Чорновіл в’ячеслав Максимович

(1937 – 1999)

Український політичний і державний діяч, голова Народного Руху України.

Народився у с. Єрки (тепер Звенигородський район Черкаської області). Закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка з відзнакою. Через власні погляди мав річну перерву в навчанні (1958 р.), працював у Донбасі: теслею, слюсарем, співпрацівником виїзної редакції газети.

В 1960-1963 рр. – ред. молодіжних передач Львів, студії телебачення. В 1963-1965 рр. – комсорг будівництва Київської ГЕС; редакції багатотиражки; завідуючий відділу газети “Молода гвардія”. Поступив до аспірантури Київського педагогічного інституту. Друкувався у періодиці як літературний критик.

В 1965 р. був звільнений з роботи за участь у правозахисному русі. Хоча до квітня 1966 р. вдалося влаштуватися літературним співпрацівником газети “Друг читача”, був звільнений з роботи за відмову давати свідчення на закритому політ, процесі у Львові. На матеріалах цього процесу та власних написав книги “Лихо з розуму” (1966 р.), “Правосуддя чи рецидиви терору” (1967 р.), які були опубліковані на Заході. У ті часи працював техніком у Карпатській експедиції АН УРСР; інспектором з реклами Київкниготоргу. З березня 1967 р. – інструктор товариства охорони природи у м. Львові.

Заарештований вперше 3.VІІІ.1967 р., засуджений у Львові 15.XІ.1967 р. до 3 років позбавлення волі “за наклепницьку діяльність на радянський суспільний лад” (термін наполовину скорочений за амністією). З 1970 р. жив у Львові, працював спостерігачем метеостанції в Карпатах, землекопом археологічної експедиції, вагарем ст. Склинів. Редагував самвидавничий часопис “Український вісник”. У січні 1972 р. заарештований, засуджений до 6 років ув’язнення і 3 років заслання за “антирадянську агітацію та пропаганду”. Покарання відбував до 1978 року в таборах ЖХ-385/17а (с. Озерне), ЖХ-385/3 (с. Барашево) у Мордовії. Заслання – в Якутії (доглядач парників, с. Чаппанда; експедитор будівельного управління). На засланні не поривав зв’язків із своїми побратимами з українського національного та правозахисного рухів. У квітні 1980 р. Чорновіл знову заарештований, засуджений за сфабрикованим звинуваченням до 5 років ув’язнення. Однак уже в 1983 р. звільнений достроково за протестом прокурора Якутської АРСР. Працював у м. Покровську кочегаром заводу будівельних матеріалів.

В 1985 р. повернувся до Львова, де не міг “знайти” роботи за фахом, працював кочегаром у міськрембудтресті, школі-інтернаті. Займався правозахисною діяльністю. З літа 1987 р. Чорновіл – один із робочих секретарів Української Гельсінської групи. У серпні 1987 р. відновив видання “Українського вісника”. В 1988 р. брав активну участь у перших легальних дискусіях та мітингах у Львові. З 1989 р. – член ради Львівського товариства української мови ім. Т. Шевченка, один із засновників Народного Руху України за перебудову.

Навесні 1990 р. Чорновіл здобув переконливу перемогу у виборах до Верховної Ради УРСР по Шевченківському виборчому округу № 264 Львівської області. Одночасно був обраний депутатом Львівської облради народних депутатів. У квітні 1990 р. обраний головою Львівської облради народних депутатів. Один з ініціаторів створення Галицької асамблеї (1990-1991 рр.). Під керівництвом Чорновола на Львівщині відбувалися процеси демократизації, декомунізації та національного відродження в 1990-1991 рр.

В 1991 р. Чорновіл був кандидатом у Президенти України, здобув 2-ге місце після Л. Кравчука (7420727 голосів виборців або 23,27 %, найбільше у Львівській – 76 % та Івано-Франківській обл. – 67 %). Навесні 1992 р. обраний одним із співголів Народного Руху України (разом з І. Драчем та М. Горинем). У грудні 1992 р. став головою НРУ, який під його керівництвом був перетворений з громадського об’єднання на політичну партію. Повторно обирався народним депутатом України в 1994 р. (Тернопільщина) та в 1998 р. (Виборчий список НРУ). Чорновіл був також шеф-редактором газети “Час-Тіmе”; член Парламентської асамблеї Ради Європи (з 1995 р.); президентом Міжнародної пресової фундації ім. В. Симоненка (з 1994 р.); член президій: Товариства “Меморіал” (з 1990 р.), Конгресу української інтелігенції (з 1995 р.), комітету “Нюрнберг-ІІ” (з 1995 р.). Лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка за збірку “Правосуддя чи рецидиви терору” (“Я нічого у вас не прошу”), “Лихо з розуму”, книжку “Хроніка таборових буднів”, публіцистичні виступи в пресі (1996 р.), Міжнародної журналістської премії (Велика Британія, 1975 р.). Загинув у автокатастрофі на трасі Золотоноша-Бориспіль при нез’ясованих обставинах.