22.Загальна характеристика критичного періоду творчості Канта

У «критичний період» творчість Канта набуває іншого ґатунку. Він фактично став на шлях заперечення пізнання речей, їхньої сутності. В цей період Кант публікує ряд праць таких, як «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму», «Критика здатності суджень».

Головна ідея цих творів — це «критика» теорії пізнання, теза про те, що людина перш ніж з'ясувати сутність речей повинна встановити межі своїх пізнавальних можливостей; що вона зможе пізнати, а що не зможе.

Вже в цьому містився сумнів Канта стосовно можливості самого пізнання. Це, можна сказати, перша цеглина в Кантову теорію незнання. Це — перший елемент агностицизму.Агностицизм (від грец. а — не, gnosis — знання) — вчення, яке повністю чи частково заперечує можливість пізнання світу.

Другий елемент агностицизму Канта — це розміркування про несхожість, неідентичність самого предмету і його образу.

Предмети природи, за Кантом, розташовані поза нашою свідомістю, незалежно від неї.

Третій елемент агностицизму Канта — це уявлення про категорії мислення як «чисті», апріорні, дані до досвіду форми пізнання. Апріорі (лат. a priori — первісно) — термін ідеалістичної філософії, яким позначаються знання, отримані до досвіду і незалежно від нього, і які споконвічно притаманні свідомості.

Апостеріорі (від лат. a posteriori — з наступного) — термін, що на відміну від апріорі, означає знання, отримане в результаті досвіду, практичної діяльності.

Четвертий елемент агностицизму Канта — це розрив діалектичного зв'язку між сутністю і явищем, встановлення принципової відмінності між ними.

Кант — філософ суперечливий, непослідовний. З одного боку, він глибокий вчений-природодослідник, котрий здійснив ряд важливих відкриттів, був близький до матеріалізму і, з іншого боку, став родоначальником класичного агностицизму, фактично став на шлях заперечення пізнання.

 Антиномія (грец. — суперечність в законі) — нездоланна суперечність, утруднення. Що це за антиномії «чистого розуму»?

Кант у своїй праці «Критика чистого розуму» розглядає чотири такі антиномії: 1. Світ має початок в часі і просторі. Світ не має початку і в часі, і в просторі. 2. Будь-яка складна річ складається з простих частин. У світі немає нічого простого. 3. Все у світі відбувається за необхідністю. Однак цього не досить для пояснення усіх явищ.

4. У світі є необхідна сутність як його причина. Немає ніякої абсолютно необхідної сутності у світі, ні поза ним.Це вчення Канта про антиномії «чистого розуму» відіграло важливу роль у розвитку діалектики.

23.Вихідні принципи “Критики чистого розуму” і.Канта.

У першій праці критичного періоду “Критика чистого розуму” Кант зазначав, що людський розум в одному з видів свого пізнання (а це метафізика) має незвичайну долю: його хвилюють питання, які він не може відкинути, але і не може дати відповіді на них. Тривалий час метафізика вважалася королевою всіх наук, тепер її почали часто критикувати. На часі постала потреба в критиці розумової спроможності стосовно всіх знань, до яких він може прагнути незалежно від досвіду. Ця критика повинна дати відповідь: чи можлива метафізика? Кант висловив припущення, що, можливо, варто спробувати розв’язати проблеми метафізики, припустивши, що не наші знання узгоджуються з предметом, а предмети повинні узгоджуватися зі знаннями. Знання, які існують незалежно від досвіду і навіть від усіх чуттєвих вражень, Кант називає апріорними. Протилежні їм емпіричні знання, які цілковито можливі через досвід – тобто апостеріорі. Отже, чисте знання апріорне. Досвід лише навчає нас, що щось влаштоване так або інакше. З досвіду не виводяться ні необхідність, ні загальність.

Отже, аналітичні судження – це ті, у яких зв’язок предиката із суб’єктом мислиться через тотожність, вони пояснювальні. Синтетичні судження приєднують до поняття суб’єкта предикат, що зовсім не мислився в ньому і не міг би бути видобутий з нього жодним аналізом, вони розширювальні судженнями. Усі емпіричні судження синтетичні. На думку Канта, кінцева мета нашого спекулятивного апріорного пізнання ґрунтується саме на синтетичних, тобто розширювальних засадах. Аналітичні судження хоча й надзвичайно важливі та потрібні, але вони слугують винятково для досягнення виразності понять.

Праця Канта “Критика чистого розуму” складається з двох великих частин: “Трансцендентальне вчення про елементи”, “Трансцендентальна методологія”. Кожна з цих частин має свої підрозділи.

