Розумовський Кирило Григорович
(18(29).III.1728 – 3(15).І.1803)
Останній гетьман Лівобережної України (1750-1764 рр.), генерал-фельдмаршал, граф. Народився на хуторі Лемеші, тепер село Чернігівської обл. Обраний гетьманом на Глухівській раді. У 1746-1798 рр. – президент Петербурзької АН. За Кирила Розумовського було відновлено автономію Гетьманщини й поширено права гетьмана на Київ і Запоріжжя. Кирило Розумовський намагався перебудувати Гетьманщину на зразок держави європейського типу в дусі освіченого абсолютизму, започаткувати гетьманську спадкову монархію в ролі монарха Кирила Розумовського з певними конституційними формами. Кирило Розумовський провів судову реформу в Україні 1760-1763 рр.. З примусу Катерини ІІ, яка обмежувала економічні і політичні права України, в 1764 р. Кирило Розумовський зрікся булави. Провівши кілька років за кордоном, з середини 70-х рр. Кирило Розумовський оселився у Батурині де в 2(15).І.1803 р. він помер.
Сірко Іван Дмитрович
(між 1605 і 1610 – 1680)
Український політичний і військовий діяч, кошовий отаман Запорозької Січі.
Народився в слободі Мерефі Харківського полку. За юнацьких літ (наприкінці 1620-х рр.) брав участь у козацькому поході на Трапезунд; у 1646 р. перебував у складі козацьких частин, що билися на боці Франції в Тридцятилітній війні. Брав участь у війнах Б. Хмельницького з Польщею (зокрема в битві під Жванцем 1653 р.).
У 1658—1660 р. – полковник вінницький, з 1665 р. – полковник харківський. Впродовж 1663–1670-х pp. вісім разів обирався кошовим отаманом Запорозької Січі.
Як політик часто міняв орієнтацію, виходячи з політичної кон’юнктури. Виступав проти Івана Виговського, Юрія Хмельницького (якого колись підтримував проти Виговського) й Павла Тетері, яким закидав їх пропольську політику. Після Андрусівського перемир’я 1667 р. зайняв виразно антимосковську (й разом з тим антипольську) позицію. Найбільше відзначився походами на турецькі й татарські володіння (у 1659 р. – на Аккерман, у 1663 р. – на Перекоп, у 1667 р. – на Бахчисарай); незважаючи на свою ворожість до турецько-татарського світу, тривалий час підтримував гетьмана П. Дорошенка, з яким потім розійшовся. Мав великі зв’язки і впливи на Лівобережній і Слобідській Україні. У 1672 р. претендував на гетьманську булаву, що розсварило його з новим гетьманом Іваном Самойловичем і московським урядом, який заслав І. Сірка до Тобольська (імовірно, головним чином за підтримку П. Дорошенка й зв’язки зі Степаном Разіним).
Після повернення з московської неволі (1673 р.) до кінця життя залишався супротивником Московського царства та І. Самойловича, обстоюючи насамперед автономні інтереси Запорозької Січі (в ім’я їх встановлюючи зв’язки то з Польщею, то навіть з Туреччиною і Кримом). У 1673–1676 рр. очолив кілька нових походів на татарські володіння (Очаків, Ізмаїл, Перекоп). Відомий у численних списках сатиричний лист запорозьких козаків до султана Туреччини Мехмета IV 1676 р. підписав саме Іван Сірко (що, зокрема, показано у відомій картинi I. Рєпіна).
Похований біля Чортомлицької Січі (тепер село Капулівка Нікопольського району Дніпропетровської області); могила збереглася до наших днів. В селі Капулівка та с. Мерефа йому споруджено пам’ятники. І. Сірко – персонаж багатьох народних дум та пісень, а також творів художньої літератури (вірш С. Руданського «Ахмет і запорожці», драми Л. Старицької-Черняхівської «Гетьман Дорошенко», С. Черкасенка «Про що тирса шелестіла», цикл романів В. Малика «Таємний посол» тощо).
