11. Енциклопедична філософія Аристотеля.

Арістотель - Суть речей Арістотель вказував в самих речах, хоча і вважав, що форма - ідеальний початок віщої, що очолює над їх змістом. Матеріальне буття Арістотель визнає реальним існуванням, проте причину світу або кінцеве джерело всякого руху він зв'язує з Богом як нерухомим перводвигателем усього.

Арістотель один із перших розробив і застосував у пізнанні такі методи дослідження, як індукція і дедукція - він створив вчення про силогізми і їх правила; вперше визначив судження як форму думки, в котрій що-небудь стверджується чи заперечується; вперше здійснив класифікацію категорій логіки, визначивши десять таких категорій (сутність, місце, час, простір, володіння, діяння, страждання).

Одним з найбільш цінних надбань філософії Арістотеля є його вчення про різні види (форми) руху матерії. Він розрізняв шість таких форм: виникнення, знищення, перехід з одного стану в інший, збільшення, зменшення, переміщення.

Погляди Арістотеля на соціальні проблеми, на державу, її сутність та походження, ґрунтувалися на вивченні ним солідного фактичного матеріалу - дослідженні устрою 158 грецьких міст-держав.

Держава, на думку філософа, є продуктом земного походження. Вона створюється задля досягнення загального блага.

По Арістотелю, предмет науки - загальне, таке, що осягається розумом. Проте умоглядне знання, що осягається, не дане нашому розуму від народження і припускає діяльність: збирання фактів. Таким чином, загальне пізнається через індуктивне узагальнення чуттєво сприйманого світу.

Вчення про категорії. Різні поняття не можуть бути узагальнені в єдиному загальному роді, тому Арістотель виділяє 10 категорій, основна з яких - суть, що ототожнюється з буттям. Інші 9: якість, кількість, відношення, місце, час, дія, стан, страждання, володіння - співвідносяться з буттям через категорію суть, які відповідають на питання: "Які властивості речі"?. Тобто категорії - є вищі пологи, до яких зводяться інші.

Аристотель вводить у свою систему першодвигун, який вносить рух у світобудову. Причому сам першодвигун нерухомий (інакше довелося б пояснювати, звідки взялося рух в першодвигун). По суті, цей першодвигун в Аристотеля - Бог, а заразом і «форма всіх форм». Саме ця ідея привела потім до того, що аристотелівська філософія була прийнята як «офіційна» філософія католицької церкви, а сам Аристотель оголошений предтечею християнства. Аристотель був навіть канонізований католицькою церквою.

12. Загальна характеристика середньовічної філософії: апологетика, патристика, схоластика; реалізм і номіналізм.

Середньовічна філософія – це передусім особливий спосіб філософування, її можна охарактеризувати як теоцентричну. У Європі середньовічна філософія ґрунтувалася на християнстві: в основі онтології – ідея творення (креаціонізм), в основі гносеології – ідея одкровення. Філософія перетворюється в служанку теології. Розглядаючи середньовічну філософію, потрібно звернути увагу на те, що її прийнято поділяти на три періоди: апологетика, патристика, схоластика.

Апологетика (від грецького “апологія” – захист) охоплює ІІ-ІІІ століття.

Апологéтика — аргументований доказ істинності релігії. Вона має два розгалуження: грекомовна апологетика та латиномовна. У період апологетики ще не було встановлено єдиного новозавітного канону, християнство та його прихильники зазнавали утисків і гонінь. Апологети роз’яснювали освіченій публіці сутність християнства та намагалися його захистити від прихильників античної філософії.

У патристиці теж наявний поділ на східну та західну гілки. У IV ст. завершується процес формування середньовічної філософської парадигми, філософія повністю втрачає свою незалежність від християнської теології. Християнство формулює основні догмати християнського віровчення та утверджує себе як державна релігія

Спочатку патристика відстоювала догмати християнської релігії в боротьбі проти міфології, утверджувала несумісність релігійної віри з язичництвом.

Людина патристикою тлумачиться як Божа істота, чия істинна і первісна сутність була викривлена після гріхопадіння. Головним для патристики є пізнання шляху до Бога, спонукання рухатися цим шляхом задля досягнення єдності з Богом, що єдине може повернути людину до її первісного «негріховного» стану.

схоластика. Мислителі цього періоду шукають раціональні шляхи доведення положень віри.

Схоластика — це тип релігійної філософії, для якого характерне принципове панування теології над усіма іншими формами пізнання, знання.

Однією із центральних проблем схоластичної філософії є дискусія про універсали (загальні поняття). У відповідності з тим, як тлумачилося питання про існування універсалій, середньовічна філософія репрезентована двома основними напрямами — номіналізмом, і реалізмом.

Номіналізм — напрям, який вважав, що реально існують лише поодинокі реальні речі.Реалізм – це вчення, згідно з яким об'єктивна реальність (буття) існує у вигляді лише загальних понять, або універсалій..

Раніше існує, наприклад, ідея людини як загального поняття, а потім — її породження — одиничні люди.

13.Гуманізм і реформація.

Відродження – це перехідна історична епоха. На зміну теоцентризму приходить антропоцентризм. Поряд із Богом з’являється постать людини як “співтворця”. Вивчаючи філософію епохи Відродження поділяють на Раннє (італійське) та Пізнє (північне),

Головними рисами, які відрізняли філософію Відродження, були антропоцентризм і гуманізм. Людина стала центром філософських досліджень не лише як результат Божественного творіння, а й космічного буття, її аналізували не з погляду взаємодії з Богом, а з погляду її земного існування.

Основні характерні риси

Антропоцентризм - домінування філософського принципу, згідно з яким людина є центром і метою всесвіту.

Гуманізм - утверджується повага до гідності й розуму людини, її права на щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей

Пантеїзм - філософська позиція (світогляд), згідно з яким Бог і світ перебувають у нерозривній єдності

Філософія Відродження характеризується також появою нової натурфілософії, інтересом до держави, індивідуалізмом, формуванням ідеї соціальної рівності та опозиційністю до церкви.

Саме поняття "гуманізм" походить від назви духовної течії ("вивчення людської природи"), що була орієнтована на античне розуміння людини. При цьому гуманістичний контекст вивчення людини мав прагматичну мету - виховати нову людину. Рівень освіченості людини був показником її морального самовдосконалення.

Широкий антикатолицький та політичний рух, який охопив майже всі країни Європи. Реформація віддзеркалила глибоку кризу католицизму й стала показником того, що феодальне суспільство не досягло соціальної мети - подолати надмірну гріховність людей і підготувати їх до приходу Царства Небесного. Реформаційний напрям мав на меті здійснити якісні перетворення в консервативній католицькій ідеології згідно з потребами капіталізації суспільства й створити новий рівень взаємовідносин між віруючими, церквою, державою й суспільством загалом.

Натурфілософія.Відродження філософія знову звертається до вивчення природи. Але з розумінні природи, як і в тлумаченні людини в цей період, особливість полягає у тому, що природа тлумачиться пантеїстично. В перекладі з грецької мови "пантеїзм" означає -"всебожжя". Християнський бог втрачає свій трансцендентальний, надприродний характер, він неначебто зливається з природою, а остання тим самим обожнюється і набуває рис, котрі не були їй притаманні в античності.