Трансцендентальна естетика. Кант називає трансцендентальною естетикою науку про всі принципи чуттєвості a priori. Предмети даються нам за посередництвом чуттєвості, і тільки вона постачає нам якісь споглядання. У трансцендентальній естетиці ми ізолюємо чуттєвість, відокремивши все, що за допомогою своїх понять мислить розсудок, так, щоб не лишилося нічого, крім емпіричного споглядання. Потім потрібно відділити від нього все, що належить до відчуття, щоб залишилося винятково чисте споглядання та чиста форма явищ, єдине, що чуттєвість дає a priori. Кант вважає, що існують дві форми чистого споглядання: простір і час.

Трансцендентальна логіка. Наше знання, далі зазначає Кант, виникає з двох джерел: перше з них – отримувати уявлення (сприймати враження), а друге: спроможність пізнавати через ці уявлення предмет (самодіяльність понять). Через сприйняття вражень предмет нам дається, а через друге – мислиться. Тоді коли естетика – це наука про правила чуттєвості взагалі, то наука про правила розсудку – логіка. Трансцендентальна логіка займається законами розсудку й розуму, але лише оскільки вони належать до предметів a priori. А вже трансцендентальна логіка поділяється на трансцендентальну аналітику і трансцендентальну діалектику.

Паралогізми чистого розуму: Кант зазначає, що доводи на користь буття душі-субстанції не витримують критики, у багатьох випадках вони ґрунтуються на паралогізмі – хибному умовиводі, у якому термін “суб’єкт” у різних засновках береться в неоднаковому смислі. Антиномії чистого розуму:

1.теза – світ має початок у часі, а також просторово замкнений у межах; 1.антитеза – світ не має початку й меж у просторі – навпаки, він нескінченний з погляду як часу, так і простору;

2.теза – кожна складна субстанція у світі складається з простих частин, ніде не існує нічого, окрім простого або того, що з нього складено; 2.антитеза – жодної складної речі у світі не утворено з простих частин, і ніде у світі не існує нічого простого;

3.теза – каузальність за законами природи не єдина, із якої можуть бути виведені всі явища світу. Для пояснення їх необхідно припустити ще й каузальність через свободу; 3.антитеза – ніякої свободи немає, а все у світі відбувається винятково за законами природи;

4.теза – до світу належить або як частина його, або як його причина якась абсолютно необхідна сутність; 4.антитеза – ніде, ані у світі, ані поза світом не існує абсолютно необхідної сутності як його причини;

Ідеал чистого розуму: Кант окремо, ще один раз, звертається до четвертої тези. Він зазначає, що можливі лише три способи доведення буття Бога, виходячи зі спекулятивного розуму: фізикотеологічний, космологічний та онтологічний. Усі вони нічого не дають; неможливо силами тільки спекулятивного розуму вийти за межі чуттєвого світу. Зокрема, Кант аналізує онтологічне доведення буття Бога. Особливість цього доведення – спроба вивести з поняття Бога його існування.

Усі екзистенційні поняття синтетичні, вони повинні підтверджуватися досвідом. Кант робить висновок, що існування Бога теоретично неможливо довести, але неможливо й заперечити. Усі спроби суто спекулятивного вживання розуму в теології цілком марні. Усі спроби чистого розуму робити висновки, які виводять нас поза сферу можливого досвіду безпідставні, водночас людський розум має схильність переступати цю межу, і трансцендентальні ідеї для нього такі ж природні, як категорії для розсудку.

Трансцендентальні ідеї мають необхідний регулятивний ужиток: скеровувати розсудок на якусь певну ціль, об’єднувати їх довкола ідеї. Розум прагне систематизувати знання, надати їм певної єдності. Ідея – евристичне поняття, вона показує не те, як влаштований предмет, а як ми керуючися ним, повинні досліджувати характер і зв’язок предметів узагалі. Кант зазначає, що для людського розуму принизливо те, що він у своєму чистому використанні нічого не досягає і навіть потребує дисципліни.

Найбільша, і можливо, єдина користь усякої філософії чистого розуму, мабуть, тільки негативна: вона слугує винятково для визначення меж і повинна застерігати від помилок. Але, вочевидь мусить десь існувати джерело позитивних знань, які належать до сфери чистого розуму, і, вірогідно, це шлях практичного вжитку

. Усі інтереси розуму (як спекулятивні, так і практичні) об’єднуються в таких трьох питаннях: Що я можу знати? Що я повинен чинити? Чого я смію сподіватися? Перше питання суто спекулятивне. Кант уважає, що вичерпав усі можливі відповіді. Друге питання – практичне, і воно не трансцендентальне, а моральне. А третє питання водночас і практичне і теоретичне. Тільки у практичній сфері розум стає конструктивним. Він формує та реалізує принципи моральної поведінки.