Бандера Степан Андрійович

(1909 – 1959)

Український політичний діяч, один з лідерів українського національно-визвольного руху, голова проводу Організації українських націоналістів (ОУН). У 1927 р. закінчив Стрийську українську гімназію, був членом молодіжних організацій “Пласт” “Сокіл”, Організації вищих класів українських гімназій, Української військової організації (УВО). В 1929 році вступив до Організації українських націоналістів (ОУН). З 1931 р. – заступник крайового провідника, потім керівник крайової екзекутиви (керівництва) ОУН та крайовий комендант УВО. За організацію вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Перацького 1934 р. заарештований і засуджений до смертної кари, яку було замінено на довічне ув’язнення. Звільнений із в’язниці у вересні 1939 р. На конференції у Кракові (1940 р.) заснував революційну фракцію ОУН – ОУН (р). У квітні 1941 р. обраний головою проводу ОУН, а 30.VІ.41 р. – членом уряду проголошеної у Львові Незалежної Самостійної Української Держави. 05.VІІ.1941 р. Степана Бандеру заарештовано і депортовано до Німеччини. Перебував у концтаборі до кінця 1944 року. В повоєнний час Степан Бандера очолював створений у Мюнхені провід закордонних частин ОУН. Вбитий агентом КДБ. Автор ряду праць про ідеологічні та теоретичні засади українського націоналізму.

Бондаренко Михайло Ілліч

(1903–1938)

Радянський державний та партійний діяч. Голова Ради Народних Комісарів УРСР.

Народився в м. Єлизаветград (нині м. Кіровоград). Закінчив вище початкове училище. Працював токарем на заводі “Червона зірка” у Єлизаветграді (1917–18 рр.). В кінці 1919 р. вступив в комсомол. Завідував культвідділом завкому підприємства, на якому працював (1919–22 рр.). Від 1923 р. кандидат, а з січня 1925 р. – член РКП(б). Завідувач клубом у Єлизаветграді (1923–24 рр.), очолював відділ агітації й пропаганди партійного комітету заводу “Червона зірка” (1925–1926 рр.). У 1926–27 рр. М. Бондаренко – завідуючий Єлисаветградським окрвиконкомом, у 1927–28 рр. – секретар Компаніївського райкому КП(б)У, 1929 р. очолював культвідділ окрпрофради, у 1930 р. працював редактором Єлисаветградської окружної газети. Після ліквідації округи 1931 р. був завідуючим культпропвідділом Єлисаветградського міськкому КП(б)У. У 1931–33рр. заступник завідувача і завідувач агітмасовим відділом Закавказького крайкома ВКП(б) в Тбілісі. У 1933–34рр. завідувач оргвіддділом Бакинського міськкому КП(б)Азербайджану. У 1934–35 рр. секретар Азізбековського міськкому, в 1935–36рр.–Шаумяновського райкому КП(б) Азербайджану. Був вибраний кандидатом в члени ЦК КП(б) Азербайджану.

У лютому 1936 р. нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. 4 грудня 1936 р. затверджений другим секретарем Харківського міськкому КП(б) У (фактично працював з жовтня 1936 р.). Згодом – 2-й секретар Харківського обкому, в.о. секретаря Вінницького обкому КП(б)У. 30 серпня 1937 р., після смерті П. Любченка, затверджений головою РНК УРСР і обраний членом політбюро ЦК КП(б)У. Під час службового відрядження до Москви 13 жовтня 1937 р. заарештований і звинувачений у приналежності до “антирадянської троцькістської терористичної і шкідницької організації, яка діяла у нафтовій промисловості СРСР” (під час його роботи в Закавказзі 1931–36 рр.). 8 лютого 1938 р. на закритому судовому засіданні Військової колегії Верховного суду СРСР засуджений до вищої міри покарання зконфіскацієюмайна.

Страчений у Москві 10 лютого 1938 р. Реабілітований Військовою колегією Верховного суду СРСР 14 квітня 1956 р.