34.Морально-етичні вчення Шопенгауера і Ніцше

Шопенгауер

Світ, на думку філософа, існує лише настільки, наскільки людина його уявляє. Уявлення розпадається на суб'єкт і об'єкт: споглядання того, хто споглядає. Без суб'єкта уявлення немає його об'єкта, який набуває просторової і часової визначеності (йдеться не про предмети об'єктивного, матеріального світу, а про уявлення). Проте цього для пізнання, що керується принципом каузальності (причинності), недостатньо, оскільки постає питання, чи не є світ чимось більшим та іншим, ніж уявлення. Зрештою, суб'єкт пізнання на основі досвіду може виявити в собі дві принципово різні сутності: своє тіло, яке постає для нього як уявлення, об'єкт серед об'єктів, а також те, безпосередньо знайоме кожному, що називають волею. Тіло — це об'єктивація волі, а воля — це в-собі-буття тіла.

Концепція А. Шопенгауера ґрунтувалася на двох основних положеннях: "світ — це воля в собі" і "світ — це уявлення для нас" (згадаймо "речі в собі" і "речі для нас" І. Канта). Світ як річ у собі постає у філософа як сліпа "воля до життя". Поняття, на його думку, — це тільки абстракції, тому більш вмотивованим за декартівське "Я мислю, отже, існую" вважав твердження "Я хочу (волію), отже, існую". Саме в бажанні суб'єкт виступає сам по собі, розкриває свою сутність, тобто волю.

Вона завжди перебуває у стані прагнення, оскільки цей потяг є її єдиною сутністю. Воля не має чітко окресленої мети, якої можна досягти. Вона невгамовна, ніколи не може бути вдоволеною, а людина — щасливою.

Волю А. Шопенгауер розумів як космічне начало (світ постає як наслідок волі до життя), внутрішню сутність усіх сил (сили, завдяки яким людина має прагнення; сили, що спричиняють розвиток рослин, навіть силу тяжіння). Воля як "річ-у-собі" перебуває, за його переконаннями, поза простором і часом. Вона безпричинна і непізнавана, не має об'єктивної основи і певної мети. Воля до життя подрібнюється на нескінченну множину об'єктивацій, кожній з яких притаманне прагнення до абсолютного панування, що виражається у війні всіх проти всіх. Вищим ступенем об'єктивацій волі А. Шопенгауер вважав людину — істоту, наділену розумним пізнанням, яке він розцінював тільки як допоміжний засіб діяльності.

Якщо воля як "річ-у-собі" й основа будь-якого явища є свобідною, то все, що стосується цього явища, зокрема й емпірична людина, підкоряється необхідності. Людина може обирати рішення, і ця можливість робить її ареною боротьби мотивів. Кожен індивід пізнає себе всією волею до життя. Усі інші індивіди існують у його уявленні як щось залежне від нього, що є джерелом безмежного егоїзму людини. Держава не знищує егоїзм, оскільки вона — лише система збалансованих одиничних воль. Переборення егоїстичних імпульсів відбувається, на думку філософа, у сфері мистецтва і моралі. Будучи результатом творчості генія, мистецтво ґрунтується на здатності до "незаінтересованого споглядання", в якому споживач мистецтва постає "чистим безвільним" суб'єктом.

35.Ф.Ніцше основоположник новітньої філософської антропології

Ніцше (1844–1900) виявився водночас і поетизуючим філософом і філософуючим поетом. Він – одна із ключових постатей сучасної філософії. Разом із ним народжується філософська свідомість ХХ століття.

Праці: “Народження трагедії”, “Людське, надто людське”, “Ранкова зоря: думки про моральні упередження”, “Весела наука”, “Так говорив Заратустра”, “По той бік добра й зла”, “До генеалогії моралі”, “Присмерки ідолів”, “Ессе Homo”, “Антихристиянин”, “Воля до влади”.

Ніцше залишив після себе кілька не виданих рукописів і заміток. Його сестра Елізабет Ферстрер-Ніцше, яка дотримувалася антисемітських поглядів і згодом стала нацисткою, відредагувала та видала ці праці. Саме їй зобов’язана своїм існуванням легенда про антисемітизм і націоналізм Ніцше. Спроби інтерпретувати Ніцше як представника нацизму здебільшого ґрунтуються на зроблених нею фальсифікаціях. У 1956 році професор Карл Шлехта відтворив, після старанних досліджень в архіві Ніцше хронологічну композицію заміток під заголовком “Із спадку 80-х рр.”

Традиційно розрізняють три етапи у творчості Ніцше: ранній (1872–1876) – тут домінує тема Шопенгауера й естетична проблематика; другий (1877–1882) – у цей час Ніцше цікавиться природознавством і позитивізмом, а також етикою; останній етап – розробляє тему “воля до влади”.

У якості головної риси сущого в цілому Ніцше розглядає “волю до влади”. Ніцше зазначає, що всі поняття, якими тисячоліття користувалися філософи, були муміями, із їх рук не виходило нічого живого. Усі вони вірять у чисте буття, але не можуть його вловити, а причиною цього вважають недосконалість чуттєвого сприйняття. Ніцше приймає Гераклітові погляди.

У Геракліта не має буття у розумінні Парменіда. Є лише становлення, множинність, процес. Причому становлення не спокутується, буття невинне, воно виправдовується (на відміну від Анаксагора, Емпедокла). На думку Ніцше, Геракліт правий у тому, що “буття” – порожня фікція. “Справжнього” світу немає: він вигаданий, насправді існує тільки світ “позірний”. Вічна лише сила, позбавлена цілі, яку Геракліт називав “грою”. Безпричинність і безцільність світу робить його божественним.