропорційно розкривати її компоненти.Розкриття теми повинно бути чітким, послідовним, цілеспрямованим. Завершальним етапом роботи є підведення підсумків дослідження, формулювання висновків, узагальнення і пояснення фактичного матеріалу, винесення рекомендацій.

Виконану роботу (чорновий варіант) подають науковому керівнику. Потім її доопрацьовують, враховуючи зауваження і побажання. Після доопрацювання текст передруковують і подають на кафедру.

60. Національна ідея в історії української політичної думки.

Термін “нація” для українських радянських дослідників був “недоторканним”. Ще у 1913 році майбутній диктатор Й. В. Сталін у статті “Марксизм і національне питання” дав визначення, на яке змушені були весь час “озиратися” вчені.

За Сталіним нація - це стійка спільнота людей, що історично склалася на базі спільності мови, території, економічного життя і психічного складу, який проявляється в спільності культури. При цьому само собою зрозуміло, що нація, як і будь-яке історичне явище, підлягає законові змін, має свою історію, початок і кінець. Далі Сталін підкреслює, що жодна з вказаних ознак, взята окремо, недостатня для визначення нації, і далі — “більш того: досить відсутності хоча б однієї з цих ознак, щоб нація перестала бути нацією. Отже, до виникнення капіталізму нації як такі не існували - такий висновок зробив Сталін. Сучасні політологи вважають, що сталінське визначення нації має компромісний характер, оскільки воно еклектично поєднувало історико-економічні та психологічні погляди на природу самого феномена нації. Тобто так зване сталінське визначення нації фактично було вдалим синтезом марксистських ідей.

Націона́льна іде́я — акумулятор прогресивних національних програм, політичних ідей, гасел, цінностей, рушій національного прогресу, основа національно-визвольних рухів, національної самосуверенізації. Н.І. становить платформу національної ідеології, визначає теоретичні засади національної свідомості. Поряд з Національною ідеєю розрізняють також термін Ідея Нації, що вбирає в себе яскравий образ перспективного майбутнього нації, що, як правило міститься поза межами одного покоління і силою своєї притягальності та емоційного забарвлення пориває його та наступні покоління до осягнення поставленої цілі.