2. Деривація та її види

Депривáція— це психічний стан, коли суб'єкт не має змоги задовольняти деякі свої основні (життєві) психічні потреби достатньою мірою впродовж тривалого часу. Тобто йдеться про втрату чогось такого, що необхідно індивіду для задоволення певних важливих потреб. Це призводить до різних моральних і психологічних відхилень у поведінці та діяльності.Види:

Сенсорна депривація — це тривале, більш-менш повне позбавлення людини сенсорних вражень. В умовах сенсорної депривації актуалізується потреба у відчуттях та афективних переживаннях, що усвідомлюється у формі сенсорного й емоційного голоду. Духовна, емоційна і психомоторна депривація

Негативним чинником також є духовна, емоційна і психомоторна депривація. Вплив на психічне здоров'я людей у суспільстві чинить надмірна матеріалізація соціального життя, яка вимагає великої затрати часу, відмову від оволодіння духовними цінностями. Одні громадяни часто працюють у кількох місцях без перерви на відпочинок, по 10-14 годин, без вихідних, відпустки Соціальна депривація — це відхилення від реальних соціальних норм у суспільстві та в різних соціальних спільнотах, які відображають певний ступінь ізоляції індивіда від соціального кола та соціального середовища. Пізнавльна депривація полягає в ізоляції (самоізоляції) людини від процесів розв'язання різних мисленнєвих завдань. Йдеться про «розумове навантаження», відсутність якого призводить до гальмування розумового розвитку або навіть його регресу. Розвивається розумова «лінь».

3.Історичні етапи розвитку соціальної педагогіки

Вживання терміна «соціальна педагогіка» в цьому виданні пов'язується не з окремою науковою галуззю, а з напрямом у контексті педагогіки. Малося на увазі, що соціологічні методи пізнання потрібні педагогіці, а вчителю необхідні соціологічні знання для успішного виховання дітей. Зокрема підкреслювалось, що вивчення соціології не менш важливо, «ніж знайомство з педологією чи рефлексологією». На нашу думку, ці галузі знань у тексті постають поряд не випадково. Це — наслідок досліджень, проведених у 20-і роки на терені педагогіки. Досить ґрунтовними вони були в Україні.

Якщо абстрагуватися від самого терміна «педагогічна соціологія» і звернутися до процесів розвитку українського шкільництва наприкінці XIX — початку XX ст., то стає очевидним явище проникнення понять та методів соціології в педагогіку. Понад те, спостерігається процес формування теоретичної бази саме педагогічної соціології. Звичайно, в тому вигляді, як вона розглядається сьогодні. Висловимо ще таку думку. Виникнення педології наприкінці XIX ст. свідчить про згадану тенденцію. Аналізуючи поле дослідження педології, яку Л. Виготський назвав наукою про дитину як єдине ціле, знаходимо багато спільного з педагогічною соціологією. Якщо психологія, антропологія досліджували дитину поза соціальним середовищем, то педологія докорінно змінює цей підхід. Один із найважливіших принципів у педології — зв'язок розвитку дитини і соціокультурного середовища. Широко використовувалися методи дослідження, властиві соціологічним галузям. Багато з того, що робилося в межах педології, рефлексології має прямий стосунок до становлення педагогічної соціології.

Як свідчать дослідження українського шкільництва початку XX ст. (зокрема, О. Сухомлинської), прагнення до створення інтегративної науки про дитину активно втілювалося в життя. Саме педологія взяла на себе об'єднуючу роль. Вона «мала своїм предметом вивчення дитини й охоплювала своїм змістом анатомію, фізіологію, біологію та соціологію дитини».

Теоретичні основи педології в Україні створювалися відомими вченими створеного в Харкові науково-дослідного Інституту педагогіки О. Залужним, І. Соколянським, В. Протопоповим, Я. Чепігою, Я. Мамонтовим. Вивчення їхньої теоретичної спадщини дає змогу знайти витоки таких галузей сучасної науки як педагогічна психологія, педагогічна соціологія.

Українською педагогікою в період існування УНР був поставлений великий виховний експеримент з перебудови всієї системи педагогічного впливу на соціалізацію шкільництва. Час вимагав нових підходів до виховання і навчання дітей відповідно до умов розвитку нового суспільства.

В цей період точилася боротьба між трьома основними підходами до соціалізації дитини залежно від суспільних ідеалів їх носіїв: великоруська державна концепція була зорієнтована на виховання громадянина чи підданого єдиної Російської держави. Соціалістична концепція більшовицької педагогіки базувалась на ідеях класового характеру школи, українська національна базувалась на чотирьох основних принципах — націоналізації школи, її соціалізації, ідеях єдиної школи та трудової школи.