Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
філософія / shpori.doc
Скачиваний:
114
Добавлен:
23.02.2016
Размер:
545.28 Кб
Скачать

24.Трансцендентальна естетика Канта

Трансцендентальної естетикою И.Кант назвав своє вчення про простір і час, яке він також називав наукою «про всіх апріорних принципах чуттєвості». Слово естетика походить від грецького αϊσυησις, що означає почуття, відчуття, а слово трансцендентальний (трансцендентний) - від латинського transcendo, що означає виходжу за межі.

Таким чином, сама назва говорить про те, що вчення Канта направлено на дослідження позамежних форм сприйняття світу, тобто тих форм, які людина сприймає з моменту народження (а, можливо, і з моменту зачаття) на підсвідомому рівні і які в процесі накопичення життєвого досвіду трансформуються в апріорні, синтетичні поняття, що є продуктом діяльності людського розуму.

Апріорні поняття (від лат. A priori - з попереднього) - це поняття логіки і теорії пізнання, що характеризують знання, що передує досвіду і незалежне від нього. У філософії Канта апріорне знання розглядається як умова досвідченого знання, що додає йому оформлений, загальний і необхідний характер.

Ось як описує він процес виявлення апріорних форм чуттєвого споглядання: «Отже, в трансцендентальної естетики ми насамперед ізолюємо чуттєвість ..., так щоб не залишилося нічого, крім емпіричного споглядання. Говорячи сучасною мовою, Кант приходить до висновку про те, що людина, як суб'єкт, здатний одержувати інформацію про навколишній світ за допомогою взаємодії з різноманітними природними об'єктами, що володіють різною просторово-часової організацією, тільки завдяки тому, що сам є сложноорганизованной системою

. І в той же час образ світу, що виникає у свідомості людини, носить суб'єктивний (ілюзорний) характер, оскільки складний спектр взаємодій людського організму, як складної цілісної системи, обмежується можливостями його структурної організації. Таким чином, взаємодіючи зі світом, людина будує образ світу за своїм образом і подобою. Справжня ж суть світобудови для людини є «річчю в собі», оскільки вона надприродний, непізнавана і недоступна досвіду.

25. Морально-етичне вчення Канта.

Його етика – це етика обов’язку, вона спрямована на сферу належного, а не наявного, емпіричного. Не чуття, не поривання серця, а розум повинен судити, що таке добро, а що зло. Кант зазначає, що вкрай важливо розробити чисту моральну філософію, яка була б повністю очищена від усього емпіричного і такого, що належить до антропології.

Закон містить у собі абсолютну необхідність, а засади обов’язковості потрібно шукати не в природі людини чи в обставинах світу, у яких вона перебуває, а винятково в поняттях чистого розуму. Вихідне поняття кантівської етики – поняття автономної доброї волі. Моральним Кант уважає той вчинок, який відповідає категоричному імперативу. Людина повинна чинити лише з обов’язку, який вона сама собі приписує без зважання на жодні емпіричні спонуки. Категоричний імператив Канта проголошує: чини так, щоб правило твоєї поведінки могло завжди стати принципом загального законодавства.

Окрім категоричного імперативу, Кант виділяє гіпотетичний імператив. Філософ наголошує, що важливий не зовнішній збіг вчинку з вимогами морального обов’язку, а виконання цього обов’язку заради самого обов’язку як такого, без очікування нагороди, без розрахунку на користь. Кант розуміє, що неможливо зобов’язати любити ближнього, обов’язок любити – безглуздя, але робити добро іншим людям може і повинно бути обов’язком, незалежно від того чи ми їх любимо, чи ні.

Отже, за Кантом, моральність – це добровільне підпорядкування себе обов’язку. Моральність людини ще не гарантує їй щастя. Досягнення власного щастя не може бути моральним принципом. Водночас Кант визнає, що, вочевидь, ніхто б не зміг жити винятково ідеєю обов’язку, відмовившися від будь-якого сподівання на щастя. Ще одним постулатом практичного розуму виявляється теза: повинно існувати безсмертя душі.

Душа повинна бути безсмертною, оскільки лише в перспективі трансцендентної нескінченності можна сподіватися на реалізацію категоричного імперативу, і тільки повна реалізація імперативу дає усвідомлення виконаного обов’язку, а звідси і з’являється почуття гідності бути щасливим. Для свободи волі та безсмертя душі потрібні якісь онтологічні підстави чи хоча б психологічна впевненість у їх наявності, тут гарантом і першого постулату (свобода), і другого (безсмертя душі) може бути винятково Бог. Отже Він повинен існувати.

Кант уважає, що людина одночасно належить до двох світів: детермінованості та свободи. Розум дає людині свободу. Совість, сумління – це та ланка, яка поєднує світ детермінованості та свободи, виключає можливість роздвоєння людини (знати – це одне, а чинити – інше). Совість не дає себе приспати, вона виставляє рахунок. Людина завжди втягнена у конфронтацію між належним і дійсним. Людина як істота належна до світу свободи заслуговує на повагу, вона відмінна від інших речей світу. Тому Кант доповнює категоричний імператив вимогою: “Чини так, щоб ти завжди ставився до іншого як до мети і ніколи як тільки до засобу”.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.